Лекція«Океан у перервах між роботою». Яна Метьолкіна про тревел-шоу, Instagram та емоційне вигорання
«Контент має приносити користь»
Тревел-блогерка та колишня сценаристка шоу «Орел і Решка» Яна Метьолкіна розповідає про контент з подорожей, роботу на телебаченні, емоційне вигорання, співпрацю з брендами та боротьбу зі своїми страхами. Публікуємо конспект ранкового інтерв’ю Яни Метьолкіної в школі комунікації Bazilik.
Фото: Юля Василега
Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.
«Орел та Решка» – це коли один рік за десять
Робота на «Орел та Решка» – це найкрутіше, що поки зі мною ставалось. На проєкті я пропрацювала лише рік. Але там шалений графік, ти ніколи не спиш, тому цей час можна множити на десять (сміється). Я працювала редакторкою-сценаристкою і займалась майже усім. Була залучена в усі етапи шоу: від обговорення, у яку країну поїдемо, до фінальних титрів.
У подорожі я їздила не часто, зазвичай сценаристи сидять удома чи в офісі, основна частина роботи досить рутинна. Але навіть коли вдавалося виїжджати кудись, я майже не відпочивала. Тоді сценарій створювала не у спекотній кімнаті, а з краєвидом на острови. І перед тим, як дописати наступний абзац, я йшла купатись в океан.
Тревел-шоу – це дуже крута школа, бо там завжди все йде не за планом. Якщо у звичайному житті за день може бути, наприклад, п’ять факапів, то на проєкті 35 разів на день щось могло піти не так. А в тебе є лише кілька хвилин, щоб ухвалити рішення та виправити ситуацію.
Після року роботи на «Орел та Решка» у мене було емоційне вигорання. Втома накопичувалась, і одного дня я прийшла до свого керівника і сказала, що більше так не можу. Мені почали обіцяти підвищення, покращення умов. Але все, що мені тоді було потрібно – це поспати та відпочити.
Якщо у мене є робота, я занурююсь у неї повністю, не можу розділяти життя і роботу. Напевно, тому мені було важко працювати на «Орел та Решка», бо у якийсь момент я просто захотіла додому, нормально спати й мати щодня по 30 хвилин на масочки.
Тревел-шоу – це дуже крута школа, бо там завжди все йде не за планом
Я була як апельсин, з якого витік весь сік, а йому кажуть: «Дивись, який там графин стоїть. Ти можеш його наповнити, і всі будуть захоплюватись тим, що ти у графині і який класний у тебе сік».
Два тижні після звільнення з проєкту я просто спала і не виходила з дому. Лежала так, ніби захворіла на всі хвороби одночасно. Згодом почала шукати нову роботу в продакшені, але на телебаченні працюють 24/7, тож мені такий режим не підходив. Я стала оцінювати, що мені подобається. Наприклад, збагнула, що не хочу йти з медіа та журналістики.
Тоді мій чоловік запропонував вести свій блог. Спершу я дуже скептично до цього поставилась. На «Орел та Решка» мої тексти слухали мільйони людей, а тут їх будуть бачити лише кілька тисяч в Instagram. Але я все ж почала це робити.
«Instagram – це велика імперія обману»
Бути шаблонним інстаблогером соромно. Я старовірка, і, на мою думку, все має приносити користь. Блогер змушує своїх фоловерів вмикати мозок. Твій підписник має щось для себе взяти з постів. Ну а яка користь від фоток оголеного тіла?
Instagram – це велика імперія обману. Немає зв’язку між якістю контенту та кількістю лайків і переглядів. Яким би класним і цікавим ти не був, якщо не почнеш брати участь у розіграшах чи іншому – досягти великої цифри підписників дуже складно.
Загалом у всіх нормальних блогерів є контент-план, але у мене це працює трохи інакше. Писати пости та публікувати їх потрібно постійно, інакше ти зникнеш зі стрічки. У мене немає контент-плану на місяць, бо навіть якщо я починаю його робити – все зміщується та йде не так.
Я можу прокинутися з певною думкою, яка мене зараз турбує. Я сідаю за кавою, формулюю це все та одразу ж публікую. Наприклад, поки їхала на інтерв’ю, написала пост про страхи. Те, що сьогодні для мене актуально – у текстах. Але у мене є і тексти без дат, які я можу «витягнути із шухляди», коли це потрібно.
Коли в мене було зовсім мало підписників, я вирішила, окрім Instagram, робити текстовий блог, щоб ділитися цікавою та корисною інформацією. Увесь сенс моєї роботи в тому, що вона має приносити користь. Коли я пишу пост про певну країну в Instagram, то людина, якій потрібна ця інформація, не буде її шукати, бо на це йде багато часу. Те, що пишу в Instagram, – актуальне тут і зараз, а тексти у блозі ще довго не втрачають цінності.
Багато людей, які мене читають, ніколи не поїдуть у ту країну, про яку розповідаю. Але моє завдання – подарувати їм відчуття присутності, розповісти, а як у тій чи іншій країні, подарувати емоції. Щоб підписники у це занурилися.
Увесь сенс моєї роботи в тому, що вона має приносити користь
Про рекламу в Instagram та роботу з брендами
Великим компаніям чи брендам байдуже, які у тебе охоплення та перегляди. Їм важливо бути присутніми в інфопросторі, на це виділяють гігантські бюджети. А маленькі бренди, навпаки, сподіваються, що за пост у 100 доларів вони отримають 20 тисяч доларів.
Я, мабуть, ніколи не зароблю на рекламі в Instagram багато грошей, бо не вмію «впарювати» те, що мені не подобається. А цим грішить чимало блогерів, які рекламують у сторіз усе підряд. Я можу рекомендувати лише те, що мені подобається. Тому моя мета – робити великі та довготривалі проєкти з брендами, які люблю.
Сьогодні є кілька брендів, з якими у нас постійна співпраця. Я регулярно створюю їм ролики, а вони мені за це платять. Також хаотично може з’являтися реклама в постах.
«Страхи – це параліч сучасності»
Все найбезглуздіше відбувається з нами тоді, коли ми чогось боїмося. У нас є страх щось сказати, страх робити те, що подобається, і навіть страх відчувати. Подолати їх можна лише в процесі роботи. Навіть якщо немає чіткого розуміння, куди ти йдеш, але тобі подобається те, що робиш, – роби! Бо тільки тоді буде вимальовуватись напрямок руху.
Коли починаєш свій блог, треба, щоб люди зрозуміли, хто ти, чим займаєшся, і тоді вони зможуть зачепитись за тебе. Спершу може здаватись, що ніхто не читає та не цінує твою роботу, нікому це не потрібно. Але навіть тут варто продовжувати працювати і боротись зі своїми страхами. Коли у мене з’явився Instagram та блог, я взагалі не розуміла, як заробляти. Але продовжувала це робити, потім і справді почали надходити комерційні пропозиції.
Коли страх мене паралізує, я думаю про те, чого хочу досягти
Я почала вести блог на YouTube, бо це був як етап подолання страху. До того я завжди була сірим кардиналом, який працював під столом у ведучої. Спершу я зізналась собі, що хочу бути в кадрі, а не під столом. Виявилось, що думала про це завжди, але соромилась, тому не робила.
Говорити на камеру – це дуже страшно, я досі боюсь цього. Ще рік тому мені було боязко казати щось у сторіз або говорити на камеру в оточенні інших людей. Страх камери минає поступово. Спершу ти взагалі не можеш слова вимовити, але з кожним разом усе стає краще.
Коли страх мене паралізує, я думаю про те, чого хочу досягти. Наприклад, чи хочу я мільйон на YouTube? Так. Отже, потрібно йти й усе це зняти. Не можна чекати, поки в тебе буде правильне світло, правильний фотоапарат.
У такі моменти страхів треба уявити, що найстрашніше може статись, якщо ти це зробиш, і найстрашніше, якщо ти цього не зробиш. Наприклад, коли почнеш знімати відео на вулиці, будуть звертати увагу люди, а якщо не почнеш – не створиш відео, не буде контенту, нічого не досягнеш. Це дуже мене мотивує.
Наступне публічне інтерв'ю відбудеться 23 жовтня з засновниками Spiilka Design Büro Володимиром Смирновим та Настею Жеребецькою.