ЛекціяЯк знімали фільми «Дике поле» і «Додому»: конспект лекції продюсера Володимира Яценка в КАМА
Співзасновник ForeFilms – про роль продюсера та нові фільми Антоніо Лукіча й Нарімана Алієва
Володимир Яценко – кінопродюсер і співзасновник ForeFilms та Limelite. На рахунку його рекламного продакшну більше 700 рекламних роликів. Протягом останніх кількох років він займається продюсуванням фільмів, серед яких «Дике поле», «Додому» й «Атлантида», а також новий фільм автора «Моїх думок тихих» Антоніо Лукіча. The Village Україна публікують конспект його ранкової лекції в KAMA.
Я киянин, навчався у двох школах, потім вступив тут до університету на спеціальність «банківська справа». Тобто в мене є нормальна освіта, я типу серйозна людина. [сміється] Та на третьому курсі потрапив у погану компанію кінематографістів, допомагав їм з організацією зйомок. З нею було складно, оскільки вони творчі особистості, тому певний час я цим займався. Якось сказали мені: «Якщо ти цим займаєшся, може, ти підеш навчатися й отримаєш освіту». Тому я вступив у славнозвісний Київський національний університет театру та кіно імені Карпенка-Карого. Пам’ятаю, як після першого дзвоника ректор зібрав нас в аудиторії та почав свою промову з фрази «Дорогі майбутні безробітні».
В університеті нічого не знімали. Було зрозуміло, що все це йде в нікуди. Нас навчали, як старих директорів виробництва радянських кіностудій. Ми читали купу нецікавої та некорисної інформації. В університеті я познайомився з багатьма людьми, ми разом тусили. Тоді працював у якійсь компанії, заробляв гроші на те, щоб була можливість знімати. Ми зняли один короткометражний фільм за свої гроші. Його несподівано запросили на фестиваль «Кінотавр», який проходить у Сочі. Він посів там якесь місце, уже не пам’ятаю. Там я познайомився з усіма російськими продюсерами.
Тоді російське кіно було в розквіті, робочої сили не вистачало, тож нашу команду запросили працювати до Москви. Оскільки я був молодим і наївним, скористався цим шансом та приїхав до Москви з 300 доларами в кишені та залишився там на п’ять років. Займався зйомкою рекламних роликів, але в мене був незакритий гештальт з приводу кіно. Іноді отримував різні пропозиції зйомки фільмів – поганих і хороших. Загалом це був треш. Тоді були популярні фільми в стилі «Бригади»: це все було мило, але не цікаво.
Повернувся в рекламний бізнес, тому що там непогано платили та я заробляв хороші гроші
У певний момент я отримав сценарій з назвою «Нічний продавець». Це був мій дебютний фільм. Тоді мені здавалося, що в цій історії є щось дуже кумедне. Це фільм 2004 року, можете його подивитися, оскільки за нього мені навіть не соромно. Це був мій перший досвід у кіно. Я тоді достатньо багато заробляв у рекламі, тому домовився зі своїм босом і другом, що піду з рекламного продакшну на певний час. Коли ми підбили підсумки після зйомок фільму, виявилося, що не мені винні гроші, а це я залишився винним грошей за фільм. Якось ми цей фільм зробили, досвід отримали. Мій гештальт з приводу кіно закрився, зрозумів, що мені не до вподоби займатися суто організацією процесу, бо це досить нудна справа, у якій немає жодного драйву. Це така безглузда нескінченність: коли організовуєте щось усоте, починаєте робити автоматично, веде це в нікуди.
Повернувся в рекламний бізнес, тому що там непогано платили та я заробляв хороші гроші. Потім переїхав назад до Києва, бо зрозумів, що хочу відкрити свій продакшн. Це було на початку 2000-х років, тоді в Росії змінилася влада й уже було зрозуміло, що там все йде моторошним авторитарним розкладом. Тому вирішив, що буде краще повернутися та відкрити бізнес у Києві.
Ми відкрили Limelite, який працює вже 15 років. Тоді я був новеньким на цьому ринку й не знав, як правильно потрібно працювати. Просто придумав для себе ідеальний, у моєму розумінні, продакшн і намагався втілити його в життя. У нас це вийшло. Ми за досить короткий час прибрали багатьох конкурентів. Достатньо років я завзято працював у рекламі. Щоб не з’їхати з ґлузду в рекламі, уявляв, ніби це все гра. Ніби всі ці серйозні люди, які довго думають, як краще покласти булочку в кадрі, вони просто актори, які зараз грають цю гру, і я разом з ними.
Щоб не з’їхати з ґлузду в рекламі, я уявляв, ніби це все гра
Тоді досить непогано платили. Режисер міг отримувати 30 000 доларів гонорару. За той час зняв приблизно 500 роликів, а міг би зняти ще набагато більше, але в певний момент перестав розуміти, навіщо це робити, якщо я не розвиваюся та не росту. Тому припинив знімати рекламу. Це збіглося з моєю внутрішньою кризою. Тоді запропонували прочитати роман «Ворошиловград» [Сергія Жадана]. На той момент я ще не був знайомий із Ярославом Лодигіним [режисером фільму «Дике поле»].
Я прочитав роман і зрозумів, що це дуже крута історія й хочу зняти про це кіно. У Ярослава вже був готовим сценарій. Це було дуже цікаво, оскільки це був новий виклик для мене. Тоді я дозрів до того, що називають продюсуванням.
Як знімали «Дике поле»
Коли ми починали знімати «Дике поле», це був перший достатньо великий фільм, з великою знімальною групою. Зйомки відбувалися в Старобільську, неподалік зони бойових дій. Це була складна робота. Фільм знімали за мотивами роману «Ворошиловград», у якого дуже складний сюжет, багато персонажів і сюжетних ліній, які переплітаються. Умістити все це в хронометраж фільму, що триває дві години, досить складно. Потрібно розуміти, що залишити, що прибрати з сюжету.
Я отримав сценарій, у написанні якого брали участь усі, як у мультфільмі «Простоквашино». Оскільки сценарій дописувала Наталія Ворожбит, вона зробила акцент на жіночій лінії, тобто більш романтичній історії, де в чоловіка є три жінки, між якими він ходить, як між соснами. У нас була інша історія: про заправку, про маскулінність і чоловічу дружбу. Тому довелося переписувати сценарій. Так у нас вийшов двогодинний «франкенштейн», досить незвичайний фільм.
Він для мене як первісток, тому я його дуже люблю. Ми монтували його сім місяців, всіляко пробували. Уже на монтажі стикнулися з тим, що певні сюжетні лінії туди зовсім не клеяться. На етапі постпродакшну я передивився фільм «Дике поле» приблизно 400 разів. Під кінець цей фільм ненавиділи вже всі, що нормально.
Хто такий продюсер
Продюсер повинен розумітися на всьому. Так, це не режисер, не оператор і не сценарист, і знання можуть бути не дуже глибокими, але вони мають бути. Тільки зараз, коли вже зробив чотири повнометражні фільми, які побували на багатьох відомих кінофестивалях, я зрозумів суть роботи продюсування в кіно. Для мене це найкраща професія в житті тому, що продюсер утілює мрії інших. До вас приходить сценарист зі своєю мрією, або ви знаходите сценариста, потім знаходите режисера, який, безумовно, головний, але саме від вас залежить, якою буде реалізація цієї мрії. Але те, яким буде кіно, залежить від продюсера.
Загалом робота продюсера на знімальному майданчику становить приблизно 20%, і це доволі нудно
Коли ви, як продюсер, заходите в монтажку, то не дивитеся на фільм як режисер, а бачите його як глядач. Режисер може пам’ятати, що в цій сцені актор так старався і хоче цю сцену залишити, а ця сцена відверто погана. Тут важливою є роль продюсера, бо ви, як продюсер, якому режисер довіряє, повинні сказати, що цю сцену або сюжетну лінію краще прибрати, тому що вона не працює. Важливо вміти жертвувати чимось, аби у вас вийшло щось цілісно хороше.
Загалом робота продюсера на знімальному майданчику становить приблизно 20%, і це доволі нудно. Найцікавіша частина роботи полягає в розвитку фільму. Коли працюєте над сценарієм із режисером і сценаристом, тоді народжується фільм. Залежно від того, який у вас сценарій, яка робота режисера, який його трітмент, який проєкт, з’являється розуміння того, яким буде фільм. Далі залишається тільки зняти його, що вже не так складно. Та для продюсера робота не закінчується на цьому. Далі важливе фестивальне життя фільму, його продажі, промо.
Як продюсер працює з режисерами
Режисер і продюсер – це команда, у якій кожен намагається зробити так, аби допомогти в чомусь своєму. Від режисера залежить те, як буде знятий фільм, а від продюсера, про що буде цей фільм і яким буде його життя надалі. Часто продюсер сам знаходить сценарій і запрошує режисера. У роботі з авторським кіно це відбувається трохи інакше, оскільки сценарії авторських фільмів здебільшого пишуть самі режисери, а продюсер допомагає їх розвивати.
Коли до нас прийшов Наріман Алієв зі своїм сценарієм, який потім перетворився на фільм «Додому», це був дуже печально написаний текст, у якому розповідається умовно «Вася їде, Вася йде» і тому подібне. Тобто це був сценарно записаний текст, але це не був сценарій. Проте в ньому була певна думка й історія. Потім ми довго розвивали цей сценарій у лабораторії, працювали з ним і зрештою вийшов фільм.
Короткі метри вкрай важливі. Це як з дитиною
До цього я вже знав короткі метри Нарімана. «Коротуни» дуже важливі в кар’єрі режисера, це його почерк. Мені не важливо, як вони зняті, мені важливо побачити в них вас, побачити, хто ви. Не так важливий бюджет, відомість акторів, круте світло. Головне, як ви думаєте. Коли я бачу текст і те, як ви знімаєте, то можу зіставити ці дві речі й зрозуміти, яким вийде фільм. Якщо маєте геніальний сценарій, але ви не знімали жодного короткометражного фільму, я гарантую, що ви завалите цей фільм.
Короткі метри вкрай важливі. Це як з дитиною. Дитина не може одразу почати ходити, вона має навчитися тримати голову, перевертатися, повзати й уже потім ходити. Не можна перестрибнути всі ці моменти. Потрібно зробити безліч спроб і помилок тому, що це ремесло. Ви повинні зняти декілька фільмів, спочатку короткометражних, за які вам буде дуже соромно, але маєте це зробити. Бо без цього ваш фільм з геніальним сценарієм буде провальним.
Робота з Лукічем та Алієвим
З кожним автором продюсер спілкується по-різному. Наприклад, із Наріманом я спілкуюся не так як з [Антоніо] Лукічем. Це різні люди, і до кожного має бути свій підхід. Хтось щось любить, хтось не любить. Одному потрібно ставити дедлайни на два тижні раніше, іншому можна за два дні ставити дедлайни, і він усе виконає. Продюсери можуть робити декілька фільмів одночасно, а режисери – ні. Режисери співчувають одне одному, іноді ревнують, не без цього.
Якщо ви ставитеся до роботи продюсера саме як до роботи-роботи, то вам краще займатися чимось іншим, бо це не принесе вам щастя
Нам пощастило з тим, що, напевно, найкращі автори обирають нас. Зараз працюємо з Наріманом, ведемо роботу над сценарієм його наступного фільму, який називається «Тріумф». Будемо пітчувати його взимку та знімати вже наступного року. Також у нас зараз на пітчингу в Держкіно є два фільми. Один з них – новий фільм Лукіча, над яким ми зараз працюємо та який буде просто бомба. Є ще низка молодих авторів, з якими співпрацюємо.
Тут важливо правильно розподіляти свій час. Тому що у вас може бути щось у виробництві, щось у постпродакшні, щось у дивелопменті, ще й потрібно іноді знаходити час на прочитання нових сценаріїв. Це та робота, у якій немає вихідних. Ви постійно працюєте. Якщо ставитеся до роботи продюсера саме як до роботи-роботи, то вам краще займатися чимось іншим, бо це не принесе вам щастя. А якщо ви горите цим і не можете без цього жити, тоді окей.
Стоп. Знято. Що далі?
Коли закінчується робота над фільмом, починається робота продюсера. З моменту отримання сценарію продюсер думає про те, на які фестивалі поїде фільм, яке в нього буде промо, яким буде глядач. Коли працюєте над фільмом, вам варто розуміти, під які дати необхідно завершити виробництво, якщо це можливо. Тому що фестивальне життя дуже щільно розписане.
Фестивальний сезон розпочинається з кінофестивалю «Санденс» у США. Вам потрібно розуміти, що за пів року у вас має бути готовий фільм. У січні починається «Роттердам» – фестиваль специфічного та дуже артхаусного кіно. Потім у лютому починається великий Берлінський кінофестиваль. Потім невеличка пауза. У цей період загалом відбуваються фестивалі короткого метру. Потім у травні починається Каннський кінофестиваль. У кінці серпня стартує Венеційський, після нього Торонто. Далі невелика пауза, у цей період проходять інші, менш популярні фестивалі: Московський, Талліннський, фестиваль у Сан Себастьяні. І так щороку.
Коли працюєте над фільмом, вам варто розуміти, під які дати необхідно завершити виробництво, якщо це можливо
Тобто, якщо завершили фільм у лютому, ви ще можете встигнути в Канни, а в Берлін вже ні. Якщо у вас гостро соціальний фільм, то радше потрібно в Берлін або Роттердам. Треба розуміти всі ці нюанси та правильно будувати графік. Іноді буває по-іншому. Я нещодавно розмовляв із продюсером Олександром Роднянським. Він розповів, що вони закінчили зйомки фільму однієї талановитої режисерки одразу після Канн і настільки вірить у цей фільм, що почекає рік, аби подати його на наступний Каннський кінофестиваль. Він упевнений, що ця ставка зіграє. Таке теж буває. Але може бути й таке, що ви п’ять років працюєте над фільмом, подаєтеся на фестиваль, а вас не відбирають. Це життя, необхідно бути готовим до всього.
Крім фестивального життя, продюсер працює над майбутнім прокатом фільму. Коли ставите його в прокат, вам необхідно розуміти, чи не будуть поруч за вами стояти інші українські фільми або великі голлівудські прем’єри. Наприклад, коли ми виходили в прокат з фільмом «Додому», одночасно вийшов фільм «Богемна рапсодія», тому що його прем’єру зсунули на кілька тижнів, і наш глядач пішов на цей фільм. Бувають ситуації, які ви не можете передбачити. Але це все варто враховувати під час вибору дати початку прокату, підтягувати під цю дату багато промо-активності. Цим усім займається продюсер, бо дуже часто режисер уже зайнятий зйомками іншого фільму та може навіть не прийти на прем’єру.
У чому феномен комедії Лукіча
В Україні є такі комедії, як: «Скажене весілля», «Я, ти, він, вона» – і це класно. Але серед українських фільмів комедійного жанру, вважаю, є один гідний фільм – це комедія Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Він не експлуатує якісь нерозумові частини нашого життя. У «Скаженому весіллі» ми бачимо афро-французького хлопця, ще якихось дуже недалеких людей і сміємося над не дуже хорошими речами. У нас це є. У нас є ксенофобія, як і в будь-якому суспільстві, це зрозуміло. Але, коли ми тупо над цим сміємося, це не дуже нормально. Наприклад, є комедія «1+1», яка також про це, у ній є й про соціальну нерівність, і про расизм певною мірою, але зовсім по-іншому подано, і це круто.
На мою думку, Лукіч так вистрелив завдяки тому, що в його фільмі багато самоіронії, там багато його. Але він не висміює когось із вас, він говорить про себе та про речі, які типові для його покоління й оточення. Він говорить про це з іронією, без злої сатири. Хоча у фільмі йдеться про дуже тонкі речі, стосунки сина й матері, про це розповідають так обережно й іронічно, що відгукується в багатьох. Тому, коли ви обираєте сценарій, варто думати наперед. Комедії знімаються дуже швидко, там нічого робити, але однаково це пів року вашого життя, які ніхто не поверне. Тому варто обирати те, що буде вам до душі.
Фото: КАМА