У рубриці «Простими словами» редакція разом з експертами сервісу treatfield пояснює почуття та ситуації, з якими ми стикаємося щодня. У новому випуску розбираємося, чому нам складно просити про допомогу.

Потребувати допомоги та просити про неї — нормальна ситуація. Проте часто людям дуже складно робити це навіть у критичних ситуаціях. Зазвичай просити про допомогу заважає сором: мені треба допомога, значить, я не справився з чимось, я щось роблю не так. Також просити про допомогу не дає гординя, коли я = мій результат. Я прошу про допомогу, отже — я невдаха. Розбираємося, чому так відбувається, та як це можна змінити.

Підтримай The Village!

Donate

Ілля Полудьонний

психолог, сертифікований гештальт-терапевт, співведучий подкасту «Простими словами»

Марія Лемещук

кандидатка медичних наук, лікарка-психологиня, психотерапевтка

Чому складно просити про допомогу

Марія: Є два основні чинники, які на це впливають. Перший — це досвід людини. Потребувати допомоги та просити про неї — повністю нормальна ситуація, і ми маємо абсолютно легко до цього підходити. Тому, якщо людині дуже складно просити про допомогу, вірогідно, у неї в житті був досвід, коли їй у допомозі відмовляли та казали: «Чому ти просиш, ти що, сам не можеш впоратися?» або «Ти просиш, тому ти слабкий/слабка», або ж просто ігнорували її прохання. Можливо, вона часто чула про те, що про допомогу просити не потрібно, слід усе робити самостійно, а якщо ти просиш про допомогу — це прояв твого безсилля. Якщо людина досить довго перебуває в середовищі таких переконань, вона може почати їм довіряти, і навряд чи їй буде легко просити про допомогу.

Другий фактор — це асоціації, які виникають у людини у зв’язку з проханням про допомогу. Якщо вона думає: «Коли я прошу про допомогу, це ознака моєї слабкості» або «Це означає, що я дурний», то такі патерни мислення також будуть зупиняти її.

Ілля: Часто людей блокує відчуття сорому. Вони не просять про допомогу, адже так відчувають себе вразливими. Тобто якщо я прошу про допомогу, значить, я з чимось не справляюся, а, отже, щось роблю не так.

Людина дійсно може відчувати провину за те, що винна щось комусь

Тут дійсно має значення, який досвід має людина. Якщо вона виросла в сім’ї та в культурі, де просити про допомогу та надавати її — нормальний соціальний акт, то в людини не буде з цим проблем. Якщо ж її сім’я нарцисична, у родині є певний міф або статус, якого треба дотримуватися, наприклад: «Ми — Ланістери, «Ланістери завжди платять свої борги», людині буде складніше просити про допомогу. Ще один приклад: якщо в родині дідусь або батько генерал, і він через свій статус ніколи не просить про допомогу, то в людини, яка виросла в такій сім’ї, прохання про допомогу може супроводжуватися сильним соромом. Імовірно, такій людині психологічно буде простіше, скажімо, набрати кредитів або піти жити на вулицю, ніж попросити рідних про допомогу.

Є ще одне почуття, яке зупиняє від того, щоби звернутися про допомогу. Це провина — коли мені хтось допоможе, я буду за це винен. В українській мові слова «провина» та «винен» (маю повернути щось), навіть мають спільний корінь. Людина дійсно може відчувати провину за те, що винна щось комусь. Наша культура допомоги передбачає, що якщо мені допомогли, то я за це маю щось повернути. Тобто є відчуття, що слів вдячності буде недостатньо, і потрібно щось дати у відповідь. Це відчуття лякає — людина не хоче бути винною, тому уникає прохання про допомогу.

До чого тут гординя

Ілля: Тут також спрацьовує почуття гордині, але не в біблійському розумінні, а в терапевтичному значенні, коли я = мій результат. Наприклад, якщо я втратив роботу, не можу платити за орендоване житло й мені треба повернутися жити до батьків, то я нічого не вартий. Тобто я прошу про допомогу = я невдаха. Натомість людина, яка не ставить дорівнює між собою та своїми результатами, поставиться до цієї ситуації інакше: окей, тут у мене вийшло, тут не вийшло, у мене можуть бути успіхи, а можуть бути й невдачі.

Звідки з’являється гординя? Часто причиною є нарцисичний спосіб виховання дітей, але якщо подивитися ширше, то на це впливають економічні процеси, соціокультурне середовище, живе людина в умовах демократії чи в тоталітарному режимі. Ми з пострадянського простору, де довгий час були встановлені жорсткі рамки того, що можна робити, а чого не можна. Ці обмеження діють, як на рівні сім’ї, так і на рівні цілої країни. Це дуже яскраво видно на прикладі серіалу «Чорнобиль». Якщо держава показує модель відносин із зовнішнім світом за принципом: «Ми завжди на коні, ніколи не визнаємо, що в нас щось не вдалося», то, відповідно, ця модель іде вниз — у систему освіти та стосунків між людьми. За радянських часів не було культури визнавати свої помилки, потребувати допомоги та просити про неї. Тому це також наклало на нас відбиток.

Якщо в людини є глибинне переконання «я — невдаха», то будь-яка ситуація буде інтерпретуватися через цю призму

Марія: Якщо говорити про це через призму когнітивно-поведінкової терапії, то тут мова про глибинне переконання «я — невдаха». Це власний образ себе, який для людини є найбільш вразливим місцем. Аби не згадувати про нього, людина навіть створює певні правила життя. Наприклад, якщо глибинне переконання людини «я — дурний», то вона намагатиметься часто вживати якісь розумні фрази, старатиметься багато читати та демонструвати свою начитаність і обізнаність, аби так компенсувати своє глибинне переконання.

Зазвичай коріння глибинного переконання йде від негативного досвіду в минулому — у всі ситуації з життя, які мали на людину певний психологічний та емоційний вплив. Це і виховання, і соціальне середовище, і якісь травматичні події, булінг, навіть розірвана дитяча дружба. З різних травматичних подій дитина робить певні висновки, які багато в чому залежать від світосприйняття її батьків, адже діти самі не можуть розуміти, де чорне, а де — біле, усе це пояснюють їм батьки. Тому дуже багато інтерпретацій дітей про те, що з ними відбувається, приходить через батьківське розуміння про те, що є правильним, а що неправильним. Якщо модель батьків є здоровою, велика ймовірність, що в дитини також буде здорова модель та її глибинне переконання про себе буде більш-менш адаптивним і здоровим. Якщо ж модель батьків була не дуже здорова, на неї впливали певні суспільні процеси, є велика ймовірність того, що глибинне переконання дитини також буде не дуже здоровим.

А якщо в людини є глибинне переконання «я — невдаха», то будь-яка ситуація буде інтерпретуватися через цю призму. Наприклад, якщо мені потрібна допомога, то я невдаха. Ця думка буде автоматичною, адже до свого глибинного переконання людина ставиться некритично, вона постійно живе з ним і сприймає за правду.

Допомога чи експлуатація — у чому різниця

Ілля: Людина, яка просить про допомогу, також вкладається в справу. Якщо я прошу свого друга допомогти мені перенести стіл, то ми ділимо вагу на двох. Тобто звернутися за допомогою — це попросити іншу людину взяти на себе умовно 50 % проблеми. Уявімо ситуацію, людина говорить своєму другу: «У мене немає роботи й закінчилися гроші. Чи можу я пожити в тебе місяць, поки шукатиму роботу?». Якщо ця людина впродовж усього часу шукає роботу й робить усе для того, щоби відновити свій дохід, то це дійсно допомога. Якщо ж вона просто лежить на дивані цілими днями, живе чужим коштом і не хоче шукати роботу, у такий спосіб вона друга просто використовує. Тому в допомозі відповідальність завжди розділяється.

Тут можна провести аналогію з психотерапією. Вона не працює без запиту, тому що єдина можливість для змін є тільки тоді, коли клієнт несе частину відповідальності за процес. Умовно, ти даєш людині руку, щоби вона могла опертися на неї, коли встає, але ти не підіймаєш її повністю. Суть у тому, що в людини вже є енергія вставати, їй лише потрібна підтримка.

Що подивитися

  • Серіал «Чорнобиль»

Що почитати

  • Фредрік Бакман «Чоловік на ім’я Уве»

Як навчитися просити про допомогу

Марія: Насамперед треба зрозуміти, що всі ми є частиною соціуму, і, як би ми не хотіли уявляти себе всемогутніми та обходитися з усім самостійно, це не так. За найвизначнішими досягненнями зазвичай стоїть не одна людина, а команда. І якби кожна людина думала, що просити когось про допомогу — це ознака слабкості чи неспроможності, то, мабуть, дуже багато речей у світі просто не відбулося б, бо самотужки люди б не могли впоратися. Коли ми просимо про допомогу, ми відкриваємо для себе нові перспективи та можливості, це не є нашим недоліком.

Якщо вам важко просити про допомогу, не потрібно переступати через себе й робити це через силу. Варто спробувати змінити своє ставлення до цього і сприймати це, як вияв турботи про себе. Ваші потреби є дуже значущими, і якщо зараз вам потрібна допомога, про це потрібно попросити.

Якщо вам важко просити про допомогу, не потрібно переступати через себе й робити це через силу

Також треба розуміти, що будь-які стосунки між людьми будуються на довірі, а довіра охоплює можливість попросити про допомогу та надавати її. Уявіть, що ви бачите, як близька вам людина потребує допомоги, ви хочете допомогти, а вона цьому дуже сильно опирається. Навряд чи ви будете почуватися дуже комфортно в цій ситуації. Тому важливо розуміти, що прохання про допомогу та можливість її надати — це фундамент здорових стосунків між людьми.

Можна подумати про те, що коли ми просимо допомогу в іншої людини, ми так не лише задовольняємо свою потребу, але й допомагаємо цій людині відчути свою цінність і важливість.

Ілля: Прохання про допомогу є визнанням людини, у якої ми цю допомогу просимо. Тобто так ми визнаємо, що ця людина є для нас важливою та цінною, вона виконує важливу роль у нашому житті.

Вправи

Слідкувати за своєю реакцією

Варто спостерігати за собою та спробувати помічати, як ви реагуєте, коли хтось просить вас про допомогу. Чи дійсно ви знецінюєте прохання іншої людини, вважаєте її нікчемною та слабкою, чи ви абсолютно нормально на це реагуєте? Коли ви помітите, що для вас прохання іншої людини про допомогу нормальне, вам стане легше самим просити когось про це.

Поведінковий експеримент

Спробуйте щодня просити когось про допомогу в дрібницях. Нехай це прохання буде нейтральним, не вкрай важливим, але це допоможе вам тренувати навичку просити про допомогу та нормалізує цей процес для вас. Ви можете почати робити це зі своїми близькими, наприклад, просто попросити відчинити вам двері. Поступово важливість прохань можна збільшувати. З часом вам стане комфортніше просити про більш значну допомогу.

Текст: Юлія Беба

Редактор: Марк Лівін

Літературна редакторка: Ніка Пономаренко

Дизайн: Анна Шакун