Отець Андрій Зелінський – політолог, соціолог, публіцист, письменник, головний військовий капелан Української Греко-Католицької церкви. На форумі «Колективні стійкість, зцілення та зростання» капелан спробував прокласти місток від зранення до можливого майбутнього та говорив про колективну травму. 

Коли ми говоримо про колективну травму, маємо на увазі певний набір реакцій на травматичні події минулого. Однак дуже важливо в цьому процесі пам'ятати про процес усвідомлення. Поміж реальністю та мною завжди з'являється простір творчості. Простір, що дає змогу мені вербалізувати досвід, візуалізувати досвід, структурувати досвід, для того, щоб згодом «сконструювати» минуле. 

Для мене дуже важливо сфокусуватися на одному конкретному аспекті. Коли ми говоримо про травми минулого, про людину, яка стоїть перед неусвідомленими інколи, незафіксованими, невизначеними, нечітко структурованим, але настільки реальними й здатними провокувати моментами, дуже важливі такі три виміри:

  • ставлення людини до світу, 
  • ставлення людини до інших людей, до соціуму, 
  • ставлення людини до себе. 

На перетині цих трьох векторів вибудовується особистість. Коли ми говоримо про колективну травму, нам дуже важливо помітити, як вона впливає або які наслідки цієї травми, власне, на цих трьох напрямах: як я крізь призму травми минулого ставлюся до світу, як я ставлюся до інших, як я ставлюся до себе.

Колективні травми українців

Важко зібрати вичерпний перелік тих драматичних подій, що спричинили те, що ми зараз визначаємо як колективну травму. Але ми знаємо, що це голод (як правило, говоримо про Великий голод 1932–1933 років, Голодомор). Але це не єдиний голод в історії нашого народу. Це найбільший у 20 столітті, але навіть у 20 столітті не єдиний. Відчуття потреби найважливішого для того, щоб вижити, так чи інакше формує відчуття невпевненості в собі, у завтрашньому дні. Але найважливіше, навіть на рівні особистої суб'єктності, людина відчуває слабкість перед нездоланним. Я можу продовжувати говорити й про колективізацію, коли людина відірвана від способу реалізації власної свободи, бо для мене дуже важливим чинником, емпіричним доказом особистої свободи є матеріалізоване бажання. І господарська жилка нашого народу – це чи не найперший механізм, як можна проживати власну свободу, бо свобода – це далеко не ідеологічне гасло. Свобода має втілитися, вона не абстрактна, вона реальна й конкретна в житті людини, яка проявляє власну свободу у своїй діяльності. 

Я перелічу деякі з наших травм для того, щоб ми пригадали, що поміж кожним із нас тут і зараз і поміж реальністю, з якою ми вступаємо у взаємодію в нашому житті, стоїть ось оця значна частина травматичного досвіду. Те, що відбулося, стало словом, образом, лягло в певну структуру, і так сформувало наше самоуявлення про реальність. Це репресії, бідність. Ми часто забуваємо про бідність. Ми звикли говорити про Голодомор і про репресії, але для нашого народу дуже визначальною є багатовікова бідність. Бідність – це нездатність реалізувати власну свободу. Це навіть нездатність наважитися помріяти про власну свободу. 

Також, коли говоримо про колективну травму, ми забуваємо про міжусобиці. Але це також здатність українців постійно розділятися, інколи боротися одні проти інших. І це не лише початок чи кінець 20 століття, це вся наша з вами історія. У нас довге й тривале коріння міжусобних непорозумінь. 

Окупація. Навіть у період, коли нам бракувало державності, ми були частиною різноманітних геополітичних проєктів, відчуваючи себе окупованими. Еміграція, депортації, звичайно, війни. Наше покоління, на жаль, прямо зараз переживає війну, але ми маємо також можливість доторкнутися до досвіду багатьох попередніх поколінь українців, бо ми розуміємо, що таке війна. Хоча навіть сьогодні розуміємо це в дуже різний спосіб. Наша з вами історія пронизана екзистенційними викликами, коли звичайне буденне людське життя під загрозою. Призма травми весь час стоїть поміж нами й реальністю.

На мою думку, найсерйознішим наслідком залишається відчуження. Відчуження людини. Я навмисне використовую термін відчуження, швидше філософський, соціологічний, а не психологічний термін. Що означає відчуження людини від світу? Травма впливає на наше ставлення до світу. І тоді зникає чіткий горизонт. Ми не завжди знаємо, чого бажаємо, і не завжди можемо собі дозволити прямувати до конкретної мети, бо хто знає, чи в нас є час, чи будуть ресурси, чи нам вдасться реалізувати цю мету. 

Ще один важливий, дуже помітний феномен нашого життя – ми ідеологізуємо. КОЛИ БРАКУЄ МОЖЛИВОСТІ РЕАЛІЗУВАТИ СВОЮ СВОБОДУ В МАТЕРІАЛЬНИЙ, РЕАЛЬНИЙ, ДІЙСНИЙ СПОСІБ, МИ ХОДИМО НА МІТИНГИ. Це важливо, це корисно, це потрібно, але, умовно кажучи, ми швидше будемо говорити про свободу й гідність, аніж забезпечувати інституційну спроможність держави захистити цю свободу й гідність. Метафізика замість історії, це важлива річ, ми в українській історії підмінили ці два поняття. І відповідно, наша інтерпретація подій минулого, вона універсальна, незмінна, непохитна. Наше ставлення до людей, прав, довіри, дефіцит інституційності. Ми можемо з вами згуртуватися, дуже швидко зібратися для того, щоб різко якось відповісти на загрозу, але забезпечити інституційну тяглість такої спроможності – виклик. Держава залишається чужою, на жаль, пасткою, «вони – не ми» – алгоритм, що діє сьогодні й діє постійно. 

ЛЮДИНА, ЯКА ДИВИТЬСЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ТРАВМИ НА СЕБЕ: меншовартість, страх творчої відповідальності, дефіцит суб'єктності й, зрештою, свобода як абстракція. Отже, відчуження людини в результаті травми, відчуження людини від світу, відчуження людини від себе, що сприяє корозії ідентичності.

Ідентичність для мене – це набір символів, про які ми завжди звикли говорити як про ідентичність. Ідентичність – це про існування. Це про ті механізми, що дають змогу прорватися крізь інколи екзистенційні виклики, як коли ми говоримо з вами про травми такого масштабу. Як правило, більшість із них – екзистенційні виклики. Отже, ідентичність – це механіка онтологічної резистентності. Ми ідентифікуємо себе з тим, що вижило, що прорвалося, а потім символізуємо, потім творимо культуру, у яку закладаємо ту механіку, що допомагає нам вижити, вирватися, прорватися. Що ж насправді допомагало нам або що ж допомагало нам забезпечитися цими механізмами онтологічної резистентності? Мушу процитувати класиків. Олександр Довженко, «Воля до життя»: 

– У тій безлічі й різноманітності каліцтв чи знайшов ти будь-що невідоме, нове; яку-будь тайну у людині на війні?, - так запитує автор свого друга хірурга, якому доводиться оперувати тисячі людей впродовж Другої світової війни. – Чи ти далі свого ножа не бачив і нічого не знайшов?

– Знайшов, – сказав мій друг і заходив по кімнаті, пригадуючи, мабуть, свої найскладніші криваві діла. – Воля, – промовив хірург, гримнувши своїм здоровим кулаком по столі. Людина на війні це воля. Є воля – є людина. Нема волі – нема людини. Скільки волі – стільки людини. Ось що я знайшов. 

Автор завершує свій текст одним дуже важливим рядком, що напряму допомагає нам прокласти цей місток: «Продумайте, брати мої, про це, і коли з ким у бою що трапиться, вирішуйте тоді на койках перемогу кожен для себе. Виймайте тоді з чудодійної прадідівської скриньки дорогоцінне зілля. Корінь життя й нюхайте його, вбирайте в себе його дух і гризіть, і живіть ним день і ніч».

Воля. Воля до життя. Життя людини – це не просто біологічний процес. Життя людини – це історія розгортання особистої свободи. Життя тоді привабливе, коли має смак і зміст. Життя людини, воля до життя проявляються тоді, коли хочеться жити. А жити хочеться тоді, коли ти можеш її усвідомити й реалізувати, цю свободу. Коли поряд із тобою друзі, які тебе люблять і яких ти любиш. Коли навколо тебе світ, який може дати тобі можливості, і в тебе є мрія для цього світу.

Стійкість – це для мене і є механіка подолання цього відчуження. Бо забезпечує якісний контакт із реальністю. Якісний він тому, що дає змогу прорватися крізь виклики, інколи екзистенційні. Наповнюємо його змістом і смаком, людьми й світом навкруги. 

А щодо практичних рішень: що нам робити, щоб прокласти цей місток? Отже, трансформація. Зміни сьогодні – людини в Україні до світу, до людей, до себе. Нам необхідно реконструювати індивідуальну суб'єктність. Суб'єктність – це, звичайно, усвідомлена свобода, виявлена в дії.

Нам необхідно визначити цінність і принципи суспільних взаємодій. Нам так необхідно сьогодні сформулювати спільну візію, українську мрію. І це мегаважливо, бо в нас немає єдиної, на всіх конкретної. Ми кожен мріємо приватно, ми відчужені, ми розбіглися власними мушлями. А візія, мрія – це, власне, те, що надихає. Мрія, що дає змогу прорватися крізь екзистенційні виклики, неминуче має відображати екзистенційні запити. 

Нам так потрібна сьогодні візія, нам так потрібна сьогодні суб’єктність, нам так потрібна сьогодні якісна взаємодія. Звісно, це зараз відбувається на двох конкретних рівнях: на рівнях Конституції, на рівні культури. Саме там уможливлюється суспільна трансформація, принаймні один з ефективних способів. Коли ми з вами говоримо про культуру, пам'ятаємо також, що ми надаємо символи, ми символізуємо, вербалізуємо, візуалізуємо, концептуалізуємо, структуруємо, але досвід живий. У нас сьогодні багато досвіду. 

Нам сьогодні потрібні правильні тексти. Нація – як людина. Досвід вербалізується, візуалізується, структурується й з’являється текст. Нація – тексти, люди також. Нам сьогодні потрібна правильна граматика, щоб написати історію нашої свободи, де буде достатньо місця для кожної людської мрії. 

Мрії мають бути крилатими. Про це свого часу, на завершення, теж, мабуть, пригадують. Це моя улюблена байка Григорія Савича Сковороди, байка про невловного птаха. Пустельник щоранку на світанні ходив у сад ловити надзвичайно прекрасного птаха й ніколи не міг його спіймати. Птах на завершення його таки потішив, кажучи: «Ну, ловитимеш мене ціле життя, ніколи не зможеш спіймати, але сам процес даруватиме тобі радість».

Мрія – це те, що дарує радість, бо ми можемо до неї рухатися. Візія – це те, що допомагає нам зрозуміти зміст і сенси всього, що ми з вами стратегуємо. Бо стратегій замало, бо людина більше, ніж алгоритм, формула. 

Зрештою, не вірю у стійкість, стійкості немає. Є стійкі люди. Люді, які зуміли налагодити якісний контакт. Зі світом, із собою й із людьми, які їх оточують.

фото: Серж Хуцану