ЛекціяПро Канни, «Ти мене любиш?» і чому художнє кіно в Україні померло. Лекція Тоні Ноябрьової в КАМА

Тоня Ноябрьова – сценаристка, кінопродюсерка, режисерка короткометражних і повнометражних фільмів. Її стрічка «Ти мене любиш?» представляла Україну в програмі Panorama конкурсу «Берлінале-2023». В українських кінотеатрах фільм вийшов 30 травня.

Про створення фільму, грант на постпродакшн незавершеної роботи й поєднання ролей сценаристки, режисерки, а інколи і продюсерки, водночас Тоня Ноябрьова розповіла на ранковій лекції в КАМА. Ми підготували з неї конспект.

Батьки мені сказали, що якщо я нікуди не піду навчатися, то вони мене виженуть з дому. Тому мені просто довелося йти навчатися, оскільки я ж мала кудись вступити. Найпростіше було  пройти на режисуру, тож я вступила до Київського університету культури й мистецтв на режисера масових свят і видовищ. Тобто я навіть не справжня кінорежисерка.

На третьому курсі я почала працювати на телеканалі «Інтер», деспершу була молодшою редакторкою, а потім стала головною редакторкою і якось поступово перейшла в режисуру. Там я гарно себе проявляла, зокрема, як режисерка-постановниця. Тоді була така програма «Шанс», для якої я робила фінальні номери і ставила концерти.

Потім я вже стала головною режисеркою телеканалу «НТН», який тоді тільки відкривався. Тож на свої 24 роки я вже була майже «олігархинею», вище я вже не знала, ким треба було бути. Усім здається, що телебачення – це якась творча хвиля чи щось таке, але коли ти вже розумієш усі алгоритми, то творчості там не залишається. Тому мені швидко стало творчо тісно, і я пішла з телеканалу.

Я почала думати, що саме хочу робити, а оскільки вже мала досвід у режисерстві, то почала знімати музичні кліпи. Відео для мене було чимось абсолютно іншим, бо я цього не навчалась і не була дотична. Тоді ще навіть не було YouTube, де можна було б щось дізнатись, і загалом ніхто цього не вчив.

Я обрала для себе техніку, якою на 2010 рік мало хто займався. Вона має назву Stop Motion – це коли ти робиш відео з фотографій. Тоді тільки-тільки зʼявилися цифрові камери. Памʼятаю, як ми купили камеру, яка могла робити аж три кадри в секунду, що дуже мало й сильно уповільнює робочий процес.

Мій перший кліп був на пісню Скрябіна «Квінти». Тоді для мене все було новим, без алгоритмів чи технічного підґрунтя. На той момент це була проривна історія, якою я пишаюся, хоча деякі персонажі, які там знімалися, зараз для вас будуть зашкварні. Тоді я не могла назвати себе режисеркою, оскільки дуже ніяковіла й соромилася. Коли ми збиралися знімати кліп Скрябіну, я зателефонувала кращому оператору країни Сергію Михальчуку [оператор-постановник фільму «Довбуш» – ред.] і попросила допомогти. 

Я завжди намагаюся працювати з непрофесійними акторами, оскільки якось дуже швидко й точно визначаю потрібну людину на етапі кастингу. Для кліпу Скрябіна це була Люба Юнак, яку я просто побачила по телевізору на «Фабриці Зірок», і зрозуміла, що це має бути вона разом з Юрою Бардашем, з яким ми разом працювали на «Інтері». Він тоді ще був притомний.

Мені потім почали пропонувати зняти музичні відео, на які я періодично переключалася, але однаково хотілося чогось більшого. Десь на третьому кліпі я подумала, що вже все можу й умію, тому

Усе було знято абсолютно без грошей, бо там знімалися мої друзі, яким я нічого не платила. Єдине, у що я вклалася, – зварила величезну каструлю борщу й нагодувала всіх. Я просто зрозуміла, що безкоштовно люди зі мною можуть працювати тільки один день. Тому в мене був челендж зняти повноцінний короткометражний фільм за один знімальний день. І я це зробила. 

У мене був чітко підготовлений сценарій, я попросила оператора Сергія Міхальчука приїхати й узяти із собою всю техніку, яка у нього є вдома. Він приїхав, прийшли мої друзі, і ми зняли короткометражку, яка називається День Незалежності.

Я зробила короткометражку й подумала, що ж тоді мені робити далі. У 2011 році не було практики, як-от онлайн-подача заявок на кінофестивалі, тому я купувала диски, ішла на пошту, письмово заповнювала адреси кінофестивалів і відправляла їм диски зі своїм кіно. Я дуже плакала, коли мене не взяли на кінофестиваль у Каннах, який іде першим у фестивальній низці. Проте мене взяли на інші фестивалі, де я купу всього виграла, зокрема фестиваль «Молодість» й Одеський кінофестиваль.

Коли я зняла короткометражку, то подумала, що схопила бога за бороду. Але попри цей нібито успіх, коли написала повнометражний сценарій, ніхто з продюсерів не захотів зі мною працювати. Вони прочитали сценарій «Герой мого часу» і сказали, що він не смішний. Я клялася їм, що він смішний, бо моя перша короткометражка за жанром комедійна, проте мені сказали, що вони цього не зрозуміли. Я сказала їм, що якби вже з готової короткометражки зараз отак взяли і написали сценарій, то він теж був би не смішний. Бо є якісь речі, які я можу уявляти, але не можу передати в сценарії.

Ці всі сценарії були дуже схематичні, бо в мене в голові було розуміння, який воно повинно мати вигляд. Я ж не професійна сценаристка, то як я можу писати сценарій, коли не вмію?

Тож від моменту, коли я отримувала пропозиції зняти повнометражний фільм, і до моменту, коли я реально мала шанс зняти повнометражний фільм, пройшло шість років, ще три короткометражні фільми, реклама, декілька музичних відео, купа концертів тощо. І тільки у 2017 році я зняла свій перший фільм «Герой мого часу». Уже тоді в мене була ідея для наступного фільму, але знову пройшло сім років майже щоденної роботи, перш ніж я зняла свій другий фільм «Ти мене любиш?», який потім теж отримав свої нагороди. 

Якщо реально подивитися на ситуацію в сучасній Україні в період війни, режисер повинен уміти робити повний виробничий цикл фільму самостійно.

Воно в Україні припиняє своє існування своє існування як таке, тому що в країні поки що немає грошей на фінансування ігрового кіно, а з документальним зовсім інша історія бо там інші схеми виробництва. Якщо ти український режисер і не маєш українських грошей, бодай копійку, навіть коли в тебе вірять іноземні продюсери, без української частки виробнича історія не працює. Зараз ми гуртом намагаємося якось це побороти, але навіть у мене є два міжнародні проєкти, які я поки що не розумію, як повноцінно зробити без українських грошей зовсім. Фінансування зникло з початком повномасштабного вторгнення, його просто заморозили. Ми за чотири дні до початку повномасштабної війни закінчили знімати «Ти мене любиш?» і водночас у нас заморозили фінансування. Ми їздили по світу, показували не готовий проєкт, щоб знайти гроші й мати змогу завершити фільм. Нам удалося знайти гроші частково в Італії, Німеччині, Швеції, і таким способом завдяки іноземним партнерам ми змогли його закінчити.

Схема виробництва кіно така: якщо ти взяв гроші в певної держави, то ти маєш їх витратити в ній і платити податки їй. Наприклад, ми взяли 100 тисяч євро у Швеції, які бачив лише шведський продюсер. Щоб ви розуміли, наскільки суворі правила: вони навіть не мали права оплатити мені квиток у Швецію, я вже не кажу про проживання. Тобто в них просто немає цієї статті витрат, бо я не резидентка Швеції. Ще в нас була частка грошей з Італії, але там така ж історія: ми цих грошей не бачили, оскільки вони самі визначили суми гранту, витратили гроші на кольорову корекцію й сплатили податки, а ми отримали тільки послуги.

Теж саме стосується й виробництва фільмів. Якщо ти береш гроші на зйомки, наприклад, у Франції, то ми маєш зняти кіно у Франції з французькими акторами тощо. Тільки резиденти тих країн, де ти береш гроші, мають право отримати ці гроші. Тому проблема для українських фільмів полягає в тому, що ніхто не буде платити зарплатню з бюджету іншої країни українським акторам, якщо ти хочеш їх знімати. Ну, я поки подібних схем не знаю. Ти також можеш знімати українською мовою, але хто буде дивитися фільм українською мовою за кордоном? 

Де і як знайти гроші для фільму

Лише продюсер має право брати в когось гроші, зокрема в Держкіно, державних або регіональних фондів. Тобто в будь-якій країні тільки фігура продюсера має право просити, отримати, пропускати через себе гроші й повертати податки у свою конкретну державу. Режисеру ніхто гроші в руки не дає.

Це те, що стосується повнометражного кіно, бо щодо короткометражного все значно простіше. Є багато фондів, які виділяють фінансування частково або повністю на короткометражні фільми. Ви також можете зняти його безкоштовно, як колись зняла я, оскільки для цього є всі можливості. Далі вже готовий короткометражний фільм ви надсилаєте на різноманітні фестивалі, що зазвичай відбувається безоплатно. Якщо у вас класний фільм, вас скрізь помітили, ви все виграли й усе чудово, то далі вам просто знайти продюсера, оскільки ви його можете зустріти на кінофестивалі.

Гроші на короткометражний фільм простіше знайти, його можна зняти за день, а день у вас завжди є. Щоб зацікавити продюсера, вам потрібно мати якесь мінімальне портфоліо, бо з вами не будуть говорити просто тому, що ви вмієте готувати борщ. Але повірте мені: якщо у вас класна ідея, то вам ніхто не відмовить. А якщо є класна ідея, яку ви цікаво зняли в плані креативності, то ніхто не буде придивлятися до картинки чи дослухатися до звуку. Знімайте на телефон! Немає нічого більш цінного за ідею, це ваш скарб, який ви маєте плекати, над яким працювати тощо. Водночас ви повинні мати портфоліо, щоб інші розуміли, що ви серйозна людина, якій можна довіряти проєкти. Оскільки вам потрібно буде приходити на знімальний майданчик і кожному давати роботу, хоча ви іноді самі можете не знати, що потрібно робити.

Якщо у вас є фільми, які вам подобаються, і продюсери, якими ви захоплюєтеся, я просто шукала б їхні сторінки чи адреси й писала б їм про те, що ви хочете запропонувати. Але ви маєте бути дуже конкретним. Є поняття «ліфт пітч», коли ви повинні бути готові в будь-який час коротко представити свою роботу. Скажімо, що це три речення, які ви маєте сказати за 20 секунд, поки їде ліфт. Ви можете тренуватися на друзях, вони ж у вас безкоштовні. І якщо ви бачите реакцію в їхніх очах типу «ну ок», то тренуйтеся ще. Я кажу якісь не дуже приємні речі, але сама з цим стикаюся щодня і сама проходжу безкінечно цей шлях.

Ви також можете дивитися синопсиси, стислі профайли тих фільмів, які вам дуже подобаються: так ви зрозумієте принцип, за яким воно має бути оформлено. Крім того, почитайте технічні параметри фільмів, щоб сформувати для себе якусь історію про те, як має бути запатентований будь-який ваш проєкт, оскільки всі фонди, яким ви будете надсилати заявку, будуть просити у вас заповнити ті ж самі параметри й поля: назва, дедлайн, синопсис тощо. Хтось може попросити вмістити все в 100 слів, 300 слів чи 300 знаків, і ви маєте бути до цього готові. У цій сфері, особливо на міжнародній арені, потрібно йти до цілі, незважаючи ні на що.

Про фільм «Ти мене любиш?»

Ще до того, як я закінчила «Герой мого часу», я вже почала думати про наступний проєкт.Узагалі це класно думати одразу про наступні проєти, бо час швидко плине і, поки ви на хвилі піднесеності й емоційного потоку, треба цей стан хапати за хвіст і використовувати можливість, бо завтра про вас усі забудуть.

Коли я задумала фільм «Ти мене любиш?», то спершу планувала, що він матиме назву «Кого ти більше любиш?» Це була історія суто про розлучення батьків, бо в мене колись розлучились батьки, і я добре памʼятаю те відчуття, коли тобі здається, що світ розділився навпіл. Хоча я була старша, ніж моя героїня фільму, мені був 21 рік, і я жила з хлопцем, але однаково для мене це було ніби кінець світу. 

Тож мені хотілося передати ці відчуття внутрішньої дитини, навіть якщо ти вже дорослий. Від ідеї до реалізації фільму пройшло пʼять років, незважаючи на те, що я тоді вже була широко відома у вузьких колах. Я без проблем змогла отримати державні кошти, бо головним аргументом для Держкіно була не реклама, а фільмові роботи, які дають розуміння, що тобі можна довіряти, особливо якщо вже є якісь фестивальні нагороди, комерційний успіх тощо.

Нам видали гроші, але потім було багато роботи над сценарієм, оскільки я була незадоволена ним. Коли пишу, мені хочеться завжди здивувати саму себе й бути в історії чи сценарії краще, ніж я сама. Це така трохи дивна історія, типу: напиши краще, ніж могла б написати Тоня– але як є. Тому я багато зверталася до різних іноземних спеціалістів, які «лікували» сценарій. В Україні дуже страждає школа сценаристів, оскільки майже немає людей, до яких можна було б звернутися по пораду. Бути сценаристом  в Україні абсолютно не вигідно, бо ти не можеш прожити  суто на ці гроші, тому їх майже  немає. 

Мені здавалося, що я можу зробити сценарій краще, тому повністю переписала його чотири рази. Від початку до останньої сторінки, що близько 120–130 сторінок. Й ось уже якась четверта чи 104-та стадія стала фінальною, майже… За ним знімали фільм, але під час зйомок щось корегували, переписували й змінювали. У нашої героїні було довге волосся, тому фінал ми зняли за перший знімальний день, щоб потім його підстригли. Загалом ми зняли три варіанти кінцівки фільму. У моєму сценарії був фінал, який відрізнявся від того, що ви побачите у фільмі. Під час роботи над фільмом думки творчої групи розділилися, тому я вирішила, що зніму три фінали, а далі сам фільм мені підкаже, як вчинити, бо до останнього моменту я боялася щось вирішувати. Проте вважаю, що обрала саме той фінал, який мав би бути. Він відкритий і дає глядачеві самому вирішити, що буде з головною героїнею.

Про мотивацію

Коли ти молодий, то можеш працювати 27 годин на добу. А якщо ти це любиш, то можеш встигнути все. Для мене працює думка, що постійно треба бігти, фігачити, і тоді може щось вийти.

Я ніколи не «вигораю». Самокритика й доопрацювання – це якась моя безкінечна вада. Навіть якщо я отримаю «Оскар» чи щось таке, то однаково сама собі скажу: «Тоня, ти могла б краще». Повірте, що навіть коли ти стоїш у повній залі, де люди тобі аплодують, то на одну секунду можна подумати, що ти щось умієш, але як тільки ти зійшов зі сцени, то починаєш у цьому сумніватися. 

Я багато вчусь і ніколи не зупиняюсь у своєму розвитку, бо потрібно завжди тримати руку на пульсі. От нещодавно була на Каннському кінофестивалі, де дивилася близько пʼяти фільмів на день, бо перший починається о 8:30, а останній може закінчитись у 2:00 ночі. Тобто це прям повноцінна робота, яку я роблю, щоб розуміти те, що відбувається у світі і як думають режисери з усіх куточків світу. Каннський фестиваль – це арена, де відібрали найкращих, які тобі можуть не подобатися, але це те найкраще й новітнє, що задає тренди, які впродовж двох років буде дивитися весь сучасний світ.

Якщо ви хочете пораду, то щоб бути дотичними до знімальної сфери, спробуйте стати другим режисером. Таких людей дуже мало, але вони всім потрібні й у кіно, і в рекламі. Ця професія більш чітка, ви будете відповідати за знімальний майданчик, контактувати з групою й узгоджувати всі питання.

Другий режисер має бути універсальним солдатом, який може відповісти на всі питання, а якщо щось трапилося з іншим режисером, то замінити його на майданчику й відзняти все за нього. Це класна професія, з якої можна починати, щоб зрозуміти виробничі процеси, бути командним гравцем, розуміти, з ким можна продовжувати працювати, а з ким не працювати ніколи, а також опанувати одразу кілька галузей, завдяки яким потім можна стати класним режисером.

Потрібно знайти людину, яка вам подобається в цій професії, і попроситися стати безкоштовним асистентом на майданчику. Це дозволить вам побачити, зокрема, як формується знімальний графік, оскільки ним займається лише другий режисер. Я можу сказати йому свої побажання, але графік будує тільки він. Ви також можете звернутися до когось, хто знімає рекламні відео, бо там завжди є другий режисер і просто режисер. Іншого шляху немає. Я все починала так само.

Про виклики й співпрацю з іноземними продюсерами

У них усе дуже регламентовано й довго. Я їздила на кінофестиваль у Кракові, де отримала грошовий приз. І ці кошти мені передали за рік з купою якихось довідок, декларацій і папірців. Тому ви маєте розуміти, що це марафон на велику дистанцію, яку повинні бігти повільно.

Я всім кажу вчити англійську, бо знати англійську – це можливість спілкуватися зі світом. Я не уявляю собі існування людини в сучасному світі без знання англійської мови, особливо в нашій професії чи будь-якій іншій, що повʼязана з творчістю. Навіть для того, щоб підготувати короткий опис для українськомовного фільму, тобі треба перекласти його англійською мовою й показати іноземцям. Що ми й зробили безліч разів.

Я маю знати мову настільки, щоб за 20 секунд розповіді донести сенс мого проєкту. А якщо мені поставлять питання, то дати відповідь, яка одразу зацікавить. Тому безкінечне вдосконалення англійської – це моя щоденна рутина.

Зараз я працюю над новими проєктами й дуже сподіваюся, що в мене вийде знайти для них гроші, бо наразі їх немає. Я живу на гроші від реклами й гонорар, який отримую що пʼять років. Якщо розділити ці кошти на пʼять років, то повірте, що це щось жалюгідне. Тому ви маєте знайти собі професію, яка зможе вас прогодувати. Яким би успішним не був ваш фільм, вам щоразу доведеться починати все спочатку. Знов лупати цю скелю й доводити свою цінність, оскільки ви ніколи не дізнаєтеся, на які критерії зважають продюсери. Тому перше – мова, друге – це довго, третє: давайте мати запасний план. Це не стосується тільки нашої країни, так відбувається всюди.

фото: КАМА