Євген Глібовицький – експерт із довготермінових стратегій, член Несторівської групи, що займається розробкою стратегічного бачення для України. Глібовицький також є засновником аналітичного центру Pro.mova, директором «Інституту фронтиру» та членом наглядової ради «Суспільного мовлення».

У межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» відбувся захід «Осмислення. Цінності та історії стійкості», де Глібовицький поділився роздумами про вплив радянського ладу на цінності українців, як вони змінюються зараз і що потрібно зробити українцям сьогодні, щоб мати краще майбутнє вже завтра. The Village Україна зібрала найважливіші тези з виступу.

Як цінності зараз мають українці?

   

Ми в процесі нетипового та складного переходу. Країни, що успішно модернізувалися за останні сто років, спершу вирішували свої безпекові проблеми, а потім мали модернізаційний ривок. У нас ситуація інакша, оскільки ми мали радянську модернізацію з індустріалізацією, запровадженням середньої загальної освіти, медичних послуг і так далі. Для нас це все відбулося ціною страшного репресивного режиму, а також крові мільйонів людей.

Незалежна Україна повстала не внаслідок перемоги національно-визвольного руху, оскільки тоді ми одразу мали б нові інституції, зокрема новий спосіб самоврядування. Тоді ми змогли скористатись «вікном можливостей», що відчинилося на один день, згідно з тим, що досліджують сучасні історики. Верховна Рада 24 серпня 1991 року зробила безпрецедентну річ – вона вперше провела зібрання в суботу. У той день вони змогли віддати 346 голосів «за» і тільки один голос проти незалежності. Якби це був якийсь інший день, імовірно, результат був би іншим.

Незалежність України постала як комбінація зусиль тих, хто хотів національно-визвольної боротьби, і комуністів, які мали більшість. Унаслідок чого ми успадкували всю тяглість радянської інституційної традиції. Очільники міністерств і відомств, що тут розміщені, сповнені бажання робити реформи, проте відчувають на собі ненависть з боку суспільства, яке сприймає їх як загрозу, оскільки бачить у них нащадків радянської репресивної системи.

Українцям потрібно навчитись творити свої інституції 

   

Страх суспільства полягає в тому, що держава може відчуватися як найбільша загроза, оскільки ніхто не знищив більше людей на цій території, ніж держава, що її контролювала. Відповідно, наша історична памʼять говорить: «Будь обережним із державою». Це означає, що нам потрібно зміцнити цю горизонтальність, але це тільки перший акт. 

Другий акт полягає в тому, щонам треба навчитись творити свої інституції. Тому таким важливим є Український культурний фонд, що зараз фактично «воскрес». Важливо, що ми можемо розбудовувати нові форми партнерства між громадянським суспільством, волонтерськими рухами й ЗСУ. Крім того, важливим є рекрутинг, а не тільки мобілізація. Через різні форми ми починаємо шукати свою модель того, як нам рухатись уперед – це наша життєстійкість.

Проте нам треба розуміти, що ми отримаємо наслідки за те, що щоразу дозволяємо собі повірити в щось, що має здійснитись, але цього не відбувається. Наприклад, коли ми маємо затримки з постачаннями зброї або невиправдані обіцянки про те, що війна закінчиться за два-три тижні.

Наслідки прийдуть через один чи кілька політичних циклів, коли раптом центристське українське суспільство проголосує за радикалів або вже всередині Європейського Союзу ми раптом зʼясуємо, що на нашому політичному полі домінують євроскептичні рухи. Плата за помилки, зневіру, неготовність прийде не лише у вигляді загиблих людей, вона також прийде у вигляді втрачених можливостей і дискусій, які нам однаково доведеться провести.

Як українцям подолати розрив між Радянським союзом і Європою? 

   

Ми однією ногою стоїмо в Радянському союзі, а іншою – у сучасному світі. І нам дуже важко, тому що ці світи розʼїжджаються. Нам потрібно пройти через складний процес трансформації зсередини. Але є простіший спосіб – змінити свою ідентичність, емігруючи. У тій, іншій ідентичності, у якій опиняться діти емігрантів, немає цього болю й тоталітарної памʼяті.

Міграція після 1991 року не зберігає традицій та українську мову, бо вона втікає сама від себе та внутрішнього болю. Люди використовують економічні мотиви як привід для того, щоб позбутись болю через історичну травму, що не дає бути щасливим, а також примушує з підозрою ставитися до світу навколо й увесь час чекати, що з тобою щось станеться. Нам потрібно змінити культуру довіри всередині, тоді люди перестануть звідси тікати. А щоб це зробити, повинні початись зміни не тільки знизу. Вони мусять початись із самої гори.