Леся Хоменко – київська художниця, у нульових разом із друзями заснувала мистецький простір «Р.Е.П.» і кураторську асоціацію «Худсовет». Кілька років тому вона зробила виставку в клубі, щоб випробувати живопис у несприятливих умовах. На ранковій лекції у Kyiv Academy of Media Arts Леся розповіла, навіщо випробовує свою творчість і як можна розвиватися там, де нічого немає.

Фото: KAMA

Безсистемні дев’яності

«Відсиджування» – так я назвала період, коли поруч не залишилося людей, які надихають. Шкільні друзі виїхали за кордон, фонди припинили підтримку. До того ж мені бракувало знань після випуску з академії. Але я вирішила залишитися в Україні, бо тут набагато цікавіше.

Система навчила робити, але не мислити, тому художниками ставали одиниці. Тоді ми з Микитою Каданом і Ксюшею Гнилицькою вигадували спільні проекти, щоб говорити, щоб була можливість для самоосвіти. Ми зрозуміли, що можемо робити все, бо нічого крім живопису не було, і це приваблювало.

Системи не було, тож вирішили зробити свою, класну.

 Системи не було, тож вирішили зробити свою, класну

 У нас було 60 художників, основний інструмент – живопис, бо він швидкий і на нас швидко реагували на Майдані

Драбина, «Р.Е.П.», Майдан

«Р.Е.П.» – це революційно-експериментальний простір. Його історія почалася з драбини.

Перший Майдан був для нас великим каналом комунікації, а суть мистецтва якраз у тому, що воно уособлює концентроване повідомлення. Ми досліджували людську поведінку на вулиці й вирішили створити галерею прямо там. Малювали на снігу плакати з жартами, мовою Майдану, але повісити все це не могли, бо не було драбини. За нею ми пішли в Центр сучасного мистецтва. Директор не тільки нам драбину дав, а й запропонував працювати в залі замість вулиці – тоді через Майдан не приїхала білоруська виставка, тож місце було вільним. Він хотів створити покоління медіахудожників, і тут матеріал сам до нього прийшов.

У нас було 60 художників, основний інструмент – живопис, бо він швидкий і на нас швидко реагували на Майдані. Ми творили протягом місяця і познайомилися з купою людей.

Зробили виставку і залишилися в Центрі сучасного мистецтва на три роки.

Кредит довіри

На початку нас підтримала найбільша інституція України. Ми тоді думали, що робимо не те, що нам приємно, а те, чого вимагає культура. За рік галереї зрозуміли, що з’явилося нове покоління художників.

Ми були відповідальні за те, що формували.

Ми шукали художників з інших міст, а комерційні галереї безкоштовно влаштовували наші виставки, які збирали натовпи. У нас було багато енергії, але не було часу й куратора.

«Зелені» без лідера

Нам треба було знайти спільне, щоб не з’явився командир. Коли ЦСМ закривали, «Р.Е.П.» формувався біля «Сільпо» під пам’ятником Сагайдачному. Ми постійно там говорили про мистецтво, вигадували проекти. Це була вулична лабораторія. Ми пили, але наркотиків не було.

Це були наші 15 хвилин слави, ми були зеленими суперзірками.

Варто було перенести наші посиденьки в живопис, тож я переводила на полотно найбільш убиті фотки. Живопис для мене двобічний – це і живопис, і документ. Мене приваблює ця парадоксальність у мистецтві.

Наприкінці першого року нас із 20-30 залишилося шість. Ми граємо етично вже 14 років, хоч спільних проектів мало. Всі одне з одним пересварилися, але мирилися швидко – через ризик підставити кількох одразу.

В Україні художник не може робити абстракції, бо немає такої традиції. У нас фігуратив. Знання має нашаровуватись в інтерпретаціях та поколіннях, і тоді простий жест покаже глядачу завдання, які мистецтво вже вирішило.

 Живопис для мене двобічний – це і живопис, і документ

Наша палаткова галерея-паразит

У нас була вулична палатка, у якій ми показували роботи. Глядача треба було виховати, тож ми розповідали, що робимо і навіщо. У ній були лекції, дискусії, фуршети, іноземні книжки. Ми продавали в палатках арт-об’єкти в стилі «-ізмів» по 5 гривень, до них приклеювали енциклопедичні вирізки. Палатку збирали зазвичай під великі відкриття, наприклад у Нацмузеї, тому номенклатурна еліта заходила й до нас.

На Майдані була чорно-біла палатка «Політична партія», вона контрастувала з іншими різнокольоровими. Так ми тролили держінституції за ізоляціонізм і відсутність сучасної культури.

Також був освітній мікроавтобус, туди ми затягали перехожих і показували їм істеричне слайд-шоу.

На кордоні з Польщею переносили в грілках нафту, а в повітряних кулях – газ. Так ми звертали увагу на те, що Україна – транзитна зона. У Польщі знімали скандальний ролик про дешевих, невибагливих і працьовитих українських нелегалів.

 Глядача треба було виховати, тож ми розповідали, що робимо і навіщо

 Зараз картина для мене – це тіло

Випробування часом, простором і конвеєрами

Мої картини має випробувати простір. Це повинен бути конфлікт: картини можуть затуляти одна одну, можуть бути інші перепони. Я роблю виставки там, де це не прийнято робити. У клубі Closer я зробила виставку в чорній залі, що живописним виставкам взагалі не властиве.

На звичайній виставці картину захищає формат: налаштована волога, освітлення. Я збиваю цю гламурність зі своїх робіт, тому вони виповзають із підрамників, огинають виступи, рельєфи, колони.

Зараз картина для мене – це тіло. Дилери просять писати повторення. Не треба бути конвеєром, бо колекціонер не захоче ваших робіт, якщо їх буде ще десять однакових. Конвеєрність призводить до ступору та страху, бо страшно зіскочити з високих продажів.

У 2005-му я написала три повторення, а потім зрозуміла, що цього досить. Треба йти далі. Я спробувала перспективне викривлення: поставила картину під кутом і це ж намалювала. З роками установки змінюються, тому нецікаво писати те, що було колись.

Усе минає, ми нічого не повторюємо в точності, тому будь-який переказ – це викривлення.

Без паніки та довготривалих планів

Вважаю своїм досягненням уміння не панікувати. Було страшно залишитися ні з чим, треба було адаптуватися до дитини.

У мене була паніка, як у моїх подруг-мам. У них багато сили, вони багато подорожують і багато працюють. Здається, що це страх втратити темп.

Я колись виграла резиденцію в Цюриху, точно знала, що буде за рік, а потім завагітніла. Тоді вирішила більше не планувати далі ніж на 6-8 місяців.

Близькі, близьке та фемінізм

Шкільна подруга Аліса прочитала, що у художників не буває рівної кар’єри. У них є зони турбулентності, тоді багато хто хоче втримати увагу до себе. І якщо залучатися в неблизькі тобі проекти, то до своєї теми повернутися потім майже нереально. Треба грамотно йти в одному напрямку.

На мене є попит як на художницю-феміністку, але це не моя тема. Іноді відмовлятися продуктивно, це надає форму. Це як тесати скульптуру.

Дилема виходить, бо з одного боку, те, що я роблю – це феміністична революція, а з іншого – я ніколи не відчувала дискримінацію.

 На мене є попит як на художницю-феміністку, але це не моя тема

Дискомфорт і праця

Коли тобі дискомфортно, треба відповісти собі, від чого ти отримуєш найбільше задоволення. У моєму випадку це майстерня. Я скеровую час на роботу в ній, а інше приходить і підлаштовується.

Ми в «Р.Е.П.» зрозуміли, що дорослим нічого не доведеш. Найкрутіше – викладати. Коли ти в турбулентності, це допомагає відволіктися.

Як заробляти? Та ніяк. Це не бізнес, тут не вигадаєш стратегію, яка тебе за 10 років точно приведе у всі музеї.

 Мені здається, що наше стратегічне мислення страждає, бо стратегій немає, а є лише тактика

Натхнення та оптимізм

Останнє, що надихнуло: Нью-Йорк, виставка молодих художників, виставка Кольвіц і Барлаха та збіг бежевих штанів одного хлопця з кольором паркету.

Я дивлюся ширше на ситуацію в соціумі й культурі: наша незалежна культура почалася 25 років тому. Це пубертат, а він завжди неприкольний. Із українським мистецтвом усе гаразд.

Мені здається, що наше стратегічне мислення страждає, бо стратегій немає, а є лише тактика.

Тут цікаво працювати, бо немає ідеальних умов. Мінські спеціалісти заздрять нам, що у нас багато талановитих митців. У них багато фондів та інституцій, але нікого немає.

Улюбленців намагаюся не виділяти, але один все ж є – Марк Деґраншам. Він робить штуки, які я збиралася або ще не здогадалася зробити. У мене роботи плакатні, вирізані, а він спочатку пише пейзаж, потім фігуру, яка просвічується, ще залишає на полотні виправлення. Це класно. У живописі дуже важлива мова.

 Як заробляти? Та ніяк. Це не бізнес, тут не вигадаєш стратегію, яка тебе за 10 років точно приведе у всі музеї