Люди в місті«Іноді дорога займає 4 години». Як містяни їздять на роботу під час карантину

Під час карантину користуватися громадським транспортом можуть лише люди, які їдуть на роботу на важливі для життя міста підприємства. Проте з послабленням карантину все більше людей почали повертатися в офіси, тому на дорогах утворюються затори, а на зупинках – довгі черги на транспорт.

Запитуємо містян, як вони дістаються на роботу під час карантину на громадському транспорті. Також говоримо з тими, хто пересів на велосипед, електросамокат чи вимушений інколи ходити пішки.

Підтримай The Village!

Donate

Їздить на роботу на громадському транспорті, Uber Shuttle, таксі. Одного разу ходив пішки

Я працюю біля метро «Дружби народів», а живу за 15 хвилин від метро «Лівобережна». Спочатку також намагався їздити на роботу на автобусі, але з цим були проблеми, бо навіть якщо в тебе є перепустка, ти не обов’язково в нього сядеш. Потрібно слідкувати за картою Київпастрансу, щоби розуміти, де зараз знаходиться потрібний транспорт, бо дуже часто він їздить не за графіком, а просто разом приїжджають два-три автобуси або тролейбуси. Можна прийти на зупинку, приїде одночасно три тролейбуси, і ти спокійно сядеш в один із них, а можна прийти на 5 хвилин пізніше та чекати ще годину.

Про таксі

Іти до зупинки мені майже 40 хвилин, там зазвичай уже чекає багато людей, тож шанси сісти в перший автобус зменшуються. Тому я викреслив для себе цей варіант, і на роботу добираюся зазвичай на таксі, а назад їду на громадському транспорті. Коли попит на таксі збільшується, і я не можу знайти вільну машину, виходжу з дому та йду на Русанівку, ближче до мосту Патона, там більша ймовірність, що таксі приїде.

Дуже часто доводиться робити таксистам зауваження, щоби вони одягали маски. Одного ранку була погана погода, дуже складно було викликати машину, я вже навіть почав хвилюватися, що запізнюся на роботу. Зрештою таксист узяв замовлення, а сам поїхав в АТБ за покупками. Мені довелося чекати його 20 хвилин, він не хотів скасовувати замовлення, а якби я скасував, то мав би заплатити штраф. Зрештою таксист приїхав без маски, я зробив йому зауваження, а він подивився на мене так, ніби хотів сказати: «О боже, серйозно?».

Я сам завжди в громадському транспорті та в таксі в масці, рукавичках і захисних окулярах. Усе ж, я сам працюю в банку з клієнтами, а таксисти за день перевозять багато людей, тому ризики заразитися високі. Тож коли мені траплялися таксисти без маски, які ще й починали хамити, коли я просив одягти її, я скаржився в службу підтримки, і цих водіїв блокували.

Про Uber Shuttle

Ще одна опція – їздити з роботи на Uber Shuttle. Вони запустили Shuttle Heroes – безкоштовний сервіс для людей, які допомагають підтримувати важливу інфраструктуру під час карантину. Їздити можна лише за спецперепусткою. Їздити на Uber Shuttle набагато комфортніше, ніж на громадському транспорті або звичайному таксі, не треба хвилюватися, чи приїде машина та чи буде водій у масці. До того ж, на відміну від громадського транспорту, Uber бере лише 1 людину на кожен ряд місць.

Перша моя поїздка на Uber Shuttle була ідеальна: двері автоматичні, водій за плівкою, біля входу антисептик. Я подумав: «Як круто!», мені здавалося, що всі шатли такі. На другий раз двері також були автоматичні, водій у масці, але захисного екрана та антисептика не було. На третій раз приїхав просто бусик на вигляд, як маршрутка, водій позначив, що ми всі сіли, але не перевіряв посвідчення та був без маски. Але я вирішив не скаржитися на нього, бо якщо його заблокують, завтра мені взагалі ні на чому буде їхати.

Після Uber Shuttle чи громадського транспорту, мені все одно мені треба ще 30 хвилин іти пішки додому. Якщо погода погана, можу від зупинки викликати таксі додому.

Під час карантину пересіла на велосипед

Раніше я боялася їздити містом на велосипеді, каталася на ньому лише на ВДНГ. А коли почався карантин, було незрозуміло, як добиратися на роботу на громадському транспорті. Можна було б їздити й на таксі, але мені стало цікаво спробувати поїхати на роботу на велосипеді – з Голосієва на Хрещатик, це приблизно 10 кілометрів.

Спочатку мені було страшно із двох причин. По-перше, мені здавалося, що це дуже далеко. По-друге, у деяких місцях потрібно їхати вгору, і я не знала, чи вистачить мені сил, бо я не дуже спортивна людина. Але вирішила спробувати і зрозуміла, що можу так їздити постійно.

Дорога на роботу займає в мене годину, проте закладаю собі півтори, щоби мати час зупинитися дорогою попити кави, яку я беру із собою. Поки на карантині на вулицях мало людей, я можу їхати тротуаром. За правилами я не маю цього робити, але й велодоріжок у нас немає. Думала, що зможу їхати смугою для громадського транспорту, де не мають їхати машини, але автомобілісти думають, що вся дорога їхня, тому я не ризикую виїжджати туди на велосипеді. У мене немає шолома, але навіть якби був, розумію, що він мене не врятує, якщо в мене в’їде машина. Тому поки катаюся тротуаром. Розумію, що як тільки закінчиться карантин і на вулицях стане більше людей, їздити я більше не зможу.

Окрім відсутності велодоріжок, я зіткнулася із проблемою розбитих тротуарів. Наприклад, біля станції метро «Голосіївська» страшенно битий тротуар, тому мені доводиться постійно гальмувати, щоби проїхати всі ями.

Останнім часом стало складніше діставатися на роботу, бо на вулицях стало більше людей, особливо в центрі. Вони вийшли на вулиці та гуляють. Таке враження, ніби вони дуже замріяні від того, що два місяці сиділи вдома, нарешті вийшли – а тут уже весна, бо зовсім не дивляться, де хто йде чи їде. Але це їхнє право спокійно ходити тротуаром. Інша справа, що тротуарами також їздять мотоциклісти, велосипедисти, такі, як я, служба доставки Glovo, люди на електросамокатах і паркуються автомобілі так, що проїхати просто неможливо. Увесь цей двіж варто було б перенести на дорогу – виділити окрему смугу, де люди могли б їздити на велосипедах і самокатах і не боятися машин.

Я б хотіла продовжувати їздити на роботу на велосипеді й після карантину, але не знаю, чи це буде можливо. Для мене це був, з одного боку, челендж, а з іншого – я кайфую від того, що можна ось так їхати на роботу. У звичний час я можу дістатися на роботу на громадському транспорті за пів години, а дорога велосипедом займає півтори. Але я згодна вийти раніше, бо отримую величезне задоволення, поки їду. Але чи зможу я це робити надалі, я не знаю.

Їздить на роботу автостопом і на громадському транспорті

Зараз я живу за Києвом, а під час карантину моє містечко повністю припинило пасажирські сполучення громадського транспорту з Києвом, тому дорога на роботу виглядає, як квест. Дістаюся до Києва переважно автостопом, наприклад, нещодавно їхав на вантажівці, що перевозить хліб, а якось мене підвозили на спортивному ретро Dodge. Коли доїжджаю до Києва, далі користуюся громадським транспортом.

На роботі мені видали посвідчення від Київської міської ради, що дозволяє їздити громадським транспортом. Тому на Теремках сідаю на автобус до Лук’янівки. А щоби дістатися від зупинки до роботи, змушений додатково проходити пішки по 20 хвилин. Знаю, що деякі мої колеги роблять по 3–4 пересадки громадським транспортом. Інколи дорога на роботу займає 2 години, а іноді й 4. Зараз потрібно виділяти на це вдвічі більше часу, ніж до карантину.

Кожен раз я користуюся Google Maps або Easy Way, щоби подивитися розклад і час до наступного автобуса. Інколи інформація відсутня, а інтервали між транспортом дуже великі, тому доводиться будувати альтернативні маршрути, проходити пішки кілька станцій метро тощо.

Коли почався карантин, правила користування транспортом були дуже суворі, в автобусах були представники поліції або муніципальної варти, перевіряли посвідчення разом із кондукторами, дозволяли заходити лише 10 людям, усі дотримувались дистанції. Доводилося чекати на автобус годину та займати чергу, щоби бути поміж 10 обраних осіб. У якийсь момент я помітив, що людей у громадському транспорті стало значно більше, переважно всі сидячі місця зайняті.

Я не користуюся групами чи сервісами, де лікарі можуть знайти водія, який підвезе їх, адже моя робота вимагає чіткого таймінгу, а такі сервіси – це зазвичай лотерея. Одного раз я спробував скористатись соціальним транспортом для медиків від однієї політичної партії. Мене обіцяли забрати на зупинці громадського транспорту і відвезти на роботу, я прочекав годину, але за мною так ніхто й не приїхав.

Зараз особливо неприємно спостерігати за ситуацією в транспорті вранці, коли переважна більшість людей повертається додому після нічних змін. Фактично, твої супутники у транспорті – це представники робочого класу або професій, які фінансуються державою. Емоційно і фізично це дуже складно.

Пересів на електросамокат

Я живу на Воскресенці та працюю неподалік. Раніше добирався до роботи громадським транспортом. Зазвичай їжджу однією з маршруток, які прямують бульваром Перова. Коли почався карантин, я зрозумів, що мені буде дуже важко діставатися до роботи: автівки в мене нема, перепустку на проїзд від компанії я не отримав, а йти пішки виходило б досить довго. Тому вирішив придбати електросамокат.

Покупка самокату вже давно була в мене у планах. Я знав, що це комфортний, інноваційний та екологічний транспортний засіб. До того ж для нього не треба мати гараж.

До покупки кататися я не пробував, тому певний час пішов на те, щоби призвичаїтися. Одного разу сильно впав: набрав зависоку швидкість і не впорався з керуванням. Куртку, маску та рукавички довелося викинути.

Дорога від дому до роботи займає 39 хвилин. Так, я засікаю час. [усміхається] Іншим транспортом мені їхати максимум 12 хвилин, а на самокаті виходить довше, але приємніше.

Загалом на самокаті їздити досить зручно, але багато залежить від його моделі та комплектації. У мене досить бюджетний китайський електросамокат – у принципі, він непогано себе поводить, але є свої нюанси.

Мені здається, наше місто не пристосоване для таких транспортних засобів. Їхати проїжджою частиною я не можу, на шляху багато перешкод, стан асфальту, м’яко кажучи, незадовільний. Оскільки мій самокат не розрахований на, скажімо так, гірські експерименти, я відчуваю кожну купину та кожну ямку.

Якось у мене був екстремальний досвід: я поїхав від бульвару Перова до Dream Town – і назад. На тому маршруті є велодоріжки, усе красиво, але на шляху дуже багато заправок і доводиться часто переходити дорогу. Ну, і суто за відчуттями: Північним мостом їхати не дуже комфортно, бо тебе наче здуває.

Коли я приїжджаю на роботу, то беру самокат із собою. Я знаю, що є захисні системи для запобігання крадіжок, але мені простіше та спокійніше занести його в магазин, ніж залишати без нагляду. До того ж, він не важкий – важить усього 15 кілограмів.

Зарядка мого самокату розрахована на 35 кілометрів, а до роботи їхати приблизно 4,5 кілометри. Та я намагаюся заряджати його відразу після поїздок, бо індикатор заряду не завжди показує правдиву інформацію, а я не хочу ризикувати.

За моїми спостереженнями, на електросамокатах стало їздити більше людей. Ми навіть одне одному маякуємо – віддаємо респект. Думаю, що навіть коли громадський транспорт повернеться до нормального режиму роботи, я продовжуватиму їздити на самокаті, бо мені це дуже подобається. Коли ти одягаєш навушники, вмикаєш улюблену пісню – просто божественно. Мені 35 років, а я кайфую, як дитина.

Їздить на роботу на громадському транспорті

Якраз за місяць до початку карантину я продав машину, а нова ще не приїхала, тому зараз їжджу на роботу на громадському транспорті. Їду від стадіону «Старт» до Печерська. Спочатку їздив на таксі, але вони постійно то запізнюються, то скасовують замовлення, то по-хамськи спілкуються. Мені набридло таке ставлення за мої ж гроші, до того ж, щоденні поїздки б’ють по кишені. Колеги якраз підказали, що зараз ходять автобуси, тож я вирішив спробувати. Знайшов в інтернеті розклад, кілька разів не потрапив у нього, але потім призвичаївся. Тепер я перед виходом перевіряю онлайн карту Київпастрансу, щоби бачити, коли прибуде наступний автобус.

Спочатку йшов на зупинку до «Цирку», що найближче до мого дому, але останнім часом людей стає все більше й більше, тому доводиться довше чекати на автобус. Якось черга була така велика, що я зміг сісти тільки в третій автобус, тому вирішив дарма не витрачати час, а краще пройтися зайвих 300 метрів до кінцевої зупинки біля КПІ. Дорога туди займає в мене 20 хвилин. Цей час я намагаюся проводити з користю: вмикаю музику в навушниках або дзвоню родичам. На кінцевій завжди сідаю в перший автобус.

З того, що я бачу – усі дотримуються правил, в автобус без маски не пускають, а кондуктори перевіряють перепустки. Контролю на маршрутах я ще жодного разу не зустрічав. Дуже помітно, що через карантин люди стали більш агресивні та злі. Особливо це стосується людей похилого віку, вони можуть навіть лаятися на кондукторів, хтось починає ламати двері та мало не з кулаками кидатися, коли в салоні вже 18 людей, і їх не пускають. Деякі бабусі та дідусі не хочуть платити за проїзд. Не знаю, куди їдуть пенсіонери, але щодня вони влаштовують якісь скандали у транспорті.

Заторів із кожним днем стає більше, хоча вони були й до карантину. Раніше я міг їхати автомобілем на роботу від 18 хвилин до півтори години, а на метро доїжджав за 36 хвилин. Зараз дорога на роботу займає переважно годину, але з цим я почав набагато більше ходити пішки. Щодня трекер показує понад 10 тисяч кроків, тому мене карантин змусив більше рухатися.

Їздить на роботу на громадському транспорті

Декілька разів на тиждень я їжджу на роботу в автобусі, маршрут якого триває близько 1,5 години, від житлового масиву Теремки 2 до Контрактової площі. Звідти до роботи я йду десь 40 хвилин, адже працюю в районі метро «Арсенальна». Іноді мені щастить, і я потрапляю в перший автобус, який приїде. Адже запускають лише ту кількість пасажирів, якій відповідає кількість посадкових місць. Останнього разу я сіла лише у третій автобус.

Уранці мій максимальний час очікування на транспорт 20–30 хвилин, а ввечері – 15 хвилин, бо на зворотному шляху сідаю на першій зупинці. Корисний лайфхак для пасажирів 119 автобуса: після 8:00 години автобуси ходять кожні 10 хвилин, до 8:00 – рідше.

Звичайно, дозволяють заходити лише за спеціальними пропусками, які маєш показати на вході до автобуса: відчиняють лише перші двері, виходять пасажири, за ними кондуктор, якому ти показуєш перепустку. Усі заходять за чергою.

Перше враження від такої поїздки сумнівне: не подивилися зворотну сторону перепустки, де вказані місце роботи, посада і твій ПІП, також не дивилися посвідчення чи документ із роботи. Так було щоразу.

Також пам’ятаю випадки, коли люди показували просто якусь роздруківку, а коли кондуктори відмовляли, то спокійно відходили. Тобто вони розуміли, що хочуть проїхати не за правилами, а головне, я думаю, знали, що так можна зробити. Був ще один випадок, коли пасажир сказав: «Гроші дорожчі за перепустку, – кондуктор відповів: – Зараз такий час, що перепустка дорожча».

Їздить на роботу на велосипеді та громадському транспорті

Я не працюю в офісі, я працюю на подіях, тому в місто маю виїжджати майже щодня.

Громадський транспорт спочатку був пекло, бо ходив нечасто й переповнений, влізти було майже неможливо. Потім автобусів і тролейбусів побільшало на маршрутах, і стало легше. Усі в масочках, кондуктор перевіряє перепустки, але іноді пускають і без них. Я навіть на контроль одного разу потрапив. У принципі, зараз більш-менш зручно стало, але є нюанси: майже кожен другий тролейбус не повністю проїжджає маршрут, тому треба пересідати й чекати на інший.

На велосипеді я вже давно катаюся, і пересісти на нього із транспорту не було для мене проблемою. Часто його використовую, коли треба дістатися в місця, куди не можу доїхати автобусом. Я живу в Дніпровському районі, тому на Поділ мені дуже незручно їхати з пересадками, а велосипедом за пів години добираюся. Коли погода хороша, то тільки велосипедом користуюся.

По суті, час у дорозі майже не змінився: раніше було багато заторів і купа маршруток, що заважали громадському транспорту нормально їздити. Тому зараз мені потрібен майже той самий час, що й раніше, аби кудись доїхати. Просто окремо закладаю час на очікування автобуса або тролейбуса. Бувало таке, що влазив лише у третій тролейбус. А іноді плював на все і брав прокатний велосипед, коли треба було кудись доїхати в центрі.