Люди не в місті«Тут немає ніякого карантину». Це люди, які виїхали з міста під час епідемії

Карантин обмежив наше спілкування, пересування та прогулянки на природі. У великому місті сьогодні можна гуляти хіба що до магазину або на балконі. Говоримо з людьми, яким пощастило виїхати з міста в безлюдні місця, знову ходити без маски та майже забути про карантин.

Усе почалося з квитків до італійської Червінії. У цьому році я вперше стала на лижі й навчилася катати. Тому був план закріпити навички й завершити зимовий сезон. Ми ще жартували: «Якщо що, посидимо на карантині на курорті».

8 березня. Новини трублять, що район Ломбардії, де знаходиться аєропорт, перекрито, а після того закривають і сам аєропорт. Нам роблять рефанд квитків, а ми вирішуємо взяти квитки в Карпати, бо в Україні ще нічого не передвіщало біди.

17 березня. Ввечері ми маємо їхати на поїзді до Карпат. Я читаю новини, слухаю колег і знайомих і вважаю, що вчиню величезну помилку, якщо покину Київ. Їхати я вже нікуди не хочу. Я в ступорі, нервуюся, боюся. Але дай еволюція здоров’я моєму чоловікові за те, що він переконує мене їхати.

18 березня. В Україні закривають сполучення поїздами. Ми вирішуємо не повертатися до Києва. Чому? Перш за все, через безпеку. Я вважаю, що в карпатському селі самоізоляція більш реальна, ніж у київській багатоповерхівці або супермаркеті.

Та й навіщо? У наших виданнях усі робочі процеси (комунікацію, продакшн і постпродакшн) ми вдало перевели на віддалений режим. У нових умовах ми зменшили терміни на реалізацію спецпроєктів та експериментуємо з фото- та відеозйомкою на відстані, шукаємо нові візуальні рішення.

Ще одна причина – самодисципліна. До The Village я чотири роки працювала віддалено і так само вела переговори з партнерами. Тому у мене прокачане розуміння, як побудувати робочий процес із дому і концентруватися на задачах. Це не уповільнює мою роботу. Навпаки, я встигаю більше.

Житло. Спочатку ми зупинилися в готелі, а коли закрили курорт і підіймачі, нас переселили в окремий дерев’яний будинок із каміном і з краєвидом на гори.

Харчування. Замовляємо доставку з ресторанів поруч, але частіше готуємо самостійно з продуктів, які закуповуємо зазвичай 1-2 рази на тиждень у сусідньому селі. На виїзді із села стоїть блокпост, де фіксують номери автівки і температуру тіла.

Температура тіла. 36,3.

Як змінилося життя в новому місці

• Уже місяць як прокидаюся і бачу гори та темно-зелені високі смереки.
  
• Засинаю під шум гірської річки.
  
• Обмежила коло спілкування до п'яти людей (сусіди, адміністратор), не враховуючи блокпост, сільську «Нову пошту» і супермаркет, де спілкування в масках і на відстані, а після того – в хід ідуть мило й антисептики.
  
• Згадала, як це – готувати ризотто і пюрешку (без котлєтки).
  
• Зрозуміла, що вмію шити.
  
• Ходжу в гори й походи, де ні душі.
  
• Слухаю тишу, маламутів і музику, на яку не вистачало часу.
  
• Обходжуся невеликою (як для мене) кількістю одягу.
  
• Необхідні речі замовила «Новою поштою».
  
• Щодня маю фізичні навантаження хоча б 15-30 хвилин на день. Коли випадає сніг, іду вгору впродовж години, щоб за 5 хвилин спуститися на лижах фрірайдом.
  
• Більше спілкуюся онлайн із рідними та знайомими, з якими давно хотіла, але все не було часу.
  
• У мене досі відчуття поїздки або відпустки, під час якої я працюю. Втім, нічого нового.

Спочатку в мене була тривога, але за кілька днів я дійшла висновку, що не можу вплинути ані на карантин, ані на коронавірус. Тому єдина властивість, яка може мене врятувати, це адаптивність до нових реалій. А також алгоритми. Я знаю свої дії за найгірших сценаріїв. Так, я переживаю за своїх близьких, команду, роботу і стан економіки в країні. При цьому я усвідомлюю: якщо я захворію, я самоізолююся і повідомлю сімейного лікаря, якщо я втрачу роботу, буду шукати й знайду нову. У мене є план і я буду його дотримуватися.

У Києві лишилася квартира, за оренду якої треба платити, килимок для занять і укулеле.

Я щаслива і вдячна за цей досвід. Певно, я посиджу тут до кінця карантину, бо повертатися до Києва поки не бачу сенсу.

Ми з дівчиною працюємо в стендап-клубі, я комік, вона – директорка. Через коронавірус спочатку почалися обмеження масових заходів до 50 людей – тоді ми ще робили івенти – потім у понеділок оголосили карантин і повністю все обмежили, тому нам довелося скасувати всі заплановані заходи. У цей же день нам подзвонили батьки Насті й запитали, чи не хочемо ми переїхати до них за місто. Вони живуть у Київській області в місці з назвою «Казкове село Бобриця». А ми наймаємо квартиру на Подолі. Подумали, що переїхати за місто на карантині – це круто: батьки будуть нас годувати, а ми будемо відпочивати. Ідеально.

Ми зібрали речі, взяли найнеобхідніше: в першу чергу, я захопив монітор і PlayStation, бо як знав, що карантин затягнеться. Перші два тижні за містом я в основному тільки грав і скасовував наші заходи у Фейсбуці.

Переїхати за місто на карантині – це круто: батьки будуть нас годувати, а ми будемо відпочивати. Ідеально.

Батьки Насті завжди живуть за містом, а в Київ їздять на роботу машиною. Звісно, у нас завжди був варіант жити з ними, але нас це не влаштовувало, бо ми постійно організовуємо події й нам важливо бути в місті, тому Поділ для нас – ідеальне місце. Але під час карантину все змінилося, і зараз жити за містом – найкращий варіант. Це дачне село, тут мало людей, до цього є великий будинок, три собаки – два боксери й мопс – та шість котів (найстаршому з них 22 роки).

Спочатку я думав, що буде напряжно жити разом із батьками, але ми притерлись і зараз нам комфортно разом. Простору в будинку багато, у кожного своя кімната, навіть у котів. Нам вдалося знайти єдину кімнату без котів, і в ній ми зараз живемо. У нас різні графіки з Настіними батьками, тому ми не заважаємо один одному. Вони лягають спати раніше та рано встають, а ми можемо вночі дивитися фільми.

Якщо треба, ми допомагаємо їм у побуті, прибираємо, готуємо, нещодавно я щипав бур'яни на городі. Навпроти будинку є лісопосадка, і Настін тато показав мені, що там є турніки й бруси, тепер я ходжу туди тренуватися. Біля будинку є дворик, тут теж можна посидіти чи позайматися. В Києві ми би просто сиділи в нашій однокімнатній квартирці й дивилися б у вікно, виходили б максимум у магазин. А тут є простір, вранці та ввечері співають пташки – ідеальні умови під час карантину.

Як змінилося життя в новому місці

Перший тиждень у нас майже не було роботи. Окрім роботи в стендап-клубі, Настя викладає англійську. Одного зі своїх студентів вона перевела на заняття онлайн, а поки вона тут вела свій блог у Telegram, до неї записалися нові студенти.

На другий тиждень карантину в мене теж з'явилася робота. Зі мною зв'язалася студрада Могилянки, яка організовує стендап для студентів, і запрошувала мене колись виступити та показати приклад студентам. На карантині мені запропонували прочитати для них лекцію чи вебінар онлайн. Я це зробив, і так у мене з'явилася ідея створити свій курс із написання жартів. Я набрав студентів, і так вдалося трохи заробити.

Зараз, коли в нас знову з'явився дохід, ми ділимо з батьками витрати, даємо їм гроші на продукти. Окрім цього, ми платимо за свою квартиру, де залишили наше відсортоване сміття. Я жартую, що ми настільки добре живемо, що утримуємо відсортоване сміття у квартирі на Подолі.

Ми з дружиною Мариною живемо в Києві, я – весільний фотограф, а в Марини – офісна робота. Коли умови карантину посилили, ми вирішили поїхати в Карпати. Оскільки в мене сезонна робота, і сезон іще не почався, а дружина може працювати дистанційно, зрозуміли, що немає сенсу сидіти в Києві й можна поїхати в нашу Хату-Майстерню. Це творчий простір для проведення семінарів, конференцій, ретритів, який ми заснували з друзями п'ять років тому. Під час карантину ми не приймаємо гостей, а просто живемо тут разом із ще однією сім'єю, яка на постійній основі займається проєктом і тут проживає.

Ми подумали, що це буде чудова можливість пожити в Карпатах, попрацювати дистанційно на природі та змінити активність. Коли сидиш постійно в чотирьох стінах, це дуже пригнічує, а в Карпатах можна проводити частину дня на вулиці, вийти вранці на подвір'я та послухати птахів, в обід винести стіл на вулицю та поїсти просто неба. Це дуже кайфово.

Тут територія свободи, де можна ходити без маски, повісити гамак і лежати на ньому, слухаючи спів птахів.

Також це можливість дистанціюватися від людей і всіх тих настроїв, які є в Києві. У місті не дуже приємна атмосфера: потрібно оминати людей за два метри, всі ходять лише в масках, проїхався в ліфті – вже треба дезінфікувати руки. Зараз це дуже пригнічує. А наша Хата-Майстерня знаходиться на горі в лісі, фактично вона в селі, але досить віддалена від інших будинків. Тому тут територія свободи, де можна ходити без маски, повісити гамак і лежати на ньому, слухаючи спів птахів. Я вирішив ділитися цим настроєм у соцмережах, тому в останні дні роблю ранкові ефіри зі співом птахів. Також плануємо робити ранкову йогу онлайн.

Як змінилося життя в новому місці

Зараз мені хочеться прокидатися набагато раніше. Якщо в Києві хотілося довше спати й було важко організувати свою роботу, то тут я почав жити в ритмі природи – прокидатися з сонцем і йти відпочивати о 22:00.

У мене з'явилися нові звички: вранці виходжу на подвір'я та слухаю пташок, для мене це така собі мінімедитація. Далі п'ю каву й починаю працювати. Коли хочеться змінити активність, тут завжди є чим зайнятися на подвір'ї, наприклад, можна порубати дрова або відчистити сніг (нещодавно він знову випав). А ще вперше в житті я спробував вирощувати мікрогрін. В обідню перерву є можливість пройтися до лісу, або просто піднятися на найближчий пагорб – це займає всього 10 хвилин, але навіть така коротка прогулянка заряджає і допомагає продуктивно працювати до кінця дня.

Найцінніше для мене тут те, що від нашої хати йде стежка в гори та на хребти до дуже мальовничих маршрутів, де можна гуляти.

Раз на тиждень ми виїжджаємо закупитися продуктами в супермаркет у Косів або на «Нову пошту». Також у самому селі є невеличка пекарня, де печуть свіжий хліб і булочки. Туди ми спускаємося раз на три дні, а за молоком ходимо до сусідів.

Я помітив, що зараз мені взагалі не хочеться заходити в Фейсбук і читати про весь негатив, який відбувається. Тут відчуття, ніби немає ніякого карантину, просто повна свобода.

Я вчуся в Києві на драматургії й вирішила зняти свій перший короткометражний фільм, героями якого б стали мої дідусь і бабуся. Вони живуть у селі Малинівка, це неподалік від Слов'янська в Донецькій області.

Я поїхала до них на початку березня, коли ще не було карантину. У мене було натхнення терміново зірватися до них і почати знімати. Я взяла з собою ноутбук і дзеркалку, мала готовий сценарій і розкадровку. Знімати я почала одразу ж, як приїхала, але зрозуміла, що бабуся з дідусем були занадто скутими й тихими. Вони не знали, як поводитися зі мною, а тут я ще й із камерою. Тому мені знадобилося більше часу, ніж я очікувала спочатку, щоб вони зрозуміли, яка в них історія, та передали потрібну емоцію. Я повернула квиток і залишитися в них ще на певний час. А буквально через два дні після цього я почула, що поїзди припиняють ходити, але тоді вже квитків назад взагалі не було. Так я залишилася з бабусею та дідусем і вже живу тут понад місяць.

Як змінилося життя в новому місці

Мій режим дня повністю змінився. Ще до карантину я звільнилася з роботи, і збиралася шукати нову після зйомки фільму, але плани змінилися. Тому зараз я просто щодня прокидаюся і думаю, що можу зробити сьогодні з моїх запланованих справ. Двічі на тиждень у мене пари з університету онлайн, і щоразу нам дають завдання, які треба встигнути виконати до наступного заняття.

Бабуся з дідусем дуже сильно розкрилися, вони змінилися за цей місяць зі мною, тепер вони вже не такі тихі, стали більш живі, зацікавлені та розкуті

Раніше я працювала у веганській кондитерській, а тепер я вчу бабусю готувати десерти без яєць і молока – вона просто шокована. І зараз ми з нею разом печемо паски та відправляємо мамі й молодшому брату «Новою поштою» в Київ.

Бабуся дуже добре вміє шити, тому зараз усього мене навчає. Вона до цього дуже серйозно поставилася і вчить мене робити викрійки, заміри. Мені здається, саме це запалило іскру в ній, вона дуже змінилася протягом цього часу.

Оскільки у мене тут із собою дзеркалка, а в селі дуже красиві краєвиди та все цвіте, мені довелося навчити бабусю користуватися дзеркалкою, і тепер ми разом влаштовуємо зйомки.

Зараз я розумію, що буду перезнімати фільм, тому що бабуся з дідусем дуже сильно розкрилися, вони змінилися за цей місяць зі мною, тепер вони вже не такі тихі, стали більш живі, зацікавлені та розкуті. Мене це дуже сильно радує, бо здається, що я зараз саме в тому місці, де можу принести людям радість. Раніше ми з ними не так багато бачитися. До 2014 року ми з мамою і братом жили в Слов'янську, а потім через війну переїхали в Київ та почали влаштовувати своє життя в столиці, тому рідко приїжджали й бачилися з ними не так часто, як в дитинстві. Тепер ми відновлюємо стосунки.

Зараз я у декретній відпустці, тому що моїй дочці Соломії тільки рік. Чоловік працює за кордоном, так що я з дитиною сама. Ми живемо в Харкові, але залишатися з дитиною в місті та гуляти на балконі – не надто цікава перспектива. Тиждень карантину ми посиділи у квартирі, і я зрозуміла, що треба їхати кудись за місто. Вирішила поїхати до моїх батьків у Полтавську область. Перед поїздкою ми були на самоізоляції, ні з ким не контактували, тому не боялися, що можемо їх заразити. Тут дуже мало людей, тому зараз це найкращі умови для нас.

Як змінилося життя в новому місці

Коли стало зрозуміло, що на карантині ми надовго, я написала для себе чек-лист справ, які збираюся зробити. Наприклад, я перебрала понад 4000 фотографій на своєму телефоні. У батьків передивилася альбоми з друкованими фото, зрозуміла, що це набагато крутіше, ніж знімки в цифровому форматі, тому з тих 4000 обрала 200 для друку. Також замовила фотокнигу зі знімками з першого року життя Соломії та нашими весільними світлинами. До того ж, це додаткова підтримка фотографів і людей, які займаються друком, адже на карантині багато з них залишилися без роботи.

Також я привезла до батьків багато непотрібних речей із нашої квартири й через благодійний фонд Марти Левченко надіслала їх родинам, які цього потребують.

Залишатися з дитиною в місті та гуляти на балконі – не надто цікава перспектива.

На жаль, сюди не можна замовити доставку їжі, але в садку у батьків є барбекю і ми час від часу готуємо їжу на грилі. Мій дідусь робить вироби з дерева, ще перед карантином він змайстрував два великих крісла-гойдалки. Вони стоять у нас у дворі, дуже приємно вийти вранці на вулицю, сісти в це крісло та попити чай. Тепер усі мої друзі, які гуляють лише на балконі, трохи заздрять нам.