Речі для домуШедеври дизайну, які ми не помічаємо

Кендзі Екуан придумував пляшку для соєвого соусу Kikkoman три роки. За цей час він перепробував понад 100 прототипів і зупинився на 150-мілілітровій колбі з особливою кришкою-дозатором, яка влаштована подібно до носика чайника. Конструкція дозволяє налити соус з точністю до каплі, водночас рідина не капає з краю та не забиває отвір, засихаючи. Витончена пляшка зроблена з добротного скла. На відміну від більшості харчових упаковок, нею можна і хочеться користуватися багато разів.

Екуан мріяв повернути добре ім’я своїй країні, яка була осоромлена у Другій світовій війні. Тому пляшка мала бути не тільки красивою та зручною, але й мати сучасний вигляд та уособлювати національні традиції. В наступні пів століття Японія перетворилася на одну з найбільш розвинених країн світу, Kikkoman – у велику міжнародну компанію, яка щороку виробляє 400 мільйонів літрів соєвого соусу, а пляшка Екуана потрапила в експозицію Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва.

Диск, який літає, або фризбі, на вигляд простий, але його простота оманлива. Грамплатівки та ковпаки на колеса теж круглі та плоскі, але літають посередньо. Знав про це і винахідник фризбі Фред Моррісон, який підлітком продавав піддони для тортів, а повернувшись з фронту, десять років шукав найкращу форму диска. Вдосконалюючи конструкцію, він спочатку перейшов на поліетилен, а потім заокруглив і зробив важчими краї, при цьому «тарілка» стала глибшою.

У Моррісона не було інженерної освіти, але на війні він служив льотчиком і зрозумів основні принципи аеродинаміки. Остання модель, Pluto Platter (її і стали продавати під маркою Frisbee, коли у 1957 році компанія Wham-O купила права на винахід), зручно лягала в руку, плавно летіла, а зламати її практично було неможливо. Летючі диски швидко стали популярними у США, а потім і в усьому світі. З ними придумали десятки ігор, деякі з яких стали спортивними дисциплінами. До 2011 року Wham-O продала більше ніж 300 мільйонів штук фризбі.

У Bic не винаходили кулькову ручку, і компанія була не першою, хто продавав новий інструмент для письма. Проте дизайнери Bic практично врятували її, довівши до пуття. До початку 1950-х років кілька виробників випускали кулькові ручки, але через низьку якість їх майже ніхто не купував, і люди повернулися до «пера».

Взявшись за справу, Марсель Бік та його колеги знайшли чорнило потрібної густини та зуміли з великою точністю підігнати кульку до наконечника. Корпус зробили шестигранним – ручка не скочується по столу та добре лежить у руці – і прозорим, так видно залишок чорнила. Щоб ручка не розтікалася, в ній просвердлено маленький отвір для стабілізації тиску. Ковпачок дає змогу причепити ручку до одягу, його колір такий, як і в чорнила. Всі ці зручності забезпечили феноменальні продажі: до 2005 року по всьому світу придбали 100 мільярдів Bic Cristal.

Складні ножі з’явилися в першому тисячолітті до нашої ери. Швейцарець Карл Ельзенер, як розповідає правнук і нинішній голова його компанії Victorinox, мріяв вдосконалити конструкцію та зробити маленький, але надійний ніж з багатьма функціями. Ельзенер взяв офіцерську модель і вбудував у неї пружинний механізм. Завдяки цьому до держака вдалося приробити значно більше інструментів. Майже відразу всі ножі стали продавати та цивільним, настільки зручними вони вийшли. Сьогодні Victorinox випускає сотні моделей, але влаштовані вони однаково та мало чим відрізняються від першого ножа Ельзенера, а принцип багатофункціональності перейняли виробники багатьох інших речей.

Філдінг і Шаван не думали про скляні вази та радіоприймачі, експериментуючи в гаражі у Нью-Джерсі, вони хотіли зробити випуклі пластикові шпалери. Революція в дизайні інтер’єрів їм не вдалася, проте вийшов передовий пакувальний матеріал. Пузирчаста обгортка майже нічого не важить, відштовхує вологу, захищає поверхню від подряпин, має ізоляційні якості, пружна та порівняно міцна, майже прозора, її легко розрізати на частини потрібного розміру та можна використовувати декілька разів. А головне – бульбашки, лускаючи, приносять задоволення. Тепер обгортку використовують як утилітарну річ, розвагу та навіть метафору, а її простота і зручність, як пляшка Kikkoman, підкорили кураторів Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва.

Цеглинкам Lego скоро виповниться 60 років, але вони залишаються передовою іграшкою. Lego заохочує уяву і звертається до дитини всередині кожної людини. Данський конструктор перетворився у чудовий полігон для фантазерів, тому що всі його деталі, а отже і світи, підходять один одному. Проте сумісність – не єдина важлива риса Lego. Деталі конструктора спроєктовані так, що міцно скріплюються одна з одною, але їх легко відділити, якщо потрібно, не зламавши. З Lego виросло кілька поколінь у більш ніж 100 країнах, а всього компанія випустила 700 мільярдів деталей, приблизно по 100 штук на кожного жителя планети.

Каву можна варити багатьма способами, але в кожного є суттєві недоліки. В турці напій пригорає, для пуровера та кемекса потрібна вправність, кавові машини дорогі. Інженер та кавоман Алан Адлер, голова компанії-виробника спортивного інвентарю Aerobie, придумав власний пристрій. По суті його аеропрес – це великий шприц: у циліндр з перфорованою кришкою, куди вставляється паперовий фільтр, потрібно насипати каву, налити гарячої води, розмішати, трохи почекати, вставити поршень і повільно витиснути рідину в чашку. Напій схожий на еспресо, але м’якший на смак.