Міа – успішна італійська стилістка, яка переїхала до Парижа. На ній туфлі Chanel, у руках сумка від Prada. Вона не може собі дозволити винаймати кімнату, тому ночує у друзів. Міа їсть у McDonald’s. У неї немає грошей на оплату телефонних рахунків. Вона не знає, коли і скільки їй заплатять за працю. За тижневу роботу один великий люксовий бренд дав їй ваучер на покупки в бутику на 5 000 євро.

Історію Мії почула Джулія Менсітієрі, що дало їй поштовх дослідити темну сторону французької фешн-індустрії, розповідає авторка. Пізніше її дослідження в рамках PhD, що включає в себе 50 інтерв’ю з людьми зі світу моди, трансформувалося у книгу «Найпрекрасніша робота у світі». У ній йдеться, що друга за прибутковістю індустрія Франції експлуатує молодих працівників, які дають їй змогу існувати.

Аби дослідити умови праці в українській фешн-індустрії редакція The Village Україна спілкується з трьома героями і дізнається історії про невиплачені гонорари, понаднормову роботу, тиранію, харасмент в індустрії та чому про це всі мовчать.

Ярослав Лерман

7 років у фешн-індустрії. Займався продюсуванням зйомок і показів, запуском та e-commerce моно- і мультибрендів. Тепер Creative Head у СОХО

 В модній індустрії бояться говорити про гроші, бо думають, що після цього їх вважатимуть скандалістами.

Піти з фешн було одним із найкращих рішень у моєму житті. На всіх роботах на мене кидали додаткові завдання. В одного мого роботодавця була така система: ми обговорюємо фронт завдань, наприклад – продюсування зйомки. Але в результаті ти виконуєш роботу ще й кастинг-директора, стиліста, можливо, будеш займатися і ретушуванням знімків, підпрацьовуватимеш електриком. У цього ж роботодавця були постійні затримки з оплатою. У день, коли мали видавати зарплату, ніхто навіть не питав, чи будуть гроші – бо точно знали, що ні.

Бувало й таке, що мені взагалі не платили. Наприклад, один український бренд жіночої білизни запропонував зняти предметку та каталог. Умови зйомки, гонорар ми обговорили. Кастингом займався бренд. За референсом вони хотіли світлошкірих дівчат слов’янського типу. На зйомку до мене ж прийшла дуже засмагла модель. Щоб ви розуміли – перефарбовувати темну шкіру в світлу доволі складно. Це ще й була зйомка з мереживом. Я здав фотографії з цією дівчиною, але у відповідь від клієнта була абсолютна тиша. Трапляється таке, що зйомка не сподобалася чи не підійшла – про це можна сказати. Я так і не отримав свого гонорару. За півроку виявив, що ці фото бренд використовував. Тобто замовлення було виконано, контент використали, але грошей я так і не отримав.

 Найбільш жорсткий харасмент відбувається в тих колах, де про це не прийнято говорити.

Ще одна ситуація – мені запропонували безкоштовно зайнятися продюсуванням відеопроекту. Бюджету не було, але я все одно погодився. Заплатили за оренду техніки, а також оператору, постановнику, освітлювачу. Мені пообіцяли, що, якщо проект вигорить, я ним займатимуся далі. Отож я повірив у порядність людини, адже ми товаришували, здавалося, що нічого поганого не може статися. Після першого блоку відеовиробництво проекту перейшло до одного фешн-медіа. Про порядність можна було забути – мене не запросили в команду, я не отримав поствиплати, мене навіть не покликали на вечірку з нагоди завершення проекту.

Коли я співпрацював з одним українським дизайнером, то придумав концепцію і локацію його показу, а він присвоїв цю ідею собі. Тепер будь-які мої аргументи видаватимуться порожніми балачками, але я все одно вважаю, що потрібно про це говорити.

У якийсь момент я зрозумів, що мені банально платять недостатньо грошей. Усі вважають себе класними, але не можуть дозволити собі два коктейлі за вечірку. В модній індустрії бояться говорити про гроші, бо думають, що після цього їх вважатимуть скандалістами, бо не захочуть з ними працювати, бо не влаштовані офіційно. Тому продовжують працювати в надії на щось краще. Але я вважаю, що краще хай мене будуть ненавидіти 90% знайомих, якщо хоч на 1% ситуація навколо стане кращою. Треба зрозуміти: якщо ти хороший професіонал, з тобою продовжуватимуть працювати. Однак я в жодному разі не хочу знову мати справу з людьми, які мене кинули.

Фешн-індустрія побудована на кумівстві. І в Україні, і за кордоном. Якщо ти не чийсь друг, родич чи коханець – то у тебе нічого не вийде. Наприклад, є дизайнер, який одному зі своїх потенційних асистентів сказав: «Слухай, ну я ж тебе ще ї*ати хочу, крім того, що ти будеш моїм асистентом». Хлопець не став його асистентом. В Україні теж є свій #MeToo. Найбільш жорсткий харасмент відбувається в тих колах, де про це не прийнято говорити. Тобто про це говорять, однак дуже спокійно, у веселому тоні й інколи навіть із розумінням на адресу харасера.

Віка Філіпова

3 роки у фешн-індустрії. Працювала асистенткою дизайнера. Зараз – стилістка

 У нас всі хочуть, «щоб було як у Тіма Бертона, але 500 гривень на людину».

У фешн-індустрії я три роки. Моя перша робота – асистентка однієї української дизайнерки. Я теж мріяла стати дизайнеркою, але, пропрацювавши там вісім місяців, перехотіла.

Я займалася закупками: їздила по магазинах, складах, збирала матеріали, фурнітуру для колекції. Звільнилася, бо почала «задихатися» – одне й те саме щодня. Не знаю, чи це залежить від дизайнера, чи мені це не підходило. Платили мало – 4 000 гривень. З них 2 500 – платила за кімнату, а жила на півтори. Другий асистент був адміністратором в офісі. Пам’ятаю, він їв лише кукурудзяні пластівці.

 Доводилося брати чеки на жетони в метро, збирати квитки в трамваях і маршрутках.

Дизайнерка дуже контролювала фінанси. Таксі мені оплачували лише в крайньому разі. Якщо можеш носити все власними силами – їдь на громадському транспорті. Доводилося брати чеки на жетони в метро, збирати квитки в трамваях і маршрутках. Мені видавали певну суму на проїзд – десь 300 гривень. Щомісяця я робила звіт, що жодної зайвої копійки з бюджету не взяла. Інколи мені давали завдання розвезти запрошення. Щоб передати їх у Москву, мені казали заплатити провіднику в поїзді (максимум 100 гривень), аби він довіз їх.

Багато тих, хто працював на цю дизайнерку, йшов до інших. З моїх знайомих лише один досі залишився працювати на неї. Зараз асистентам платять 5000-6000 гривень на місяць, не більше. Мабуть, усе залежить від того, чи людина терпить це. Інша знайома асистентка пішла, але так і не знайшла роботи, хоч минуло два роки.

У нас всі хочуть, «щоб було як у Тіма Бертона, але 500 гривень на людину». Зробити якісний продукт, який матиме класний вигляд, за копійки не вийде. На асистентах часто їздять недобросовісні стилісти, дизайнери. Наприклад, стилістка загубила чек, а відшкодовується це з гонорару асистента. Адже все відбувається на словах, жодних паперів ніхто не підписує. Не встигла, не організувала правильно – це все відшкодують з твого гонорару.

Після того як я звільнилася, пішла працювати в продакшн. Кілька місяців штурмувала цю сферу, поки мене не взяли. Тепер інколи підпрацьовую асистентом фешн-редактора у модному виданні. Це максимум дві зйомки на місяць, за які я отримую по 900 гривень. Я погодилася, бо це добре для портфоліо. Я і безкоштовно там працювала б.

Ігор Калініченко

4 роки у фешн-індустрії. Працював офіс-менеджером, постановником одного тижня моди та продакшн-менеджером українського дизайнера

 Ще одна проблема в українській модній індустрії – у нас люблять звільняти без попередження. І так, що ти не в курсі.

Перший рік на міжнародному тижні моди я волонтерив, на другий – працював офіс-менеджером, теж як волонтер. Пам’ятаю, роботи було так багато, що у якийсь момент у мене пішла кров з носа. Наступного року виконавча продюсерка тижня моди пішла з проекту. За вечір до початку заходу мені повідомили, що замість неї на цій посаді буду я. Мені довелося робити розклад на сезон до п’ятої ранку, після чого я вирушив на локацію. Я тоді зовсім не займався продюсуванням чи постановкою показів, але вирішив, що треба спробувати. Я навчився – і понеслося. Сезон триває 5 днів, загалом це десь 50 шоу.

Найгірше було те, що один із засновників івенту жорстко мене тиранив. Він казав: «Твоя зона – подіум і телик. Ти нікуди звідси не можеш вийти, навіть покурити». Наприклад, одного разу я забіг на бекстейдж випити води, а він такий: «Куди це ти? Не можна». Хвилюєшся, бо робиш щось уперше, а зверху тебе ще й тиранять.

 Люди, з якими ти добре працював, «забувають» про твоє існування, скільки б ти не зробив.

Ще була ситуація, коли один український дизайнер запропонував мені стати його продакшн-менеджером. Я погодився працювати за смішні гроші – мене влаштовував графік. Після того як дизайнер не зміг виплатити зарплату – мені довелося піти. І схожих історій дуже багато.

У фешн-індустрії все тримається на ставленні одне до одного. Ось працюєш з певною людиною, раптом ви посварились – і все: далі можеш тільки гадати, як це для тебе обернеться. Багато кому не доплачують, але люди бояться про це говорити, бо це може зашкодити їм у майбутньому.

Ще одна проблема в українській модній індустрії – у нас люблять звільняти без попередження. І так, що ти не в курсі. Питаєш: «Я звільнений?», а тобі відповідають: «Не знаю». Бо раптом ти встигнеш ще щось зробити. А коли дійде до грошей, то так, ти вже звільнений. У нас же не підписують договорів. Мабуть, варто було запровадити практику підпису внутрішніх контрактів, де згадано, коли і скільки працівник отримує за роботу. Сувора правда: багато хто хоче обманути й не заплатити, бо всі «бідні».

Хочу революцію у світі української моди, бо мене дістало кумівство. Є дуже багато амбіційних людей, але їм не дають розвиватися. Люди в цій індустрії просувають на керівні посади друзів, а тим, хто прагне чогось досягнути, не платять. Люди, з якими ти добре працював, «забувають» про твоє існування, скільки б ти не зробив.

Фото: Вікторія Філіпова, Ігор Калініченко, Ярослав Лерман