Нове життя старих речейЯк вінтаж з Індонезії та Америки потрапив у київську кав’ярню
Власниця Vagabond Cafe & Vintage Corner про знахідки у подорожах
Одні жителі міста вчаться купувати якісні товари у модних шоурумах, інші шукають способи звільнити свої шафи від непотрібних речей. Спільно з letgo у спецпроекті "Нове життя старих речей" ми розповідаємо про людей, для яких ставлення до речей є окремою філософією.
Світлана народилась у Москві. Працювала у сфері інвестицій, потім звільнилась і почала здійснювати дитячі мрії: працювала натурницею в академії живопису, відвідувала лекції для художників, жила в Індонезії, рік подорожувала автостопом по США. У Мексиці Світлана зустріла свого майбутнього чоловіка Ніколаса і привезла його до Києва. Сім’я поселились на Подолі і три роки тому відкрила кав’ярню Vagabond Cafe & Vintage Corner.
Про Vagabond Cafe & Vintage Corner
У кафе є багато меблів зроблених своїми руками, знайдених або відреставрованих. Багато предметів перенесли сюди з моєї квартири. Номерні знаки автомобіля — це від старої машини батька Ніколаса. Маску я привезла з Коста-Ріки.
Мені подобається багато речей, але я не хочу всі їх збирати в ящики і жити серед завалів. Речі прикрашають. Мені подобається, коли вони рухаються, змінюються, передаються. Тому багато предметів з інтер’єру кафе продаються.
Одного разу хтось прийшов і купив всі наші чашки для капучіно. Я не проти. На цю ж суму я знайшла нові, які мені теж подобались. Інший чоловік купив стіл, стілець та вінтажне дзеркало. Стіл був саморобний, склеєний з двох валіз, на колесиках.
Часто у нас є картини, які можна купити. Спочатку цими картинами милуємось ми і наші гості, а потім відпускаємо їх до нових господарів. З нового місяця буде нова виставка.
Нам залишали під дверима лампи, сервізи, навіть акордеон – стоїть вдома без діла, викинути шкода, а місце займає. Нам приносили речі, бо знали, що ми придумаємо їм призначення.
У нашому підвальчику раніше було дуже багато вінтажу, який ми продавали або роздавали друзям. Влітку ми організовуємо барахолки навколо кафе: збираємо людей через соцмережі, приносимо речі, обмінюємось ними, а що залишається — відвозимо в благодійний магазин «Ласка».
Капелюх
Я їхала в Стамбул через Одесу. В Одесі зупинилась на ніч у каучсерфера. Це був типовий одеський під’їзд: дерев’яні сходи, шафи, мотлох, кішка гуляє. Зранку я виходжу і в променях сонця бачу цього капелюха: в пилюці, трохи розпущеного. Він явно там лежав давно. Я подумала, що негоже такому головному убору лежати в під’їзді і забрала його з собою. В літаку я почала відчувати запах кота. Розпакувала в Стамбулі речі і зрозуміла, що це був запах від шапки. Перше, що я робила вдома у каучсерфера в Стамбулі, — прала у ванній шапку. Вичистила, висушила, відремонтувала і на власному весіллі була в ній.
Картина
Цю картину я знайшла в закинутому віддаленому куточку галереї в Індонезії. Спочатку я навіть не зрозуміла, що на ній зображено. Потім роздивилась, що там намальовані жінки з маленькими головами. Вона мені дуже сподобалась кольорами. Коли я летіла додому, у мене було багато речей, які не поміщались в багаж. Пара картин відчайдушно нікуди не влізали. Тоді я придумала так званий «пояс-арт-шахіда». Я прикріпила картини канцелярськими скріпками до пояса і обв’язала їх навколо себе. Коли в аеропорту мене почали запитувати про багаж, я сказала, що це частина мого костюму. Мовляв, там, звідкіля я родом, так носять, і я ніяк не можу зняти з себе одяг і тим більше окремо за нього платити. Працівники аеропорту здивовано подивились на мою пов’язку з картин, довго не розпитували і таки пропустили.
Плаття
Це старомодне святкове плаття українських жінок, яке я купила на Андріївському узвозі. Одного разу ми з Ніколасом йшли по Житньому ринку. У Ніколаса довгі вуса, борода і зачіска, подібна на оселедець, а я була в цьому платті. Якась бабуся продавала огірки, побачила нас і сказала, що ми — еталонна українська сім’я. Ніколас — виходець з Америки і я — москвичка.
Про споживання та ставлення до речей
Я давно не купувала нового одягу, роблю це дуже рідко. По-перше, є секонд-хенд, який радує мене можливістю купити недорогий і хороший одяг. Сукня, яка на мені, — подарунок Ніколаса. Він знайшов її в Штатах у магазині з вінтажними сукнями 50-х років, де їх спеціально шукають, реставрують і продають.
Я боюсь шопінг-молів. Нещодавно зайшла у «Всі.Свої» і була дуже здивована, що всі бренди називаються типу London, Brooklyn. Чому немає брендів «Вишня», «Калина», «Жмеринка»?
Кращий подарунок — це річ, яка тобі подобається, але ти нею вже не користуєшся. Комусь іншому вона підійде і буде в радість.
Мені подобається, коли все змінюється. Я навіть вдома люблю переставляти меблі. А Ніколас любить відпилювати шафи. Йому не подобається, коли меблі високі. І ми з ним завжди торгуємось, скільки полиць він може відпиляти. Спочатку він пропонує взагалі викинути, але я не дозволяю, кажу, що потрібно поступово.
Я працюю над тим, щоб не відчувати суму за речами. Якби я фантазувала історії про кожну свою втрачену чи знайдену річ, то моя голова луснула б.
Продаю:
Валіза Samsonite, 2 000 грн
Я купила її на барахолці в Лос-Анджелесі. Перевезла в ній якісь речі, коли ми летіли з США в Україну. Але після того не користувалась, тому що в усі подорожі беремо великий рюкзак, а не валізи.