Нове життя старих речейПомістити всі речі у дві валізи

 Скільки непотрібних речей у тебе є, стільки часу ти витратив марно

Я навчався у США і дуже легковажно купував там книги, думаючи, що повезу їх додому на плечах у рюкзаку. У результаті, моїм вантажем була сумка з книгами вагою 36 кг. Я купував альбоми про кіно і про фотографію  — на той час це були два моїх головних захоплення. Це фотоальбоми найвищого штибу: з роботами Стівена Шора, Роберта Франка, Сінді Шерман, Даяни Арбус. Я привіз їх у Київ, де ми час від часу збирали людей в приміщенні на Подолі і влаштовували різні події, присвячені фотографії. Я вирішив, що ці книги будуть вільною бібліотекою. І для багатьох людей вони стали тим, що їх зацікавило у фотографії. Зараз ці три альбоми — це все, що залишилося з моїх 36 кг вантажу. Мені вже 100 разів пропонували за них вагому суму, але я не здаюся поки що.

У мене завжди було дуже багато захоплень, які я рідко доводив до серйозного рівня розвитку. Але коли я чимось цікавився, то завжди купував усе, що потрібно для цього заняття. Коли я займався фотографією, то у мене була камера, всі необхідні об’єктиви, світловідбивачі, тло. Коли цікавився хімією, то я мав декілька ящиків хімічного посуду. Якщо це музика, то мені були потрібні електронний рояль, якісні шнури, пюпітр та аудіосистема.

В дитинстві я дуже хотів грати на якомусь музичному інструменті, але ні в яку музичну школу мене не віддавали. Я товаришував з хлопцем, який гарно грав на гітарі. Його батько працював військовим, і в якийсь час вони переїхали до Росії. Одного разу я приїхав до нього в гості, в Москву, і побачив цю гітару. Це американський Fender – дуже непогана модель, яка лежала у нього на шафі під шаром пилу і без струн. Для мене це стало символом закінчення дитинства. Друг подарував мені цю гітару. Я її відремонтував і почав вчитись грати. У цьому інструменті для мене і дитинство, яке залишилось десь там, і друг, який зараз живе в Москві, і бажання довести справу до кінця.

 Декілька місяців я нічого не робив, милувався природою, був таким собі марнотратником життя, який існував за рахунок накопичених речей

Кросівки – це символ мого ретріту (ред. усамітнення). Коли я закрив кафе і закінчив свою гаражну барахолку, всередині було спустошення і невпевненість у тому, що робити далі. Треба було зробити паузу, кудись поїхати і від усього відволіктися.

У мого знайомого Сергія Рістенка в Одесі була маленька квартира, яку він ще не встиг здати. Я взяв цю квартиру на 10 днів, щоб там сидіти, читати, ні з ким не розмовляти, ходити до моря і займатися тільки своїми думками. Я все покинув, вимкнув усі телефони, розірвав зв’язок з навколишнім світом.

Це була зима. У мене не було взуття, в якому можна було б гуляти. Я пішов у магазин і купив ці кросівки, які мені спочатку чомусь не дуже сподобалися. А потім  я їх дуже полюбив, вони мені здалися такими класними та доречними. І до сьогодні вони асоціюються у мене з очищенням, з можливістю зупинитись, про щось подумати, змінити курс.

Півтора роки тому я закривав кафе, в якому була купа речей. До того ж у мене назбиралось багато чого власного, що стало певним тягарем. Тому я орендував гараж біля свого старого кафе, щоб перенести туди все і розпродати.

Я придумав формат комісійного магазинчика і створив спеціального персонажа, в образі якого я продавав речі. У нього були приклеєні вуса, окуляри і акцент. Його ім’я – Анатоль Леже. Він був сином французьких дипломатів, які збанкрутіли і повернулись до Франції, а йому тут дуже сподобалось і він залишився. Як справжній син капіталістичної країни, він почав займатися комерцією. Анатоль завжди був бадьорим і активно рекламував свій товар. За пару місяців я продав 90% асортименту. Потім туди почали нести речі мої друзі, і це перетворилося в справжній комісійний магазин, який існував майже півроку.