Інтерв'ю«Тільки те, що річ від українського бренду – ще не є причиною її придбати»

Фото: Марго Дідіченко

Прописуючи бізнес-план і стратегію нашої агенції, ми планували, що й самі будемо виробляти одяг. Почали прораховувати цей варіант і зрозуміли, що у нас в країні немає кому шити. На швачку-закрійницю є щонайменше один запит від кожного українського бренду. Тобто це дефіцит у 1 000 позицій. Марки закуповують сучасну техніку, а на ній просто нема кому працювати. У сучасного виробництва зовсім інші вимоги – не ті, які може дати державна освіта. Тому ми вирішили піти в ПТУ і вкластися в те, щоб навчити майбутні кадри.

Нам дозволили попрацювати зі студентами чотирьох ПТУ. Згідно з державною програмою ми могли отримати 25% навчального часу. Програму, за якою нині працюють студенти, лають усі. Вчителі кажуть, що це просто порізана радянська програма, яка в такому вигляді просто не працює. Є прецеденти, коли практика у закрійників, кравчинь і технологів становила лише вісім годин на рік. Тому вони виходять неготовими спеціалістами.

Україна почала саме з безформного одягу: суцільні футболки та светри. Це тому, що ніхто не вміє кроїти, є дефіцит кадрів. Звісно, серед дизайнерів є самоуки. Хоча, можливо, поряд з ними просто хороші конструктори і технологи (сміється).

Ми зрозуміли, що для тих, хто сьогодні навчається в ПТУ, наша програма є нав’язуванням. Тому вирішили працювати зі школами, аби хоч хтось йшов у ПТУ з думкою, що хоче працювати за професією. Ми почали окремо комунікувати [чому варто йти в ПТУ] з дітьми та їхніми батьками.

Діти сьогодні інстаграмні, на них впливає картинка: покази на даху ЦУМу, інтерв’ю Артема Клімчука для Vogue. А батькам важливо, щоб у дитини була робота. Для цього ми розробили тристоронній договір між ПТУ, батьками та виробництвом. Виробництво гарантує, що візьме на практику та на роботу студента й оплатить від 3 до 6 місяців випробувального терміну. Відповідно виробництво і саме зацікавлене, щоб ця практика відбулася по-чесному, адже потім студент працюватиме на нього кілька місяців. А батьки спокійні, що дитина три місяці отримує зарплату та щось пробує сама.

Я їздила в Нідерланди досліджувати креативну освіту – у них є коледжі, подібні на наші ПТУ. Такий самий вік студентів та приблизно такі ж спеціальності. У них фешн-освіта – це не про моду. Це лабораторія, де вони досліджують, наприклад, як знайти альтернативу бавовні, тому що її виробництво найшкідливіше у цій промисловості. Для них фешн – це індустрія. Тижні моди, дизайнери – лише частина індустрії. Я спочатку дуже надихнулася цим, хотіла привезти схожу систему в Україну. Але нідерландці запевнили, що все має відбуватися поступово. Спочатку потрібно збудувати економіку.

Чому стихає «бум» українських брендів?

Щоб будь-якому продукту довірилися – потрібен час. Під час піку виробництва відбувається фільтрація. У 2014 році моя база нараховувала до 3 000 брендів, наразі цей список скоротився до 1 000 – і це нормальна фільтрація. Причина саме у виробництві, бо було багато класних людей, які просто не могли випустити продукт. Лише на налагодження співпраці з виробництвом треба щонайменше пів року.

Ще одна причина – серійність, адже річ потрібно повторити. І хороший дизайнер може зробити кілька справді крутих продуктів, а потім зашиватися в сезонності, продажах, трендах. Серійність має бути відпрацьована, інакше речі втрачають якість. Жоден шов, пошитий руками, не триматиметься як фабричний. Яка б не була приємна тканина, якщо річ помирає за місяць – це погана якість.

Також усі українські бренди купують тканини в одному місці. В Україні не виробляють власні тканини, фурнітуру. І потім у трійки брендів за сезон будуть сукні з однієї тканини. Наші бренди намагаються розв’язувати цю проблему принтуванням, малюнками – інколи це рятує.

Нині люди перестали купувати українське тільки тому, що воно українське. Тому українські бренди конкурують з усіма міжнародними. Футболка – це просто футболка: від H&M, Gucci чи української марки. Тільки те, що це річ українського бренду – не є причиною її придбати. Має бути унікальність, а унікальності мало.

Чому вважаєте, що експорт працюватиме краще, ніж продаж українських товарів в Україні?

В Україні дуже низька купівельна спроможність, низький середній чек. Така кількість покупок, яка відбувається в Україні на день, не здатна забезпечити 1 000 брендів. Покоління нинішніх 30-річних витрачає гроші на подорожі та освіту. Їм точно не треба щодня купувати одяг. А щоб бренд продавався – треба щодня продавати річ комусь новому.

Якщо дивитися на продажі найбільших продавців у регіонах, то середній цінник сукні – 600 гривень. У Zara [такі ж сукні] продають зі знижкою 70%. Українські бренди намагаються прогнутися під цю ціну [масмаркет-брендів] і цим викопують комерційну ямку, тому що на кожній одиниці йдуть у мінус. Не маючи менеджменту, який займається ціноутворенням, може здаватися, що витрати перекриваються. Але якщо правильно порахувати – цінник виходить високий. Тому що вартість виробництва Zara від українського бренду відрізняється у 20 разів. Різниця в масштабах виробництва. Грубо кажучи, у Zara може бути навіть своя тканина, яка вартує у 20 разів менше, ніж тканина, яку закуповує український бренд.

Я не вірю в український продукт, який продається в Україні. Я вірю тільки в експорт. Є країни, які готові купувати наші речі з таким цінником, оскільки споживають більше, ніж Україна. Можна бути локально присутнім, але щоб бути комерційно успішним, треба експортувати за кордон.

Скільки українських брендів експортуються?

Близько 2% з усіх. Бренд може бути талановитий, але не готовий за багатьма аспектами – документально чи юридично. Також потрібен час: зазвичай баєр дивиться три сезони на марку, щоб зробити замовлення. Йому треба розуміти, що бренд стабільний, у нього не змінюються менеджери чи колекції від сезону до сезону.

Серед брендів, які експортуються, наприклад, Rito (продається в магазинах Торонто, Праги, Копенгагена, Відня – ред.). Але вони працюють уже понад 20 років і йшли до цього дуже важко.

Як змінилася українська модна індустрія за останні роки?

Мені здається, індустрія тільки нещодавно з’явилася. Я працюю у фешн-індустрії 15 років, і мені приємно, що я спостерігаю за нею з таких ранніх часів. До цього був десяток дизайнерів, які починали UFW. І, можливо, їм тоді було достатньо місця в Україні і не треба було щось експортувати. Проте сьогодні в них скажена конкуренція.

Людина щоденно вибирає з мільйонів футболок одну, навіть поки стоїть у заторі. Це змусило українські бренди зробити швидкий ривок у якість. Україна перестрибнула від «напів-Андріївського» хендмейду до брендів. Десять з цих нових імен вже з’явилися за кордоном. Вони відкрили двері в Україну. Я не кажу, що фешн врятує економіку України. Але індустрія справді сильно рвонула й не піде назад. Тисяча брендів уже не закриється.