І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається – кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна…

Тарас Шевченко багато писав про українські річки: Дніпро, Дністер, Дунай. Упродовж історії річки не лише давали людям воду, їжу, місце для відпочинку, змогу вести торгівлю, а й стали символами української культури й ідентичності. 

«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому ми говоримо про території й мапи. 10-й епізод присвячений важливості річок в українській історії. 

 

 

 

Річка, що рятує Київ

У липні 1941 року від Житомира на Київ просувалася 13-та танкова німецька дивізія. Наступ провалився, бо до Другої світової війни тут створили першу лінію оборони Києва. Коли частини дивізії вийшли до річки Ірпінь, вони застрягли в болотистій долині, й артилерія знищила їх.

За часів Київської Русі ця річка вже захищала Київ від нападів половців і печенігів. Засновники Києва добре прорахували розташування міста з погляду оборони, бо праворуч місто захищене річкою Стугна, ліворуч – Ірпенем, зі сходу – Дніпром, а далі на заході – Змієвими валами.

Визначальну роль річка Ірпінь зіграла і в обороні Києва в березні 2022-го. Тоді українські військові підірвали мости через Ірпінь, щоби не пустити ворожу техніку до столиці. Вибухом пошкодили дамбу в районі села Демидів, тоді вода з Київського водосховища потекла в долину річки Ірпінь, і росіяни, які йшли з району Чорнобильської зони, разом із технікою опинилися перед залитою водою заплавою. Сьогодні активісти виступають за присвоєння річці Ірпінь статусу «Річка-Герой» і надання статусу юридичної особи, як це заведено у світі. 

 

Із варягів у греки 

«По тому морю можна дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами: море це зовуть Руським».

Це найперший опис головної річкової магістралі Русі, яка отримала назву «шлях із Варягів у Греки». У «Повісті минулих літ» є розповідь про подорож на руські землі апостола Андрія Первозванного, яка пройшла саме цим шляхом. Згідно з легендою, Андрій Первозванний «за приреченням божим» поставив на Київських горах хрест і пророкував, що тут «возсіяє благодать божа». Київські гори, тобто місце, де з часом виник Київ, так набули святості. Саме Київ мав стати центром Руської держави.

Інакше в легенді описана словенська земля, там, де виник Новгород. Там Андрій Первозванний не здійснював ніяких сакральних дій, а лише вивчав звичаї місцевого населення. Згодом цю легенду активно використовували в Росії. Там формували думку про те, що апостол Андрій освятив не тільки Київ, а й Новгородську землю, а сам апостол став символом у Росії. У 1698-му з’явився перший орден Андрія Первозванного, на якому написали Святий Андрій – покровитель Русі. Згодом він став найвищою нагородою Російської імперії. Одним із перших соборів, який був побудований у Петербурзі, став Андріївський собор. Також апостол Андрій став покровителем морського флоту цієї держави. А в 1998-му орден Андрія Первозванного відродили в Російській Федерації.

Для Русі цей шлях вважають здебільшого важливим торговим шляхом, яким руські купці могли вести торгівлю зі Скандинавією й Візантією. Але він мав важливе світоглядне значення для формування держави.

 

 

Зачарована Десна

У 1956 році на воду спустили теплохід «Олександр Довженко». З того часу він виконував регулярні рейси за маршрутом Київ – Чернігів. Майже 70 років тому люди мали можливість не лише милуватися краєвидами Десни, а й користуватися зручними одномісними чи двомісними каютами, щоб добратися до місця призначення. 

Пасажирські перевезення малими українськими річками стали можливими завдяки проєктуванню та створенню шести пасажирських пароплавів на київському заводі «Ленінська кузня» (сучасна назва – «Кузня на Рибальському») ще в довоєнних 1934–1936 роках. Згодом на київському суднобудівно-судноремонтному заводі розробили нові теплоходи для роботи на мілководних річках. 

Термін експлуатації суден закінчився на початку 80-х років 20 століття. З того часу пасажирів більше не перевозили по Десні. Річка втратила транспортне значення, але не втратила культурне, про яке писав Олександр Довженко. Його повість «Зачарована Десна» вважають гімном річки. У радянський час повість навіть екранізували. Фільм оповідав про дитинство Довженка й спогади полковника, який під час німецько-радянської війни звільняв рідне село. 

Сам же Довженко про Десну писав так: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». 

 

«Море йде»

Український письменник Павло Загребельний прибув у Нову Каховку на початку 1950-х років. Там розпочалося будівництво Каховської гідроелектростанції, письменники ходили будівельними майданчиками, щоб потім описати побачене в художніх творах. Згодом вийшла їхня перша збірка «Каховські оповідання» накладом 30 тисяч примірників. Героями оповідання стали звичайні будівельники та колгоспники з навколишніх сіл. А в оповіданні «Море йде» показали, як змінилося життя людей через будівництво штучного водосховища. Героїня Параска Харитонівна не вірила, що її село з новим клубом, фермою, школою, будинками опиниться на дні Каховського моря. Тому вигнала зі свого двору бригадира, який повідомив про це. Оповідання закінчилося згодою баби Параски поїхати на оглядини нового місця для села, бо «море йде».

Про реальні, а не художні картини спорудження Каховського водосховища згадував очевидець Андрій Шульга: «Коли вода почала заповнювати дно моря, то на березі стояли люди, переважно старшого віку, і плакали. Каламутною водою пливли, оберталися, пірнали й виринали величезні дерева та копиці сіна. Пливли тварини: корови, свині, олені. Полізли на берег тисячі водяних щурів, змій. Над брудною величезною калюжею кружляли дикі качки, гуси, інша різна птиця. Для плавневих тварин це був кінець світу. Випливають і б’ються об берег вимиті хвилями тіла мерців, які були поховані нещодавно й не перенесені на інше місце. Цю страшну картину не можна змалювати, її потрібно було бачити».

Учений-ґрунтознавець Віктор Ковда в середині 1960-х підрахував, що на дні штучних водойм опинилися близько 2,5 тисячі сіл і 156 містечок. За різними даними, з обжитих століттями місць зігнали близько 3 мільйонів мешканців. Тоді під воду пішов Великий Луг – місцевість, яка належала Запорозькій Січі й із якою ототожнювали все Запоріжжя. В одній з оповідей Загребельного були слова, написані на одній із машин, які їхали Каховкою: «Спасибі товаришу Сталіну за Каховське море!»

У червні 2023-го росіяни підірвали Каховську ГЕС, здійснивши акт екоциду й вивільнивши на поверхню Великий Луг. У селі Покровському поблизу Нікополя після підриву водосховища знайшли рештки Покровської Січової церкви, яку малював Тарас Шевченко й про яку писав Олександр Довженко в 1954-му:

«Останній спогад про церкву. Мені 60 років. З 15 років не вірю в Бога й відтоді не був у церкві. Але в селі Покровському я пошкодував, що Бога немає. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин і, побачивши зруйновану негідниками пам’ятку давньої архітектури, споруджену на честь його Божої матері, покарав лютою смертю темних і підлих юд, що вчинили цю мерзенну справу. Прощавай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тебе не поменшало. Зменшилося краси».

 

 

«Нема на світі України, немає другого Дніпра»

У квітні 1847 року Тарас Шевченко поспішав на весілля до товариша українського історика, прозаїка й культурного діяча Миколи Костомарова. При в’їзді до Києва на правому березі Дніпра його заарештували. 

Життя Шевченка в реальному й символічному значенні завжди було пов’язане з Дніпром. Усім відомо, що Шевченко заповідав поховати його на Україні, щоб «лани широкополі, і Дніпро, і кручі. Було видно, було чути, як реве ревучий». Заповіт виконали, поховали на Чернечій горі в Каневі. 

Могилу насипали високою, за козацьким звичаєм. На ній встановили дерев’яний хрест, згодом – чавунний. 

У 1914 році виповнилося 100 років від дня народження Шевченка. Тоді царський уряд спеціальним циркуляром заборонив святкувати ювілей. Коли в березні до могили почали з’їжджатися люди, то доступу до неї не було. Її оточили жандарми. Навіть на могилі Шевченка лежали жандарми з гвинтівками напоготові. Потім радянська влада неодноразово забороняла відзначати ювілеї Шевченка. 

А боялися Шевченка, бо він творив українські національні символи для українців, серед яких був і Дніпро. Річку він описував як національну святиню. Його рядки «нема на світі України, немає другого Дніпра» мали сакральне значення. Шевченко вважав, що Україна є найбільшою цінністю, за яку українці мають боротися. А ці слова письменника стали пророчими:

Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».