Це люди, чиї батьки потрапили під вплив російської пропаганди. У когось вийшло донести до рідних правду, у когось – не зовсім. Дарʼя і Вікторія розповіли The Village Україна про свій досвід розмов із батьками та висновки, які вдалося зробити.

Раніше ми розповідали про те, як пояснювати батькам, що вони читають фейкові новини, і не посваритися

Дарʼя Бавзалук,

Київ – Львів

Я народилася в Дніпрі, але все життя прожила в Києві. Моя бабуся Лідія Миколаївна живе у Кривому Розі. Вона народилася в Росії, де зараз більшість її родичів, зокрема сестра. Я проводжу з нею інформаційну роботу з 2014 року. Я зрозуміла, що в цьому напрямі важлива саме лагідна українізація та лагідне пояснення, як працює російська пропаганда.

Бабусі 77 років, у такому віці непросто в чомусь переконувати. З батьками насправді простіше, бо вони покоління, яке більшу частину життя провело в незалежній Україні. А от наші бабуся і дідусь народилися в СРСР і дуже сильно заангажовані Росією та російським телебаченням. Вони виросли на «пєрвом каналє», з філософією, що ми з Росією – один братній народ.

Коли почався Майдан [Революція Гідності – ред.], то багато людей помітили вплив російських медіа і пропаганди на наше середовище, хоча ця інформаційна кампанія була й до того. Моя бабуся підійшла до мене на Майдані, коли там відбувалися протести, і сказала: «Слухай, навіщо цим молодим людям ці палиці, біти, коктейлі Молотова. Від кого вони захищаються? Кого б’ють?».

«Слухай, навіщо цим молодим людям ці палиці й коктейлі Молотова? Від кого вони захищаються? Кого бʼють?»

Тут важливо під час спілкування зі старшим поколінням розуміти, якими наративами чи словами вони говорять. Бо те, що сказала моя бабуся – цитата з російських ЗМІ. Коли я вловила цей дзвіночок, то ввечері почала розмовляти та запитувати, де вона почула ці слова. Вони ж не самі це придумують, це точно хтось говорив. Коли ми починали з нею розбирати, звідки цей вираз – «хлопці з палицями в столиці», ми знайшли хвостики від того «на пєрвом каналє».

Я повела бабусю спілкуватися з активістами на Майдані, завела її в Будинок профспілок, поспілкуватися з моїми колегами-волонтерами, щоб вона на власні очі побачила цих «хлопців із палками», від кого вони захищаються й що вони відстоюють. Такий метод працює.

Просто треба уважно слухати: які наративи з вуст рідних ми чуємо, як вони формулюють речення, якими словами говорять, а що, навпаки, – не можуть промовити. Якщо я чую не «війна», а «спецоперація», то розумію, що українці слова «спецоперація» не вживають.

Моя бабуся до останнього не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Казала, що такого не може бути, бо це ж «братній народ», у їхній уяві ми все життя живемо разом. Її сестра живе в Барнаулі, вони щодня розмовляють. Мені соромно про це говорити, але моя бабуся за місяць до повномасштабної війни, коли вже стояли російські танки на кордонах, шукала свій закордонний паспорт, щоби поїхати до Росії. Їй мізки промили максимально.

У перші години вторгнення бабуся все заперечувала й казала: «Ні, такого не може бути, Путін же сказав, що це спецоперація». Я казала їй, що нас бомблять, але вона це також заперечувала. І тоді зрозуміла, що тут треба застосовувати ту саму тактику, що й на Майдані. Коли ми говорили, я просила її відчинити вікно, послухати тривогу, подивитися, як люди біжать у підвали. Я потроху знімала з неї ту пелену, водила її до волонтерських центрів, у місця, де збирали гуманітарну допомогу; показувала, що там не збирають зброю й немає американських найманців.

Я заохочувала її збирати зі мною посилки для військових на передову. Коли мої друзі почали передавати трофеї з поля бою, я пояснювала їй на пальцях, що напала Росія.

Зі старшими людьми важливо говорити на такі теми, як із маленькими дітьми. Ми сідали ввечері і я казала: «Покажи мені новину, яку ти прочитала. Дай я подивлюся, які телеграм-канали ти читаєш», бо російська пропаганда є скрізь.

Старшим людям важко це прийняти, і це наша відповідальність пояснити їм, що відбувається. Коли вони вчилися й дорослішали, не було такого великого інформаційного простору. Ми ж зараз навчилися це розрізняти, добре знаємо поняття «фактчекінг», ІПСО, і нам треба це передати їм. Як наші бабусі та дідусі вчили нас ходити та говорити, тепер наша черга вчити їх читати та слухати інформацію.

Насамперед я роблю все лагідно. Я визнаю, що в неї є родичі в Росії, і ми раніше говорили російською. Але пояснюю, що зараз це мова окупанта, нею говорять люди, які ґвалтують дітей, цією мовою віддаються накази, куди запускати ракети. І коли я питаю її, якою мовою вона хоче говорити, вона замислюється.

Важливо не насаджувати, а пояснювати. Бабуся обурювалася, коли в перші дні вторгнення я казала, що бажаю смерті всім росіянам. Вона казала, що так не можна, вони ж теж люди. І я цю тезу «вони ж теж люди» я почала розкладати на склади. Я поїхала у квітні до Бучі й Ірпеня й подзвонила їй через вайбер, почала показувати руйнування, розказувати історії, що робили росіяни на нашій землі. І казала: «Ми можемо назвати їх людьми?». І вона казала, що вже ні.

Старше покоління у своїй свідомості досі живе в СРСР. Для них це одна країна. Контрпропаганда для них виглядає жорстокою, бо є родичі й друзі в Росії. Але братніх народів, компромісів і мирних переговорів немає й бути не може. Вони це зрозуміють, якщо їм усе пояснити та показати реальність, як вона є. Аргументи та приклади працюють найкраще. Можливість доторкнутися до реальності, якою б вона не була, змушує замислитися, де правда. Часто люди, які сидять у квартирі чи будинку, будують свій світ, у який вірять. Якщо їх із нього трохи вивести, змінити їм картинку, почне змінюватися їхня свідомість.

Вікторія Потяго,

Донецьк – Львів – Англія

Я народилася в Донецьку, у 2014 році переїхала до Львова, але зараз живу в Англії.

Коли 2014 року почалася війна, ми тікали останнім потягом до родичів у Кіровоград [зараз – Кропивницький], але це були далекі родичі. А от мій рідний дядько, брат мами, жив у Росії. Він сильно вмовляв маму поїхати до нього. Я мала навчатися у Львові, але не вступила в університет, тож поїхала також. Тоді в нас не поставало питання, що ми їдемо у ворожу країну.

Але я добре пам’ятаю, що дядько був сильно налаштований проти України, як зараз усі росіяни. Він постійно намовляв на українців, але я думала, що це його особливість, і це нормально.

   

Я хотіла жити у великому місті, здобувати цікаву для себе професію. І коли дядько нас кликав, то багато нам розповідав про те, що там, у Росії, буде саме так. Але як виявилося, це був Сибір, ми витратили багато грошей на квитки, а виявилося, що дядько обіцяв те, чого насправді не було: до великого міста треба було їздити ще годину на електричці, там було дико холодно. Я пожила в Росії місяць і вирішила повернутися до Львова, проте мама там влаштувалася на роботу й залишилася.

За словами мами, там було жахливо. Керівниця на роботі її принижувала, дядько говорив одне, а його дружина інше, але їх треба було слухати й робити те, що кажуть. Коли наш кіт помер, мама не витримала й повернулася в Донецьк. Можливо, це була крайня точка для неї, бо повернулася додому вона в депресії та мала єдине бажання – сидіти у своїй норі, щоби їй було там тепло й ніхто її не чіпав.

Пояснювати людині, що таке пропаганда, поки вона на тих територіях, не має сенсу. Їй треба було змінити картинку навколо. Кілька разів мама приїжджала до Львова, я просила її залишитися, але вона весь час не могла цього зробити.

Зараз їй 50, вона не має фізичної енергії знову шукати себе й роботу. Повномасштабна війна для неї взагалі була чимось нереальним. Це досі за межами її розуміння. Я коли показую їй, як люди в Росії кричать, що треба вбивати українців і їхніх дітей, вона не може повірити, що це реальність, що люди можуть таке говорити. І це притому, що брат говорить їй через телефон приблизно те саме. Дядько постійно цитує наративи Кремля: «А як інакше це можна було терпіти, це ж Америка й НАТО все почали». Я на це тисну, їй це неприємно, бо це ж її родина, рідний брат.


З одного боку, вона розуміє, що почалася повномасштабна війна – і це вже ніяк не назвеш «громадянською війною», а з іншого боку, у Донецьку вона була лікарем, а також працювала у школі, там влаштоване все її життя.

Я відписала її від усього російського контенту, навіть від медитацій російською мовою. Але в неї залишається бажання знайти хороших росіян, бо вона не може усвідомити, як це могло статися. Їй важко повірити, що таке пекло відбувається насправді. Вона намагається знайти росіян, які скажуть, що це жахливо, що вони проти цього.

Думаю, повномасштабна війна розбила їй серце. Я намагаюся часто говорити з нею про це, але вона закривається, коли я починаю розмову. Ймовірно, якби у 2014 році вона не поїхала до Росії, а залишилася в Кропивницькому чи виїхала за кордон, ситуація би була інакшою.

На неї також впливають люди, із якими вона говорить. Вони кажуть їй, що вона буде потрібною лише там, де народилася, і не має права залишити свою маму в Донецьку й виїхати куди-небудь, бо її ніде не приймуть.

Я намагалася говорити їй зворотне й показувати, що це не так. Коли вона приїхала до Львова, я влаштувала її на роботу. Там вона працювала, зокрема, з дітьми внутрішніх переселенців. У дітей, яким було по п’ять років, усе було чорно-білим. Вони казали їй, що бояться Росії, бо вона їх вбиває. Це змушувало її задуматися.

Я постійно наводжу мамі як аргумент, що вона говорить не свої слова або навіть тези. Вона може сказати ціле речення про НАТО, і я розумію, що це не її думка, я вже чула таке саме речення в інтерв’ю жінки з Астрахані.

Коли я була поряд, то вмикала їй відео про історію, культуру України, про психологію. Наприклад, умикаю лекції [Ярослава] Грицака, який пояснює детально історію України й каже, що аж через 300 років з’явилася Москва. Я намагаюся вмикати їй матеріали, які звучать більш-менш лагідно. Бо від деяких відео мене саму нудить.

Головне – зацікавити її, і потім вона сама починає в тому розбиратися. Через теми, які їй цікаві, їй може заходити й українськість. Якщо першим, що побачить моя мама з українського контенту, буде «Ісландія ТБ», де кричать, що росіяни – нелюди, то вона скаже: «О, все правильно, усе так, як кажуть мої сусіди, вони ненавидять нас і кажуть, щоб я померла у своєму Донецьку».