Книжка тижняНасім Талеб «Антикрихкість»: про невразливе у реальному житті

The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

Наше життя неможливе без хаосу, мінливості та стресу, які постійно тиснуть на нас. В умовах невизначеності ми прагнемо сталості, однак саме вона стає перешкодою на шляху до розвитку. Завдяки невизначеності і впливу змін люди, речі та цілі системи можуть еволюціонувати й ставати кращими. Цю рису Насім Талеб  називає антикрихкістю й окреслює прості правила, які допоможуть обернути непередбачуваність і невизначеність на джерело самовдосконалення.

 Насім Ніколас Талеб — лівансько-американський філософ, математик, науковець. Працював на керівних посадах у брокерських фірмах Лондона і Нью-Йорка. Колишній біржовий аналітик, засновник хедж-фонду Empirica Capital LLC. Викладав у кількох університетах, зокрема в Нью-Йоркському та Оксфордському.

Інформація – антикрихка. Заборона працює на поширення інформації краще, ніж реклама. Намагаючись захистити свою репутацію, чимало людей їй тільки нашкодили.

Хитрі венеціанці добре розуміли, що найкращий спосіб поширити інформацію – засекретити її. Проведіть експеримент з розпускання чуток: розкажіть щось комусь «по секрету», скажіть, що це «суто між нами», і попросіть «нікому не казати»; що більший притиск на секретності, то більше розійдеться чутка.

Усі ми змолоду знаємо, що книжки й ідеї антикрихкі – що більше на них нападають, то більший від них розголос. За словами римського імператора-літератора стоїка Марка Аврелія, «вогонь живиться перешкодами». Заборонені книжки ваблять, вони антикрихкі до заборон. Перший роман Грема Гріна, прочитаний мною в молодості, – «Сила і слава». Я вибрав його саме тому, що він фігурував у ватиканському Індексі заборонених книжок. Так само підлітком я ковтав книжки американського експата Генрі Мілера – його головний роман розійшовся за рік мільйонним тиражем, а все тому, що його заборонили у двадцяти трьох штатах. Та сама історія з «Мадам Боварі» і «Коханцем леді Чатерлей».

Для книжки критика – це непідробний, справжній знак уваги; це значить, що вона ненудна, бо нема книжці гіршого ворога, ніж нудьга. Візьміть, наприклад, Айн Ренд: за півстоліття мільйони людей прочитали її книжки «Атлант розправив плечі» і «Джерело». Ядучі рецензії критиків і цілі кампанії з дискредитації авторки ніяк їм не зашкодили, навіть допомогли. Найпоказовіше – це інтенсивність: наскільки активно критики застерігають читачів братися за ту чи ту книжку. У житті завжди так: важить те, як голосно сварять, а не якими словами. Хочете, аби книжку прочитали, – зі злістю констатуйте, що її «переоцінили» (для протилежного ефекту використайте слово «недооцінили»).

Бальзак описав, як актриси платили критикам за позитивні рецензії (часто натурою), але найхитріші замовляли негативні відгуки, розуміючи, що вони цікавіші.

Мій прадід Ніколас Госн був хитрим політиком, він довго тримався при владі і займав різні державні посади, хоч і мав численних ворогів (першим був мій прапрадід по лінії Талебів). Коли його старший син, мій дід, став на чиновницьку стезю, розраховуючи в майбутньому на політичну кар’єру, батько прикликав його до свого смертного одра і сказав: «Сину мій, я дуже розчарований в тобі. Про тебе ніколи не говорять поганого. Ти не здатний викликати заздрість».

Знайдіть іншу роботу

Заткнути критиків неможливо; якщо вони вам можуть зашкодити – пошукайте собі інше місце під сонцем. Легше поміняти роботу, ніж контролювати репутацію чи те, як вас сприймають інші.

Деякі заняття і професії крихкі до репутації; між тим в епоху інтернету проконтролювати її чистоту неможливо – навіть не варто витрачати час. Інформаційний потік не проконтролюєш. Зосередьтесь на тому, щоб по-іншому реагувати, наприклад, знайдіть заняття, при якому на репутацію можна начхати. А ще краще – займіться чимось таким, де антикрихкість інформації приносить користь. У цьому сенсі письменник – антикрихкий, однак більшість сучасних професій, як ми переконаємося далі, – ні.

У Мілані я намагався пояснити концепцію антикрихкості Люку Фроментону, своєму італійському видавцеві (мені допомагали жести й мова тіла). Я приїхав туди почасти заради десертних мускатів, почасти заради конференції, на якій мав виступати відомий економіст-крихкороб. Згадавши, що я так-сяк письменник, я запропонував Люкові уявний експеримент: а що як привселюдно врізати цьому економісту? Що мені буде (крім розголосу та інтересу публіки до нових понять «крихкороб» і «антикрихкороб»)? Бо... як вам сказати... в того економіста була, висловлюючись куртуазно, tête à baffe (іншими словами, його морда просила кірпіча так само, як київський торт просить його з’їсти). Люк задумався на секунду.... не те, щоби йому хотілося, щоб я когось бив, але... продажам книжки це не зашкодить. Усе, що зробить Талеб, аби потрапити на перші сторінки «Кор’єре дела сера», тільки піде продажам на користь. Художнику чи письменнику скандал майже ніколи не завадить.

А тепер уявімо, що я менеджер середньої ланки в корпорації, чиї акції торгуються на Лондонській фондовій біржі. Із тих, що завжди ходять у костюмі й краватці (навіть на пляжі). Що якби я тепер напав на крихкороба? Звільнення і привід у поліцію – тавро на все життя. Я став би безпорадною жертвою інформаційної антикрихкості. Між тим людина, яка заробляє мінімум, скажімо, будівельник або таксист, не залежить від репутації, їй вільно мати власну думку. Порівняно з антикрихким митцем, вона просто невразлива. А банківський клерк з іпотекою на шиї – крихкий як ніхто. Насправді він в’язень системи цінностей, яка його роз’їдає, бо залежний від щорічної відпустки на Багамах.

Усе те саме з вашингтонськими чиновниками. Незалежність і невразливість репутації покаже проста евристика (це, повторюся, просте стисле практичне правило). Бувають винятки, але якщо людина одягається з викликом, то в плані репутації вона або невразлива, або антикрихка; а той, хто ідеально поголений, ходить у костюмі при краватці навіть на пляжі, дуже крихкий і залежний від репутації.

Великі корпорації і уряд, схоже, не розуміють, що інформація має владу, дає собі раду сама і здатна контролювати тих, хто хоче контролювати її. Почувши, що корпорація або погрузлий у боргах уряд намагаються «відновити довіру», ви розумієте, що вони крихкі, а отже, приречені. Інформація – річ жорстока: одна прес-конференція з метою «заспокоїти» інвесторів – і вони розбіжаться навтіки, спровокувавши крах і відтік депозитів. Ось чому я люто засуджую бюджетний дефіцит і виступаю за фіскальний консерватизм. Коли у вас немає боргів, ви й не переживаєте за свою репутацію у фінансових колах, і якось так виходить, що коли ви за неї не переживаєте, вона у вас завжди хороша.

Хай як парадоксально, але найбільшу користь нам дають не ті, хто хоче допомогти (наприклад, «порадою»), а ті, хто жваво намагається нашкодити і зазнає невдачі.