The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати, і публікує уривок.

Що небезпечніше: вогнепальна зброя чи басейн? Що спільного між ку-клукс- кланом і ріелторами? Що робить батьків ідеальними? Відповіді на ці та інші несподівані запитання дають у своїй книжці «Фрікономіка» американський економіст Стівен Левітт і журналіст Стівен Дабнер . Проте це не просто захопливі й оригінальні пояснення. Це серйозний економічний аналіз із масштабними статистичними даними, які автори збирали протягом багатьох років. «Фрікономіка» дає змогу поглянути на звичні речі під іншим кутом зору, а також зрозуміти, що ми часто плутаємо причину й наслідок і стаємо на ті позиції, які є для нас зручними, а не об’єктивними.

 Стівен Левітт – професор економіки Чиказького університету, дослідник і публіцист. У 2003 році нагороджений медаллю Джона Бейтса Кларка, яку вручають економістам віком до сорока років за внесок у розвиток економічної думки. У 2006-му увійшов до списку «100 людей, що формують наш світ» за версією журналу Time.

Стівен Дабнер – американський журналіст, письменник, публіцист, ведучий Freakonomics Radio. Писав для газети New York Times, журналів Time і New Yorker.

 У нас надзвичайно сильно девальвовані знання. Зрозуміло, чому так відбулося і чому є недовіра до освіти. Тому що якість освіти в середньому дуже низька і люди бачили, що в 90-х роках успіх і освіта ніяк між собою не корелюються, а інколи навіть корелюються негативно. При досить слабкому рівні освіти та знань, які дісталися у спадок, поле заповнене величезною кількістю псевдоекспертів, популістів, людей, які готові прокоментувати будь-що, і це вважається нормальним.

Якщо говорити про книжку, то це гарний приклад того, що рішення мають базуватися на знаннях, аналізі даних, і що цей аналіз насправді потрібен. У нашій країні немає такої звички, немає культури дискусії, розуміння того, що не можна просто сказати: «Треба, щоб було так, бо я так відчуваю». Вважається, що аналіз даних, побудова моделей – це щось непотрібне. Над цим насправді треба багато працювати, і вже з’являються університети та школи, які це роблять.

У книжці є приклади, які досить чітко показують, що багато речей, які є самоочевидними, такими не є, і якщо ви не провели детальний аналіз, то будь-які спроби знайти рішення будуть невдалими. Я радий, що це потроху виникає і, сподіваюся, що той, хто прочитає цю книжку, теж буде вірити в культ знань.

Максим Нефьодов

перший заступник Міністра економічного розвитку та торгівлі України

Кожен, хто жив у Сполучених Штатах на початку 90-х і хоча б краєм ока дивився нічні новини, а вдень читав газети, постійно потерпав від паралізуючого страху, і причини для цього були більше ніж вагомими.

Винуватцем того страху була злочинність. Вона нещадно зростала: протягом останніх десятиріч графік рівня злочинності в усіх американських великих містах невпинно рухався вгору і, схоже, уособлював кінець світу в тому вигляді, у якому ми звикли його уявляти. Смерть, спричинена застосуванням вогнепальної зброї, – як умисним, так і неумисним, – перетворилася на цілком звичне явище. Так само звичними стали викрадання автомобілів і торгівля наркотиками, пограбування й зґвалтування. Насильницькі злочини стали повсякденними моторошними супутниками мешканців великих міст. І ситуація ось-ось мала погіршитися ще більше.

Значно погіршитися. На цьому сходилися всі експерти. Образом страху був такий собі «суперхижак». У ті часи цей тип траплявся повсюдно. Він похмуро поглядав з обкладинок щотижневих видань. Хвалькувато й самовдоволено крокував з одного товстелезного урядового звіту до іншого. Це був худорлявий міський підліток з дешевим пістолетом у руці та самою лише безжальною жорстокістю в серці. Нам казали, що їх тисячі довкола нас – точнісінько таких, як він, представників покоління вбивць, готових будь-якої миті ввергнути нашу країну в глибочезний хаос.

У 1995 році кримінолог Джеймс Алан Фокс надав генеральному прокурору США звіт, у якому змалював страшні подробиці прогнозованого сплеску вбивств, учинених підлітками.

Фокс запропонував два варіанти розвитку подій – оптимістичний і песимістичний. На його думку, за оптимістичного сценарію протягом наступного десятиріччя кількість умисних убивств, скоєних підлітками, мала зрости ще на 15 %; за песимістичного ж сценарію цей показник мав бути більш ніж удвічі вищим. Він стверджував: «Наступна хвиля злочинності буде такою жахливою, що середина 90-х здасться старими добрими часами».

Та раптом рівень злочинності, замість ставати дедалі вищим, вищим і вищим, несподівано почав падати – дедалі нижче, нижче й нижче. Таке зниження було вражаючим і спантеличувало в кількох аспектах. Воно було повсюдним: падіння показників спостерігалося в кожній категорії злочинів у кожній частині країни. Воно було напрочуд стабільним. А також воно було абсолютно неочікуваним, особливо для тих експертів, які пророкували геть протилежну тенденцію.

Масштаби цього зворотного руху приголомшували. Показник убивств, скоєних підлітками, замість того щоб зрости на п’ятнадцять чи навіть на сто відсотків, як застерігав Джеймс Алан Фокс, протягом п’яти років знизився більш ніж на п’ятдесят відсотків.

Експерти, не спромігшись передбачити такого спаду (який насправді розпочався вже тоді, коли вони робили свої моторошні прогнози), тепер поквапилися пояснити його. Більшість їхніх гіпотез мали бездоганно логічний вигляд. Значне покращення економічної ситуації в буремні 90-ті допомогло зупинити й повернути навспак хвилю злочинності, сказали вони. Цьому посприяло й поширення законів, які обмежували продаж вогнепальної зброї, додали вони. І ще до зниження рівня злочинності спричинилися нові стратегії поліції, впроваджені в Нью-Йорку, де кількість убивств упала з 2262 у 1990 році до 540 в 2005, згадали вони.

Ці гіпотези звучали не лише логічно – вони звучали ще й оптимістично, бо репрезентували спад рівня злочинності як результат цілеспрямованої роботи держави. Виявилося, що весь цей страшний час ми просто мали під рукою сили й засоби для того, щоб зупинити злочинців: це було обмеження продажу вогнепальної зброї, розумна тактика поліції та створення високооплачуваних робочих місць. І зрозуміло, якщо наступного разу, не дай Боже, злочинність знову розгуляється, держава знову зможе всі ці сили й засоби застосувати ще раз.

Означені гіпотези безперешкодно промандрували з язиків експертів до вух журналістів, а звідти – у свідомість пересічних громадян. І невдовзі стали загальноприйнятими усталеними переконаннями.

Проте була одна-єдина проблема. Ці переконання були хибними.

Був іще один чинник, який справді значною мірою посприяв гігантському обвалу рівня злочинності в 1990-х роках. Цей чинник сформувався на двадцять років раніше і стосувався однієї молодої мешканки Далласа на ім’я Норма Маккорві. Норма Маккорві, наче казковий метелик, чий помах крил на одному континенті призводить до бурі на іншому, різко змінила хід подій, не маючи щодо того жодного наміру. Усе, чого вона хотіла, – це зробити аборт. Норма була бідною, неосвіченою й некваліфікованою двадцятиоднорічною алкоголічкою й наркоманкою, яка раніше вже встигла віддати в притулок двох своїх дітей, і тепер, 1970 року, виявила, що завагітніла знову. Але в ті часи в Техасі, як і в усіх, за невеликим винятком, штатах, аборти були поза законом. Та за проблему Маккорві взялися люди значно впливовіші за неї. Вони зробили цю жінку головним позивачем у колективному позові, спрямованому на легалізацію абортів. Відповідачем був Генрі Вейд, прокурор округу Даллас.

Кінець-кінцем справа потрапила до Верховного суду Сполучених Штатів, і на той момент Маккорві вже фігурувала під вигаданим ім’ям Джейн Роу. Двадцять другого січня 1973 року суд виніс постанову на користь міс Роу, що уможливило легалізацію абортів на всій території Сполучених Штатів. Звісно, на той час міс Маккорві/Роу було вже запізно робити аборт. Вона народила дитину й знову віддала її під опіку до того часу, поки не знайдуться охочі прийомні батьки. (Через багато років ця жінка зречеться своїх поглядів стосовно легалізації абортів і стане активісткою із захисту «права на життя»).

Тож яким чином справа «Роу проти Вейда» через двадцять років спричинилася до найбільшого в історії офіційно задокументованого спаду рівня злочинності?

Коли йдеться про злочинність, то виявляється, що не всі діти народжуються рівними. Аж ніяк. Дослідження, здійснювані протягом десятиріч, засвідчили, що дитина, народжена в проблемній сім’ї, має значно більше шансів стати злочинцем, аніж інші діти. А мільйони жінок, найбільш схильних до аборту через позитивне завершення справи «Роу проти Вейда» – небагатих, незаміжніх, а також неповнолітніх матерів, для яких нелегальні аборти раніше були надто дорогими або недоступними – часто є таким собі еталоном проблемності. Вони були саме тими жінками, чиї діти (якби їм довелося народитися) мали значно більше шансів вирости злочинцями, ніж середньостатистичні бажані дітки. І якраз через рішення суду у справі «Роу проти Вейда» цим дітям народитися не довелося. Ця потужна першопричина зумовила значний віддалений ефект: через багато років, саме тоді, коли ці ненароджені діти перетворилися б на отих «суперхижаків», рівень злочинності різко пішов на спад.

А тепер давайте порахуємо: скільки разів вищезгадані експерти зі спаду злочинності (колишні провісники кримінального апокаліпсису) посилалися на легалізацію абортів як причину цього спаду, коли вони виголошували свої теорії засобам масової інформації? Жодного.

А ось типове поєднання комерції з приятельськими стосунками: ви наймаєте агента з нерухомості, щоби продати свій будинок. Агент оцінює його плюси, робить кілька фотознімків, призначає ціну, створює спокусливе рекламне оголошення, нав’язливо й активно пропонує потенційним покупцям ваш будинок, торгується з ними – і доводить усю справу до кінця. Звичайно, це – чимала робота, але агент теж відкушує ласий шматок. Коли будинок продається за 300 тисяч доларів, то типові 6 % винагороди за агентські послуги – це 18 тисяч доларів. І ви кажете собі: вісімнадцять тисяч доларів! Та це ж величезні гроші! Але ви також кажете, що ніколи не спромоглися би продати свій будинок за триста тисяч доларів самотужки. Бо агент добре знає – яку там фразу він ужив? – як «максимізувати вартість будинку». Тому він і забезпечив вам максимум доларів за ваш будинок, чи не так?

Агент з нерухомості належить до іншої породи експертів, ніж кримінологи, але разом із тим він – експерт з ніг до голови. Тобто агент знає царину своєї діяльності значно краще, ніж пересічна людина, від чийого імені він здійснює операції….Чи не так? Було б надзвичайно приємно вважати, що саме так воно і є. Але експерти – звичайні люди, а людям властиво реагувати на стимули. Тому ставлення будь-якого конкретного експерта до вас залежатиме від призначених йому матеріальних стимулів. Інколи ці стимули можуть діяти на вашу користь.

Припускати, що експерт зловживає своєю посадою, – одне, а довести це – зовсім інше. Найкращий спосіб довести зловживання – це порівняти ставлення цього експерта до вас із тим, як він надає ту ж послугу самому собі.

Документи з продажу нерухомості мають публічний характер. І агенти з нерухомості вельми часто продають власні будинки.

Перед тим як зануритися в цей масив, варто поставити запитання: а які матеріальні стимули має агент з нерухомості, коли продає власний будинок? Відповідь проста: матеріальний стимул полягає в тому, щоб продати будинок якомога дорожче.

Імовірно, схожим мотивом керуєтеся й ви, коли продаєте свій будинок. Тому ваш матеріальний інтерес начебто має дивовижним чином збігатися з матеріальним інтересом агента з нерухомості. Бо, зрештою, його комісійна винагорода залежить від ціни продажу. Але коли йдеться про матеріальні стимули, то з комісійною винагородою не все так просто. По-перше, 6-відсоткова комісія з продажу нерухомості зазвичай розподіляється між агентом продавця та агентом покупця. Потім кожен з агентів віддає своєму агентству приблизно половину свого заробітку. А це означає, що лише 1,5% від вартості проданого будинку потрапляє безпосередньо до кишені вашого агента.Тому після продажу вашого будинку за 300 тисяч доларів особиста частка вашого агента від комісійної винагороди у 18 тисяч доларів становитиме 4500 доларів. Теж непогано, скажете ви. Але що як насправді ваш будинок коштує більше, ніж 300 тисяч? Що як, доклавши трохи більше зусиль, виявивши трохи більше терплячості та розмістивши кілька додаткових рекламних оголошень, агент спромігся б продати ваш будинок за 310 тисяч доларів? У результаті, після вирахування комісійних, до вашої кишені потрапили б додаткові 9400 доларів. Але додаткова частка агента – його особисті 1,5 % від надлишкових 10 тисяч доларів – складає лише якихось 150 доларів. Коли ви отримуєте 9400, а він – усього-на-всього 150.

Тож чи захочеться йому витрачати додатковий час, гроші та енергію заради якихось мізерних 150 доларів? Якщо скористатися вищезгаданими даними продажів 100 тисяч будинків у передмістях Чикаго й зважити при цьому на максимальну кількість змінних чинників – розташування, вік і якість будинку, його естетику, споруджувалося це нерухоме майно як капіталовкладення чи ні й таке інше – то виявиться, що агент з нерухомості тримає власний будинок на ринку в середньому на десять днів довше і продає його дорожче на три з гаком відсотки, або 10 тисяч доларів на будинок вартістю 300 тисяч доларів… Узвичаєна істина часто буває хибною. Епохальні явища часто мають віддалені і навіть приховані причини. Відповідь на ту чи іншу головоломку не завжди лежить у вас перед очима. Норма Маккорві значно вагоміше вплинула на рівень злочинності, ніж жорсткіші закони з продажу вогнепальної зброї, міцна економіка та новаторська тактика поліції разом узяті…

Коли знаєш, що вимірювати і як вимірювати, то складний довколишній світ стає менш складним. Якщо навчитеся правильно аналізувати інформацію, то будете в змозі розгадувати таємниці й головоломки, котрі в інакшому разі розгадати було б неможливо. Бо ніщо так добре не знімає шари плутанини й протиріч, як величезна сила цифр.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 175 ₴