Разом із психотерапевткою Софією Терлез говоримо про колективну психологічну травму. Які в неї можуть бути наслідки для суспільства? На скільки поколінь може поширитися травматизація? Чому зараз українці більше захищені від травми, ніж у минулому столітті? І як прожити травматичну подію так, щоби негативний психологічний ефект від неї був мінімальний?

Текст: Ірина Виговська, Вероніка Масенко

Ілюстрації: Анна Шакун

Що таке «колективна травма» та які в неї наслідки

Колективна травма, так само як індивідуальна психологічна травма, – це результат того психологічного впливу, який здійснює на людей певна травматична подія. Коли йдеться про колективну травму, має бути певне спільне уявлення соціуму про те, хто «ми» такі, хто «я» в цьому суспільстві, що відбувається з моїм народом.

Важливо, що травматична подія далеко не завжди буде призводити до травми: ні в індивіда, ні в колективу.

Бо реакції на травматичну подію можуть бути абсолютно протилежними.

Так, може розвинутися ригідна поведінка – відсутність психологічної гнучкості, коли людина або суспільство стають ніби «замороженими» у своїх реакціях, вдаються до постійних румінацій про те, «які ми нещасні» та «як із нами погано повелися». Але так само результатом переживання травматичної події може бути психологічне зростання, усвідомлення своєї сили.

Наслідок колективної травми – розлад у суспільстві, коли «свій» починає насторожено ставитися до «свого» ж. Цей процес уже видимий: усі ці «срачі» у Facebook, агресія на дорогах і в побуті – це і є наслідок травми. Але може бути й навпаки – травматична подія може згуртувати людей.

Як колективна травма передається наступним поколінням

Загалом травматизація – це екзистенційна подія. Екзистенційні події можуть бути як у приватному, так і в колективному житті. Вони змінюють те, як ми відповідаємо собі на три фундаментальні запитання про існування кожної людини: «Які в мене стосунки із собою, хто я?», «Які в мене стосунки з іншими людьми?», «Які в мене стосунки зі світом?» Це може бути як рух «донизу», так і рух «догори».

Якщо ми говоримо про низхідний рух, то це відповіді на кшталт: «Я погана людина, я щось зробив[-ла] неправильно; іншим не можна довіряти, вони підведуть; усесвіт жорстокий до мене».

Така картина світу може передаватися з покоління до покоління, тому що наші діти перейматимуть її. Нам навіть не потрібно говорити їм, що «всесвіт жорстокий» – це буде видно з того, як у батьків піджимаються плечі та горбиться спина, коли вони виходять на вулицю; з якою недовірою вони дивляться на інших людей.

Ці реакції будуть відбуватися на несвідомому рівні, однак наступні покоління будуть їх вбирати в себе, бо ми завжди вчимося шляхом наслідування інших.

Наслідки травми зазвичай видимі дві-три генерації. Тобто насправді ми ще навіть не відійшли від попередніх колективних травм [СРСР, Друга світова війна, Голодомор]. Отож, ці два-три покоління, на які впливає колективна травма, матимуть більш виражені індивідуальний і колективний страх, почуття вразливості та приниження, кризу ідентичності.

Чому зараз українці більше захищені від травми

Та травматична подія, яку ми, українці, переживаємо зараз, у психологічній площині має важливі відмінності, якщо порівняти з подіями 20 століття. Можна сказати, що зараз ми маємо певний «антидот».

По-перше, те, що відбувається з нами зараз, видиме всьому світу. І весь світ визнає, що відбувається щось неправильне, жахливе [чого не було під час колективізації або Голодомору, наприклад]. Нам висловлюють підтримку, а значить, ми можемо бути певні, що все робимо правильно.

Це важливо, бо психологічна травма карбується, капсулюється, коли немає визнання, що щось погане сталося з людиною [або групою людей]. А якщо травмованому ще й говорять «це твоя провина», «не все так однозначно», травматизація буде лише посилюватися.

Дуже важко рухатися вперед із соромом, із відчуттям, що це і твоя вина, що ти щось зробив неправильно.

По-друге, зараз ми ще й у дуже активній позиції, ми боремося. Тобто робимо те, що нечасто роблять жертви.

Як іще можна запобігти травмі

Спочатку реакції на травматичну подію можуть бути дуже болючими. Ми можемо почати сприймати себе як народ-страждальця, якому постійно не щастить, із яким постійно стається щось погане. І це нормально. Однак більшість поколінь насправді переживають якісь трагедії, війни. Навряд чи ми можемо жити щасливо постійно. Тому треба шукати способи прожити травматичну подію так, щоби негативний ефект від неї був мінімальний. І ось що тут можна порадити.

Не бути одному

Травматична подія – це завжди про небезпеку, і наше завдання в цій ситуації – знайти людей, із якими безпечно говорити про те, що відбувається. Це можуть бути рідні, друзі, знайомі, групи підтримки, волонтерські організації. Будь-яке середовище, де вам безпечно та комфортно говорити з людьми про свої переживання.

«Переукласти договір» із собою, з іншими, з всесвітом

Картина світу може бути порушена. Попередній досвід навчив, що «якщо я вчуся на «відмінно», мною всі задоволені, я отримую схвалення, я хороша людина». А тепер я можу вчитися на «відмінно», але мене однаково скривдять. Тому на цьому етапі важливо «переукласти договір» зі світом. Прийняти, що з «хорошими» людьми теж стаються погані речі, і це не ваша провина.

Пояснити самому собі, що сталося

Важливо надати сенс тому, що сталося. Зробити це дуже конкретно. Це може бути історія про те, що десь там далеко одна людина з’їхала з глузду, а зазомбовані нею люди напали на нашу країну. Події не мають залишитися без пояснення. Історію потрібно прожити, скласти, і тоді вона знайде місце в нашому мозку як історія з логічним початком і з якимось продовженням. І від цього ми зможемо рухатися далі.

Матеріал створено в партнерстві з IREX у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них