Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця й у деталях пояснює, чому її варто читати, але і критикувати теж не забуває.

Чукчі (а точніше, луораветлани – «справжні люди») не рятують потопельників. За їхніми віруваннями, духи, що живуть у морі, наймогутніші істоти у світі: коли вони обирають собі жертву, їм не можна вадити. Мисливець, який упав за борт байдарки, не має шансу на порятунок; якщо він намагатиметься влізти назад у човен, його доб’ють одновірці. Войовничий народ, що кілька століть тримав владу на Крайній Півночі та муштрував своїх дітей у готовності померти й убити, компромісів не вітає.

Літом 1989 року двоє комсомольців зі стройотряду вирішують уполювати нерпу та зазнімкувати цю пригоду. Один із Кемерова, другий із Миколаївщини. Вони звертаються до місцевого провідника: Андрію вісімнадцять, він походить із родини знаних мисливців. На морське полювання з ними виходять іще старший Андріїв товариш і юний односелець-пастух. Під час гарпування Андрій падає за борт. Його земляки добивають хлопця багром у воді, зайди не втручаються. Тіла хлопця не знайшли. Зате наступного ранку знайшлися тіла тих двох із луораветланів, які не допомогли другу, надавши перевагу старій вірі, а не юному життю. Ще двоє трупів на черзі, тому горе-туристи воліють вшитися з Чукотки.

Андрій насправді звався Омрином, він був єдиним сином 38-річної вдови Лілії Іванівни Сатарової. Лилєкей – мисливиця, одна з найкращих у тих краях. Чукчі робили бойове тату, ставили крапки від зап’ястка до ліктя: кожна крапка – життя ворога. На руці Лилєкей таких п’ять позначок нині, дві свіжі, три майже затерті: місця ще вдосталь.

Готові читати, як жіночка під сорок навідліг тарантинить обидників?

Новий-свіженький роман Фоззі «Чорний хліб» (КСД) приваблює вже своїм незвичним сетингом. Скільки сучукрліту про чукчів ви знаєте? Не те щоб відомостей про луораветланів у «Чорному хлібі» через край: їхній піт не має запаху, вони здавна використовували підгузки для немовлят, жінка має мати під рукою ножа, сумна участь потопельників, напівпримусова евтаназія для старих – усе на рівні трихвилинного репортажу для Travel Channel і ще легкі відсилання до «далекопівнічної» прози Олега Куваєва (Фоззі це джерело чесно називає). Постколоніальний контекст наявний, але не глобальний (колонізація радянського типу, щодо російської імперії чукчі зберегли автономність, а от совєти-таки своє взяли).

Войовничий народ, що кілька століть тримав владу на Крайній Півночі та муштрував своїх дітей у готовності померти й убити, компромісів не вітає

Але цього насправді достатньо для руху сюжету та його переконливості. Це раз. Два: людина, яка пише про 1989 рік і про 2005 рік, пам’ятає їх і не хибить у деталях і мізансценах. Фоззі завжди точний з ознаками часу. І якщо буде згадка про кооперативний рух і «Бєлиє рози», то вона припаде саме на 1989 рік – не раніше, не пізніше. Три: роман-таки має хвацько закручений авантюрно-детективний сюжет, а під час зміни режиму оповіді, коли ми опиняємося в голові чергового персонажа, (не повірите!) змінюється мова й кут зору й система цінностей. І чотири: це проза Фоззі, це завжди цікаво, вибухово й по-хорошому безумно.

Минуло п’ятнадцять років, травень-вересень 2005-го. Ці пів року Лилєкей проведе в селі Первомайське Миколаївської області, а в головний кримінальний сюжет увійде ще один. У місцевого успішного фермера місцева ж міліція, новенький чужинець-прокурор і ще кілька крутеликів, планують рейдерське захоплення землі (що й роблять). На наших теренах сюжет уже навіть банальний (і я не лише про детективні романи говорю), але у Фоззі він припадає саме на весну-літо 2005-го, це важливо. То тут, то там у романі вирине то «ваша незалежність», то «ваша влада» з вуст якогось із героїв – громадяни після Помаранчевого майдану розійшлися в поглядах, точніше, зробили цю розбіжність принципом. А в цей час поступово спадає ейфорія від перемоги, корумпована влада перестає боятися (було кілька місяців затишшя) – все повернулося на круги своя.

Закон дає збій, у системі є глобальний недолік, цим користуються злочинці. Це і про рейдерські захоплення, і про атмосферу 2005-го, і про «Чорний хліб». Та що говорити, коли головна героїня, яка викликає симпатію – вбивця! Про це нам не дадуть забути ані на мить: ми співчуваємо тій, чию руку прикрашає вже десять (як мінімум) крапок. Герої-месники – вони-таки герої, тільки вони-таки поза законом… Ну, побий мене грім, якщо я не бачу в романі Фоззі омажів жінці-немезиді з «Kill Bill».

У чорній-чорній кімнаті сидить чорна-чорна жінка…

У «Чорному хлібі» є абсолютно чарівний персонаж – євражка (чарівний, бо не людина). Вона тут не тільки для колориту Півночі: у стресових мареннях Лилєкей здається, що євражка стежить за нею, звинувачує у смерті сина, докоряє, що та не поспішає помститися. Просто переданий психологічний стан за межею болі: починаєш бачити себе з боку, очима євражки, наприклад. Але вибір тваринки тут, знаєте, все вирішує: євражки – канібали. Либонь, та, що щойно пообідала своїми нащадками, не найкраща кандидатура, аби докоряти комусь нехтуванням материнських обов’язків.

Лілія Іванівна завжди має при собі ножа, як і годиться мисливиці-за-покликанням. Палеонтологи, що приїхали на Північ шукати рештки мамонтів, дуба би врізали: той ніж має колодку з мамонтової кістки. Ніж раніше належав матері Лілії (між іншим, мати й чоловік у книжці імен не мають, а тут пойменовані навіть якісь епізодичні таксисти). Саме таким ножем чукотська жінка мала би бути готовою перерізати горло дітям і собі, щоб не потрапити в полон, якщо чоловіки програли битву. Цей ніж стає знаряддям помсти, ним Лілія вбиває чоловіків, що не врятувати Андрія; та цей самий ніж стане знаряддям покарання.

Кожен злочин у «Чорному хлібі» супроводжує ця болісно-нав’язлива думка: готовність убити найближчу до себе людину – свою дитину. Зрештою, Лилєкей починає здаватися, що це вона вбила сина, не «не вберегла», а, власне, вбила. Слід уберегти своїх близьких від біди за будь-яку ціну – вбивство входить у прайс. Фоззі згадує кілька разів цікавинку з мови луораветланів: у них є поняття «моє» і є поняття «щось ближче-більше-важливіше за моє»: моє і зовсім-моє. Дитина – це зовсім-моє. Зло, яке я спричиняю, – це моє.

Три вбивства Лилєкей залишаються неозвученим. Батько її дитини таємниче зникнув, підозрювали, що з цим дружина йому допомогла. Можна дофантазувати саме цю історію: в одній зі сцен Лилєкей радить жінці, як тихо прибрати мужа, що вдарив її і їхню дитину. Ти дозволила йому вдарити дитину?! – такою є реакція Лілії. І можна припустити, що покійний її чоловік був спробував скривдити сина. Хто там друга крапка, а третя? Абсолютно невідомо. Але Лилєкей два-три рази згадує старшого брата, який у просторі роману так і не з’явиться. Говорять там один раз, що чукотські жінки зазвичай не звертають уваги на подружні зради, але буває, що й помічають.

Кожен злочин у «Чорному хлібі» супроводжує ця болісно-нав’язлива думка: готовність убити найближчу до себе людину – свою дитину

Мені особисто страшенно імпонує версія, що Лілія вбила брата, потім чоловіка з іншою жінкою, потім (так їй мариться) свою дитину та є величною та красивою в акті своєї нестримної помсти. Якщо вам здалося, що я натякаю на месницю-вбивцю Медею, то ви не помиляєтеся… Усі архетипи здрастують в убогих північно-південних селах.

Вірування, релігія, забобони, міські легенди – важливий момент «Чорного хлібу». У щемливій післямові Фоззі згадує, що історію Лилєкей йому переповів батько, мовляв, таке йому колись розказували, коли жив на Півночі. У романі чимало зроблено, щоб історія месниці з луораветланів звучала епічно, майже на правах героїчного міфу. При чому у світі, де все подрібнено і привласнено, майже на правах міської байки. Та перше, що ми почуємо про Північ, буде той самий славутний бідон ікри за двадцять п’ять рублів (свого часу про нього розказували всі, хто колись побував на півночі, й марили ті, хто там не бував).

Той бідон, в уяві наповнений один-в-один золотисто-червоними ікринками, в реалі став брудним баняком із глевкою смердючою сірою масою, що її нагріб із бочки для пального в дим п’яний автохтон на прохання білих. Бо є байки, а є реальність. І в героїчному міфі Велика Мати страшна у своїй люті за скривджену дитину. А в реальності груба стара жінка з украй поганим зором і без зубів татуює попелом із пічки плацкартного вагона чергову крапку на руці, бо хтось обміняв життя юного хлопця на право продовжувати вірити в помсту могутніх духів. А духи, понімаєте, давно-давно вже до нічого...

…віддай моє серце!