Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця й у деталях пояснює, чому її варто читати, але і критикувати теж не забуває.

Погортати швиденько книжку, перечепитися серед локацій через Миколаїв і Київ, побачити щось про Дніпро та Донецьк, вихопити Запоріжжя й Одесу, Київський лінгвістичний і шахту Засядька, повернутися до титульної сторінки, перевірити, чи точно тримаєте в руках новий роман відомої фінської письменниці. Ні, усе точно, новий роман Софі Оксанен. І звісно, негоже би дивуватися, що визнані автори пишуть романи про Україну, але ж не так часто то буває, щоби не дивуватися. І ще рідше то бувають добрі книжки. Дивуємося й гортаємо далі.

2016 року в Гельсінкі, у парку біля майданчика для вигулу собак, до жінки, яка вдає, що читає, підсідає жінка, яка вдає, що прагне порожніх теревенів. Обидві стежать за взірцевою родиною: тато, мама, донька, син, песик. Кожна з них може покласти край цій ідилії, адже син схожий на одну з жінок-сталкерок, а донька – на другу. Напружений зачин тривожного роману Софі Оксанен «Собачий майданчик» (українською в перекладі Юрія Зуба, а це значить, у доброму перекладі).

Щоби склалася детективна історія, до двох жінок із непевним майбутнім треба бодай одного чоловіка з темним минулим.

Одна з жінок – Оленка. Від п’ятнадцяти вона мала негучну модельну кар’єру, яка завершилася – без грошей, без слави, з поганими спогадами про негідних чоловіків. 2006-й. Оленка повернулася із Франції до матері-вдови «на село» в Миколаївській області. Раніше батьки жили в Таллінні, звідки перебралися на початку 90-х до Сніжного на Донеччині. Бізнесмен на Донбасі в 1990-х… ясно, татуся вбили. Нині родина промишляє вирощуванням маку, прихованим у кукурудзі. Поки Оленка в Миколаєві шукає роботу перекладачкою, їхню хату грабують, вигоди від макової плантації дістаються злодіям. Оленці перепадають борги. На очі трапляється оголошення зі спокусливим закликом: «Чому гарна дівчина має бути бідною?», так Оленка потрапляє в систему, що забезпечує іноземців сурогатними матерями.

Друга жінка – Дарія. Родини Дарії й Оленки знайомі ще зі Сніжного, обидві родини воліли би про те знайомство забути, та не складається. Дарія молодша за Олену років на 6–8, мабуть. Їхні батьки мали спільну кримінальну оборудку часів приватизації, змушували акціонерів продавати ваучери за копійки й перепродували серйозним людям. Оленчин тато вирішив поламати схему, через що й загинув, але разом із ним убили й Даріїного батька. У 2008-у через Оленку Дарія потрапляє до їхньої репродуктивної фірми. Треба, бо гроші. Дарія за підтримки Оленки вирішує попрацювати кілька разів доноркою, а згодом податися до модельного бізнесу, бо має до нього хист.

Щоби склалася детективна історія, до двох жінок із непевним майбутнім треба бодай одного чоловіка з темним минулим.

Цього чоловіка звати Віталій «Велес» Кравець. Він один із найвпливовіших людей із «дніпропетровського клану». Велес починав в Донецьку, там десь залишилися тіла його зрадливої дружини та його не вартих довіри компаньйонів, і та частина біографії, про яку Велес радий би забути, але йому про це нагадує син від першого шлюбу Віктор. Велес зробив гучну політичну та фінансову кар’єру, він належить до верхівки концерну «Приват». У нього лагідно темперований публічний імідж. Бракує онуків: родина сина широко займається доброчинністю (читай: відмивають гроші) саме в «дитячому сегменті», їм би своїх мати. Кравці звертаються в агенцію до координаторки Оленки. Доноркою для них стане Дарія.

Про те, що Велес, Оленка та Дарія мають спільне минуле, не знає жоден із них. Але хтось про нього точно знає.

Роман Софі Оксанен дуже точний щодо деталей, до неправдоподібності, до заздрості. Ну правда! Уявити, чого фінській авторці вартувало перевірити, чи зупиняється навпроти Миколаївського автовокзалу тролейбус, або вживати природно, без спокуси додаткових пояснень словосполучення типу «літній душ» чи «піонерський потяг», чи називати фруктові карамельки загальною назвою «барбариски», чудодійний бальзам «Зірочка», мазі, заряджені Чумаком тощо. (Помилки сетингу є, звісно, я знайшла дві, наприклад, на майже п’ятсот сторінок).

Естонка за походженням пише фінською мовою роман про українських дівчат – і він виглядає цілком автентичним. Viva гібридна ідентичність постсучасної людини! Але в цьому світі прикладної євгеніки важить: гібриди у природі не розмножуються. Поза детективним сюжетом, поза «чорною» прозою про 90-ті, поза викривальним соціальним пафосом, найцікавіше в «Собачому майданчику» питання: «Якими вони нас прагнуть?». Причому наголос на «вони» – хтось визначає, ким тобі у твоєму житті бути.

Олена ніколи до кінця не належить місцю, де зараз перебуває. Вона не гібридна, а транзитна, дівчинка «обережно двері зачиняються». Оленка – утікачка, так нам твердять чи не з першої сторінки. Та не втікає вона, а ніяк не прибуде до місця призначення, ніяк не встигне з того вагона вийти.

Спочатку був Таллінн, звідки марилося про Фінляндію, дівчинка дивилася на фінському телебаченні серіал «Династія», не даючи собі звіту, здається, що то не про Фінляндію все. Потім усе закінчилося, вона навіть не дізналася, чим «Династія» завершилася – а їй досі цікаво (усе в них там добре, мала). І була Вінниця, де її бабуся воліла померти, аби не обтяжувати тутешніх рідних. Потім був Донбас і запах вугілля, від якого її нудитиме все життя. Миколаїв – і мама дає пораду ампутувати минуле та почати заново. Попереду Париж, де вона тепер «російська модель». Повернення: Київ – занадто метушливий, Дніпро – ідеальний у всьому, крім олігархів і вбивць. Гельсінкі, омріяні з дитинства, де їй доведеться, напевно, померти, а наразі гарує клінеркою під фальшивим фінським паспортом і не любить, коли її приймають за росіянку… От цікаво, слово для місця, де ти народився є – батьківщина. Чому нема слова для місця, де ти помер? Бо тоді Оленка – однозначно фінка, ніяких гібридів.

Про те, що Велес, Оленка та Дарія мають спільне минуле, не знає жоден із них. Але хтось про нього точно знає.

Ставлення до Олени відчутно змінюється в Гельсінкі від початку війни на Сході, вона це фіксує, бо тоді змінюється і її ставлення до себе. Неочевидно й сильно: цю історію запускає війна, якої в романі начебто й нема. Оленка саме з початком війни подається шукати ту родину із собачого майданчика. На неї останнім часом звертають більше уваги місцеві, у хатах, які вона прибирає, її почали відрізняти від колег-росіянок і бойкотували послуги останніх, її делікатно перепрошували й уточнювали, зі Сходу чи із Заходу України вона є. Вона раптом стала видимою. І разом із тим прийшла туга. Чи яким словом ще можна назвати жаль за чимось, що повертається, але ти вже не можеш його впізнати? Малайзійський літак падає поблизу малої батьківщини Оленки. І жінка вирішує перестати бути собою й ідентифікуватися через дитину – яку не родила та яку не виховує, але яка має її гени. Їй перестає тхнути донбаським вугіллям тоді, коли її ніс проступає на обличчі фінського хлопчика. Зрештою, вона ж таки Гельґа – кокетливо зауважить Оленка/Альонка ближче до фіналу. Мовляв, Північ її кличе. Як ото її бабцю до Сибіру в табір покликала, мабуть.

Між іншим, той малий (у нього обмаль романного часу) – явно з персонажів, що розстрілюють однокласників під настрій. Він кидається на сестру просто навпроти того собачого майданчика. Хлопчика звати Вяйно – асоціація з первородним сином-богом має виникнути через одного з героїв «Калевали». Це і є той, хто обживатиме світ, що його сотворили для нього всі ці прекрасні-прекрасні люди, так? Його біологічна матуся перед перетином кордону з ЄС символічно скидає вовчу шубку. Що, нема кому за нею, думаєте, доношувати? Знайдеться новий власник. Сквер у Гельсінкі, де відбувається доленосна зустріч, виник навколо собачого майданчика. Він дуже функціональний, це не рекреації, а різновид роботи – піклування про тварин. Важка системна робота. А яким словом називають дресуру, з котрої тварини мають вийти злішими, ніж були, й абсолютно через те некерованими?

Чорнуха? Та ясно, що чорнуха: у вікно гляньте. «Любов до рідного краю не можна кудись перевезти. Я намагався, повір мені», – так у романі говорить замріяний олігарх. Спробуй тепер нелюбов возити, га? Але ж краса, ну! А я вам на прощання скажу, що того залюбленого експортера вітчизни якраз у книжці й прибили.