Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця та в деталях пояснює, чому її варто читати, але і критикувати теж не забуває.

Актори часто пишуть дуже непогані книжки. Але читачі беруть їх до рук не тому, що розраховують на якісне чтиво, а тому, що виникла цікавість: чи він так само добрий у літературі, як в акторстві. Г’ю Лорі-актор уміє розважити характерними героями, Г’ю Лорі-літератор теж на цьому знається.

«Торговець зброєю» був першим романом Г’ю Лорі, він вийшов у середині 1990-х, коли Лорі насамперед був актором, що грав в екранізаціях Пелема Вудгауза й шоуменив на пару зі Стівеном Фраєм (Фрай навернувся в літературу раніше, Лорі в передмові дякує йому за суто письменницькі поради). Ясно, що «Торговця зброєю» тут же почали порівнювати з дотепною-мудрою прозою Вудгауза й хуліганськими нібито-детективами Фрая.

А знаєте, воно таки схоже одночасно і на Фрая, і на Вудхауса, але не тільки. Один прохідний абзац: «Невідомий намагається найняти Т. Ланга з метою незаконно вбити А. Вульфа. Ланг відхиляє пропозицію на підставі моральних чеснот. Доброти. Принциповості. Людяності. Він – джентльмен». Така собі криворука експозиція до псевдонуару, пародія як вона є, швидка й болісна. Але уточнення: цей монолог належить власне джентльмену-кілеру Лангу, що той записує сповіді на диктофон, бо інакше осмислювати свої дії, ніж озвучувати ввечері все, що накоїв протягом дня, цей принциповий добродій не годний (звичка для агента розвідки неперевершена, скажіть). На підставах безмежної скромності, смішно й саркастично.

«Торговець зброєю» став бестселером (100 тисяч примірників за 2 місяці), але не у Британії, а у Франції, де книжку переклали наприкінці 2000-х на піку популярності «Доктора Хауса». Та зрештою, це ж детективно-шпигунський роман, складних розслідувань аматори доктора-аналітика від нього й очікували. Другий роман Лорі, власне, сиквел «Торговця», який він обіцяв видати ще наприкінці 2000-х (поки відкульговував культові сезони «Доктора Хауса»), до речі, так і не вийшов. Хоча у книжки вже є своя сторінка продажів на Amazon. Лорі досі обіцяє той роман дописати. Усі брешуть, ну ти диви.

А «Торговець зброєю» Лорі тим часом з’явився українською.

Том Ланг (який воліє рекомендуватися Фінчем, Джеймсом Фінчем) – колишній шотландський гвардієць, зараз йому тридцять шість, живе в Лондоні, без копійки за душею, без друзів (про яких би знав), із двома краватками (одна з них тримає бачок унітаза), вважає, що секс придумали, щоби принизити чоловіків, пішов у відставку й тепер гає час із користю: бухає віскі й ганяє байком, а ще підробляє там-сям охоронцем.

В Амстердамі, де був на завданні, йому якийсь товстун-коротун запропонував контракт на вбивство бізнесмена Александра Вульфа. Ланг від контракту відмовився, але Вульфа вирішив попередити. Так він опинився в розкішній віллі Вульфа, де забив майже до смерті того, хто таки контакт узяв (забив статуеткою Будди, до речі), і змітувався принагідно з Вульфовою дочкою-красунею Сарою. Ясно, що на Ланга очікує купа сюрпризів: Вульф – наркоторговець, якого покриває Британський уряд, побитий кілер – його бодігард, коротун, який запропонував Лангу контракт, – відомий канадський торговець зброєю, а ще він один в один схожий на Вульфа. А щодо Сари… і от тут я зупиняюся. До речі, так, саме так, відомий канадський торговець зброєю, Канада ж акурат відома своїми безжальними злочинцями всесвітнього масштабу. А скоро-скоро у гру вступають американське ЦРУ та британське Міноборони, Ланг береться за підготовку до масштабного теракту у швейцарському осередку світового тероризму. До речі, так, саме так, терористична організація у Швейцарії.

Ви ж уже зрозуміли про що я, правда?

У романі є моменти, які захоплюють абсолютно – власне описи зброї й воєнних технологій. Це вже не просто описи, це змістовні стогони фетишиста

Лорі пише шпигунський нуар, який грається з кодами жанру у свою й у нашу насолоду. Якщо ви прихильник романів Фредеріка Форсайта чи Джона ле Карре, то зважайте: до шпигунського роману Лорі ставиться з такою ж пошаною, як Берті Вустер – до здорового глузду, а доктор Хаус – до тверезості. От скажімо (заспойлерю на мінімумі) у Ланга буде три любовні інтереси, три розкішні «дівчини Бонда»; такий собі подарунок для чоловіка, який певен, що в сексуальних стосунках хлопи – це фіати, які намагаються виконати завдання для шевроле (о так, 90-ті). І таке робиться з усіма шаблонами жанру.

До того ж Лорі систематично порушує головне правило шпигунського трилера, він ламає «четверту стіну». Просто, щоби ви знали, якщо ви не в курсі, то розтрощу на друзки виплекані вами ілюзії – у будь-якому іншому творі такі репліки-на-камеру були б недоречними, але тут справляють ідеально-сардонічне враження. Нам увесь час вказують на кордони реальності, про яку розказує книжка. І як у таких умовах нам повірити в реальність злочинної змови? І у що вірити натомість?.. О, я пораджу вам у що повірити! Дія роману припадає на 1992–1993-ті, усю вкрай заплутану систему злочинів і змов тут можна було б викрити за дві хвилини, аби хоча б в однієї людини в сюжеті був смартфон. Вірмо в науково-технічний прогрес!

Крутий герой, що сильно скидається на ще крутішого антигероя? Насправді Ланг майже нормальний у тому єралаші Лорі (нормальний герой у ненормальних умовах, які коментує саркастичний оповідач – у цьому успіх роману). Тільки лінивий не пройшовся по тому, що Г’ю Лорі не вдається американський акцент. Ланг – стовідсотковий британець, англієць точніше, включно з навіженим патріотизмом, замашками футбольного вболівальника, нестравними харчовими звичками (він у Швейцарії їсть шоколад Кедбері, яка гидота) й легкою зневагою до валлійців.

Цей хлоп має інтегруватися в осередок терористів під личиною американця Ріка, чия мова пересипана ідіомами, які до американської англійської навряд належать, але могли б належати, на думку британця. Коротше, Рікі – швадригалий недоумок. Невдаха, яким опікується група профі – це амплуа пасує і Лангу, і Ріку, і Фітчу: «Я надрукував довге нерозбірливе свідчення. Довге, бо забракло часу на коротке, і нерозбірливе, бо на друкарській машинці бракувало літери «Д».

У романі є моменти, які захоплюють абсолютно – власне описи зброї й воєнних технологій. Це вже не просто описи, це змістовні стогони фетишиста. Ледь-ледь їм поступаються у видовищності така сама фетишизація авто – байків насамперед. Дорослі іграшки для дорослих хлопчиків. Через ці рулади приходить розуміння, що і розвідка, і тероризм – такі самі іграшки. Та й сам роман – забавка просунутого фетишиста… А потім стається щось таке, наприклад: пересічного агента вбиває антагоніст. Бо може. Бо хоче продемонструвати силу. Смертей у «Торговці зброєю» не бракує.

Але потім антагоніст використовує ім’я мертвого агента, щоби «списати» на нього теракт. І Ланг цієї миті навісніє: убили людину – убили її гідність і посмертну пам’ять. Емоційний малюнок роману змінюється кардинально. Так, це досі забавки для хлопчиків, але участь у цій грі формує дорослих чоловіків. З тих хлопчиків, хто вижив, ясно.

Ш-ш-ш, не переживайте за Ланга, я ж сказала: Лорі (бреше, що) пише сиквел, а актори зазвичай не люблять, коли їх убивають у першому акті вистави на дві дії.