Якщо ви найстарша дитина в родині, то з великою ймовірністю розумієте, що означає доглядати за молодшими дітьми, дбати про інших, звинувачувати себе в їхніх почуттях і бути role model за будь-яких обставин. Це не та роль, якої позбуваєшся, коли виростаєш, бо відчуття гіпервідповідальності, провини й сорому стає перманентним і впливає на сприйняття себе та стосунки з іншими людьми. 

Редакторка «Віледжа» Катерина Мельник запитала в дитячої психологині Олени Ратинської, як виникає синдром старшої доньки й що з цим робити й батькам, і дітям, які вже виросли. 

@mycanimationsextra What should i do next? #fyp #oldestchild #animation #mycanimations #siblings ♬ Poison Tree - Grouper

Олена Ратинська

дитяча психологиня

   

У родині має бути ієрархія між батьками й дітьми. Батьки піклуються про дітей, підтримують їх, дають настанови, домовляються й організовують процеси, а діти можуть допомагати. Утім, у якийсь момент батьки можуть почати делегувати свої обов'язки старшим дітям: виховання молодших дітей чи надмірні хатні справи. Так діти отримують загострене відчуття відповідальності за інших і так званий синдром старшої доньки. У цій ролі можуть бути й хлопці, і дівчата. Різниця лише в тому, що найчастіше на них покладають різні обов'язки як на старших дітей, залежно від статі. 

Чому виникає синдром старшої доньки і як може проявлятися?

Відсутність ресурсу

У багатодітних родинах батькам часто не вистачає часу, щоб приділяти увагу всім, вести побут та утримувати родину. Тоді вони починають підтягувати тих, хто вже може опанувати більш дорослі навички. Це може відбуватися саме за гендерним принципом: дівчині передають хатню роботу й виховання молодших дітей, а хлопець починає виконувати фізичну роботу. 

Інфантильність

Якщо людям усе життя складно брати на себе відповідальність, то вони будуть уникати її й у ролі батьків і намагатися делегувати. У таких випадках вихованням першої дитини в родині можуть займатися бабусі й дідусі, а коли з'являється друга дитина, то це стає обов'язком старшої. 

Один із батьків не може виконувати свої обов'язки

Це може відбуватися з різних причин: залежність, хвороба, складний емоційний стан чи розлучення. Тоді дітям ще часто кажуть: «Тепер ти в нас один чоловік (єдина допомога) в родині». Це вже пряме передавання батьківських обов'язків. І це не лише про фізичну роботу, а й про моральний обов'язок. Морально підтримуватиодного з батьків замість їхнього партнера – це знищення ієрархії в сім'ї. 

Різне виховання старших і молодших дітей

Цього важко уникнути, бо коли люди вперше стають батьками, у них дуже багато тривоги. Її структурують контроль, чіткі й зрозумілі дії, правила й ритуали. Коли ж з'являється друга дитина, батьки вже мають певний досвід, розуміння й упевненість у своїх діях. 

Інколи батьки готові визнати, що перегинали палицю, не завжди були виправдано суворі зі старшою дитиною, тоді починають відновлювати стосунки й прислухатися до неї. Але бувають і випадки, коли батьки продовжують виховувати дітей за різними правилами, бо нібито старша вже так звикла й навіщо їй понижувати цю планку.

Насправді ж це впливає на те, як дитина буде далі ставитися до себе, формувати стосунки й із новими людьми, і зі своїм молодших братом чи сестрою. Якщо сиблінги відчувають різне ставлення, то їм значно важче підтримувати одне одного й будувати дружні стосунки. Причому складно обом, бо молодша дитина може сприймати цю ліберальність у ставленні як нехтування собою, доки старша думає, що її в усьому обмежують. 

Батьки приходять за порадами до дітей

Пожалітися на когось дитині, розповісти про свої проблеми чи запитати поради – це не ок. Дітям потрібні стабільні батьки, які будуть їх захищати. А коли вони приходять пожалітися, то перестають бути такими, і дитина не почувається захищеною. Їй, навпаки, передають роль дорослого, це вона тепер має захищати батьків.

У деяких дітей дорослі просто зливають усі свої проблеми й негативні емоції. Так, батьки висловилися й почуваються краще, але що має з цим робити дитина? Дітям буває складно зрозуміти, як підтримувати своїх друзів. Тоді що вони можуть відчувати, коли до них приходять із дорослими проблемами батьки?

Є ситуації, коли батьки починають ділитися з дітьми-підлітками подробицями інтимного життя. Це табу й може дуже сильно викривити сприйняття сексу та загалом сексуального життя, коли дитина виросте. 

Утім, усе це не означає, що батьки повинні бути поруч із дітьми беземоційними. Це нормально говорити, що ви відчуваєте сум чи вам прикро через якусь ситуацію, але це має залишатися вашою відповідальністю. Варто наголошувати, що це не провина дитини й ви зможете з цим упоратися самостійно. Не треба розв'язувати якісь проблеми коштом дитячої психіки.

Які можуть бути наслідки для дітей? 

→ Гіпервідповідальність. Коли діти отримують надмірні обов'язки, зокрема догляд чи виховання молодших дітей, вони можуть відчувати відповідальність за емоційний стан інших людей і їхні вчинки: «Це я його розізлила», «Це я не сховала чашку, тому він її розбив».

→ Низька самооцінка. Якщо батьки приходять до дитини за порадою чи думкою, вона очікує, що її слова будуть мати значення і їх якось застосують. Але якщо дорослі врешті ігнорують це, висміюють чи перекладають на дитину відповідальність за наслідки цих порад, вони знижують її самооцінку. Тобто дитина мала бажання й імпульс допомогти, висловитися, а коли це критикують – імпульс блокується.

Урешті дитина перестає чогось хотіти, у неї немає енергії й бажання чимось займатися чи проявляти ініціативу. Батьки можуть вважати, що це лінь, чи запідозрити депресію, але якщо її не підтверджує лікар, то часто це може бути саме брак цього імпульсу. Що б дитина не робила – усе не так. Тоді навіщо їй щось робити? 

→ Підвищена тривожність. Її може нав'язати емоційно важлива людина, коли критикує. Тоді дитина боїться щось забути чи сказати, прокручує ситуацію в голові й намагається передбачити наслідки.

Це також може переростати в «іспанський сором», бо людина нібито відчуває, що причетна й відповідальна за дії іншого. Таким людям ще може бути складно, коли хтось не готовий прийняти їхні поради. Вони просто не можуть дати помилитися тим, хто їм небайдужий. 

→ Нехтування своїми потребами. Людина із синдромом старшої доньки може відкладати свої справи, проблеми й потреби, але часто це подається з позиції «зверху»: «Я можу потерпіти, а вони ні. Я вже потім попіклуюся про себе, бо я ж сильніше, я вмію більше». 

→ Надмірна самостійність. Коли дитина виконує деякі обов'язки нарівні з батьками, бере на себе відповідальність, то починає поводити себе як доросла людина, і це логічно. Водночас батьки не можуть цього зрозуміти й приходять до психолога із запитом: «Ми не можемо впоратися з дитиною, вона має на все свою думку, сперечається, іде та повертається, коли захоче, чи втікає з дому».

Так, деякі діти будуть нести цей тягар відповідальності, сорому й тривоги, але інші почнуть протестувати в підлітковому віці. Тоді вони можуть утікати з дому чи намагатися проводити час за його межами, бо повертаючись, вони знову потрапляють в умови, де на них перекладають чужу відповідальність. 

→ Небажання створювати власну сім'ю. Якщо в родині порушена ієрархія, приблизно в 14–16 років старші діти проходять процес парентифікації, тобто стають батьками для своїх же батьків. Спочатку вони можуть налагоджувати їхній побут, структурувати якісь процеси, нагадувати про щось, стежити за здоров'ям батьків, а далі додається й фізична, і матеріальна допомога. 

А якщо на них перекладали відповідальність за виховання молодших дітей, це може продовжуватися й у дорослому житті. Наприклад, коли старший приходить із повчаннями до молодшого, утримує його чи допомагає закривати базові потреби без причини. 

Урешті людина замість того, щоби будувати власне життя й стосунки, витрачає ресурс і час на свою батьківську родину. А якщо батьки ще присоромлюють: «Ти замало нам допомагаєш. Ти піклуєшся про нас не так, як ми того хочемо», то людям може бути просто страшно створювати свою сім'ю. Вони можуть сумніватися в собі, відчувати сором і провину. 

Які завдання дитина може виконувати? 

Варто зважати на вік дитини й у яких життєвих обставинах зараз перебуває родина. У кризових ситуаціях дитина дійсно може брати на себе невеликі справи й обов'язки, які повинні виконувати батьки. Різниця в тому, що вона не несе відповідальності за ці справи. 

У багатодітних чи малозабезпечених родинах дитина частіше матиме більше обов'язків. Але загалом приблизно із шести років дитина вже може дбати про деякі свої потреби самостійно, якщо її цього навчити. Тобто одягатися, застеляти ліжко, збирати свої іграшки, чистити зуби та приймати душ, полити квіти чи протерти пил.

Але це не означає, якщо дитині виповнюється шість років, із цього моменту вона автоматично має все вміти робити. Це поступовий процес, і з кожним роком дитина навчається цього з батьками, а вже із шести років може робити самостійно, але з нагадуванням. Проте це не обов'язки, за якими діти мають стежити й виконувати самостійно. 

Наприклад, завдання дитини – насипати корм коту чи забрати молодшого брата зі школи. Але не відповідальність дитини – думати, що хтось голодний чи не виконав уроки. Тобто дитина може допомагати під керуванням батьків, але не замінює їх. Може погратися, подивися за молодшою дитиною, але не виховувати її. 

Діти можуть виконувати багато завдань, якщо з ними про це говорити, домовлятися й нагадувати. Але фактично всі діти, будь-якого віку, будуть тікати від обов'язків, бо так влаштована людська психіка. Ми витісняємо, забуваємо й уникаємо речей, які нам не потрібні й у яких ми не бачимо сенсу. Діти не хочуть прибирати за котом і будуть уникати цього декілька днів, поки їм не нагадають. 

Як батькам помітити, що вони перекладають забагато відповідальності на дітей?

Ви очікуєте, що дитина будь-якого віку зробить щось без нагадування

Ні, діти не можуть здогадуватися, у них ще немає таких навичок. Лише дуже тривожні діти можуть прогнозувати, прораховувати наслідки й не забувати. Усі інші діти дуже рідко здогадаються: не сказав – дитина не зробила, і це нормально.

Ви вважаєте, що діти зобов'язані щось робити

Ні, діти не зобов'язані, наприклад, сидіти з молодшим братом чи сестрою. Вони можуть це робити, бо батькам буде приємно чи їм шкода молодшого, бо він один. Тобто дитина готова допомагати з власних почуттів, а вони з'являються, якщо будувати стосунки з дитиною. 

У гарних стосунках можна домовитися й попросити дитину про що завгодно (відповідно до віку), і вона зможе це зробити. Але вона також матиме можливість сказати, що не хоче чи не може зараз, і до неї прислухаються. 

Ви нехтуєте потребами однієї дитини, щоб задовольнити потреби іншої

Наприклад, старша дитина має стежити за молодшою чи віддати щось, бо «вона старша». Так, важливо навчати дітей бути поруч, ділитися й допомагати, але не нав'язувати відповідальність і відчуття обов'язку. Чому потреба дворічки лазити на гірках важливіша, ніж потреба дев'ятирічки кататися на велосипеді в цей момент?

Ви не втручаєтеся в конфлікти між дітьми

Батьки можуть давати завдання дітям, але мають модерувати стосунки між ними. Наприклад, старшу дитину попросили вивчити уроки з молодшою. Звичайно, молодший може протестувати й відмовлятися, і тоді між ними можуть виникати конфлікти, бо старший не має жодних важелів впливу. Саме завданням батьків є втрутитися й домовитися, бо старший не відповідальний за молодшого, він лише виконує завдання.

Як батьки можуть виправити ситуацію?

→ Відновлювати ієрархію. Для цього варто контролювати, як формулюєте свої думки, й акцентувати на тому, що важлива думка всіх, але це відповідальність батьків. Наприклад, коли ви кудись збираєтеся сім'єю, то запитуєте думку й побажання всіх членів родини, але рішення ухвалюєте ви: «Чудова ідея, ми порадились і вирішили, що підемо в парк. Ми як батьки вирішили».

→ Формувати стосунки на домовленостях, а не на примусі. Діти мають право не хотіти виконувати свої обов'язки. Завдання дорослих – це контролювати й допомагати: ти робиш це – ми робимо ось це, ти нам допомагаєш у цьому – ми відповідаємо за це, якщо тобі варто нагадувати – будемо нагадувати. Для цього ще можна використовувати календарі: звичайні або малюнками й наліпками для молодших. Тоді дитина зможе бачити й згадувати, яке завдання має.

Якщо ж помітили, що забагато передали дитині, змінюйте домовленості. Можливо, усе матиме точно такий самий вигляд, і діти будуть виконувати ті самі завдання, але з'явиться ієрархія, вони зможуть бути більш розслабленими. Якщо засохнуть квіти, це не буде проблема дитини. Це буде проблема батьків, які не нагадали їх полити.

Що робити батькам, якщо дитина вже виросла? 

Неможливо змінити те, що було в минулому, але можна впливати на наслідки, які помічаєте тепер. Так, ніхто не навчає бути батьками, й у нас може бути дуже багато травматичного досвіду, який ми несвідомо передаємо дітям. Але якщо вам вистачає самосвідомості й ви розумієте, що забагато делегували своїм дітям, то можна попросити пробачення й поговорити з ними про це.

Якщо ж помічаєте, що тепер діти виховують вас, про це також можна говорити: «Ми виховали тебе так, що ти за нами тепер слідкуєш, але це ненормально, давай це змінювати. Ми дорослі, ми впораємося. Ти також доросла, тому думай про своє життя, турбуйся про свої потреби та проблеми».

Що робити дітям, які вже виросли?

→ Визнати дорослість інших. Якщо ви вже виросли, але продовжуєте піклуватися про своїх молодших сестер чи братів, нагадуйте собі, що вони такі самі дорослі, як і ви. Варто визнати їхню дорослість, а не продовжувати стояти зверху: «Я тобі допомагаю, бо я можу більше, ніж ти». Так, ви могли постійно чути це в дитинстві, коли вік щось вирішував. Але чому зараз вважаєте, що ваш молодший брат чи сестра не можуть дбати самі про себе? 

Є таке поняття «екзистенційні борги». Тобто ті, яких нам ніколи не віддати, як-от борги народження. Ми ніколи не зможемо сплатити батькам за своє народження, а вони ніколи нам не сплатять за те, що ми в них народилися. То які борги віддають старші діти, коли піклуються про своїх батьків? Вони просто повинні? Кому повинні?

З цим можна працювати разом із психологом або спробувати розібратися самостійно. Наприклад, виписати на аркуш, чим відрізняєтеся від батьків і чому повинні допомагати?

→ ГРА «АЛЕ». Спробуйте написати на аркуші: «Я не повинен піклуватися про свою молодшу сестру (батьків), але…». Далі продовжте це речення, і так зможете побачити, у що вірите й чи дійсно це вагомі речі для вас. Можна виписати всі вирази, висловлювання, думки й покопирсатися в них: а я в це вірю, звідки це в мені?

→ АФІРМАЦІЇ. Можна проговорювати вголос фразу: «Я не впливаю на життя цієї людини. Вона така сама доросла, як і я. Вона може подбати про себе, це не моя відповідальність». 

→ ЩОДЕННИК-РЕФЛЕКСІЯ. Запитайте себе: «Коли я піклуюся про цю людину, яку користь я від цього отримую?». Якщо бути чесним із собою, то можна, наприклад, виявити, що насправді так покращуєте свою самооцінку й значущість, почуваєтеся дорослим і важливим для когось. 

Уже залежно від цих відповідей можна буде розбиратися далі: «Це моє бажання? Саме так я хочу отримувати цю дорослість чи близькість? Може, просто сходити разом у театр, а не радити сестрі, як треба жити, сплачувати за неї комунальні рахунки?». 

→ ВПРАВА З МАЛЮВАННЯМ. Візьміть аркуш й намалюйте на ньому велике коло, приблизно шість-сім сантиметрів у діаметрі. А в цьому колі намалюйте членів своєї сім'ї, теж колами (без уточнень).

Цей абзац варто читати вже після того, як виконали цю вправу. Коли намалювали, подивіться, де й біля кого ви розташовані, а кого витіснили. Також тут варто оцінити, чи ви намалювали членів вашої великої родини (батьки, сестри, брати), чи своєї маленької родини (ваш партнер і діти). Якщо зобразили велику родину, це може бути ознакою зміщеної ієрархії. 

→ ПОГОВОРИТИ ІЗ СОБОЮ-ДИТИНОЮ. Якщо відчуваєте образу на батьків чи бачите, як вони інакше ставляться до молодших дітей, можна спробувати поговорити з ними про це. Але якщо ви не готові чи не підтримуєте стосунки, можна написати лист собі-дитині чи поговорити з уявним маленьким собою та просто пожаліти себе, підтримати, щоб відпустити ці образи.