Власний досвід«Спільна подорож». Як зрозуміти, чи підходить тобі психотерапевт

Психічне здоров’я – це важливий компонент здоров’я загалом і означає не тільки відсутність психічних розладів. Чи приділяють йому увагу українці? У 2018 році, згідно з індексом здоров’я, близько 20% опитаних помічали відсутність інтересу або задоволення від звичних речей, що є однією з ознак депресії. За підрахунками, близько третини населення України пережило щонайменше один психічний розлад протягом життя.

Однак по допомогу до спеціалістів звертається небагато людей, а ті, хто робить це, часто залишаються незадоволеними схожим досвідом.

Чому так може статися? Розповідаємо історію Олександри Пономаренко про пошуки психотерапевта з коментарями експертів.

Цей матеріал розповідає особисту історію героїні й не може замінити повноцінну консультацію спеціаліста

Перший досвід

Мені 23 роки, я живу у Харкові. Цього року я нарешті отримала диплом журналістки в Харківському національному університеті імені В. Каразіна і завела телеграм-канал про психологію. Я давно цікавлюся цією темою, раніше писала тексти, пов’язані з психічним здоров’ям, у різні медіа та в соцмережах.

Уперше я пішла до психолога ще в школі.

Шкільний психолог – найбільш невловима людина в навчальному закладі. Він ніби є, але ти його ніколи не бачиш. В 11 класі у мене був перший депресивний епізод, і я написала дуже безрадісний і похмурий твір. Настільки, що вчителька попросила мене залишитись після уроків. Вона порадила мені звернутися до психолога. Я подумала: «А що мені втрачати?». І пішла.

Шкільна психологиня дала мені базові поради: більше відпочивати, дати собі час, аби визначитись у житті. Там не було якоїсь супердіагностики, яка б радикально змінила моє життя, але мені було легше від того, що я з кимось поговорила. У цьому є певний мінімальний, «гомеопатичний» ефект.

Уже університетська психологиня дала мені тест на визначення депресії. Він показав наявність її ознак, і мене скерували до психіатра. Я думала, що мені випишуть рецепт на якісь таблетки й усе стане так, як раніше. У депресивному стані ти дуже вразливий і сподіваєшся, що хоч хтось тобі допоможе відразу, але насправді процес виходу з такого стану є тривалим.

Психіатриня у психоневрологічному диспансері виявилася жінкою суворою і відразу запитала: «Коли ви плануєте госпіталізуватись?». А я їй: «Та я ніби не планую». У відповідь почула: «А треба». Я не лягла тоді в лікарню. Мені шкода, що я не отримала більш м’якого і людяного підходу. Сьогодні, повертаючись до тієї ситуації, я можу зрозуміти лікарку.

Одночасно з пошуками психіатра я пішла на психотерапію. Я тоді тільки вийшла з лікарні, у мене було запалення нирок через анорексію. Моя вага становила 42 кілограми при зрості 180 сантиметрів. Під час розмов із психотерапевткою я відчувала її розгубленість, вона була трохи шокована, коли вперше мене побачила. На одну з наших запланованих зустрічей я не прийшла, хоч ми й узгодили час.

Між двома психотерапевтами я зробила паузу – 6 місяців.

Цього часу мені вистачило, щоб загнати себе в ще глибшу яму. Зараз я можу говорити про це зі смішком, але в той час мені здавалося, що це кінець світу.

Ви орієнтуєтеся на свої внутрішні бажання і відчуття, якій людині краще довіряти. Щоб визначити, чи психотерапевт є комфортним для вас, проводять перші консультаційні зустрічі. На них відбувається збір інформації з боку психотерапевта: яка ви людина, що хотіли б отримати в процесі психотерапії, який ваш запит.

Наприклад, у мене склався в голові образ людини, якій я зможу довіряти. Це жінка 30-40 років. За цими фільтрами я відбирала анкети людей на профільному сайті з базою психотерапевтів, читала хто на чому спеціалізується. І ось я знайшла людину, яка підійшла мені за всіма параметрами. Ця психотерапевтка відразу викликала у мене довіру, у неї був дуже спокійний голос. Я подумала, що точно піду, а там як вийде.

У моїй нинішній психотерапії були як підйоми, так і спади. Був період, коли я закривалась і не могла вичавити із себе жодної історії чи емоції. Раніше я сильно пручалась психотерапії і в мене виникало бажання її кинути. Мене накривало жахливою злобою, коли ми добралися до глибинного шару емоцій і думок, що був аж надто болісним. Я була згустком ненависті щодо всіх. Частково це почуття виливалась і на психотерапевтку.

Я чесно все проговорила з нею. Ми домовилися про чотири останні зустрічі. Під час них ви плавно виходите з процесу, підбиваєте підсумки, спілкуєтеся про те, чим вам допомогла психотерапія. За 10 хвилин до кінця останньої зустрічі я боролася з дилемою: з одного боку, мені було дуже незручно ходити на психотерапію, а з іншого – я розуміла, що це просто етап, який мине. Я зробила вибір – продовжувати.

Психотерапія – це не плавна динаміка вгору. Це закільцьований процес, коли тобі іноді доводиться повертатись до попередніх емоцій, почуттів і ситуацій. Відкочуватися назад – це абсолютно нормально. Моя психотерапевтка якось сказала, що плавна і спокійна психотерапія – це не психотерапія.