Як проявляти вдячність до військових, що писати з тилу людині на фронті та чому військові можуть по-різному реагувати на те, що ти пригощаєш їх кавою.

Військовослужбовець Артем Осипян і редакторка Ірина Виговська поговорили в другому епізоді другого сезону подкасту «Прийом» про етику воєнного часу та неписані правила, які все ж варто знати.

 

 

 

 

Що таке етика воєнного часу

Людина може і має право робити все, що вона хоче, окрім того, що порушує межі законодавства. Але є питання етики, які не зафіксовані на папері чи в законах, вони є набором суспільних норм. І зараз цей набір є дуже динамічним, оскільки змінюється мораль, змінюється суспільство, а деякі люди не встигають за цими змінами.

Кожному з нас варто зрозуміти, як можна, а як не можна спілкуватися з військовими, ветеранами, людьми з інвалідністю, чого не варто говорити, як не варто реагувати. 

Гедонізм під час війни – це занадто. Хоча особисті кошти – справа кожного, і кожен має право розпоряджатися ними так, як вважає за потрібне, спрямовувати великі суми грошей на безперервний потік задоволення й атрибутів розкоші лише для себе під час війни – це занадто. У критичної маси населення, яка так чи так включена у війну, це буде викликати відчуття зневаги та нерозуміння.

Як варто дякувати військовим на вулиці

Українці – сором'язлива нація. З одного боку, емоційно відкрита, а з іншого – емоційно депривована. Нас сотні років учили терпіти, і через це виникла національна емоційна депривація. 

Виходить, що ми не соромимося висловлювати негативні емоції, але дуже соромимося висловлювати позитивні. Нам бракує культури вільного прояву позитивних емоцій. 

Але зараз ми всі: і військові, і цивільні – особливо потребуємо прояву позитивних емоцій і щирого запитання «чи все в тебе добре?». У нашій культурі цього немає, тому люди можуть ніяковіти, якщо їм просто посміхнутися на вулиці чи тим паче подякувати.

З цим треба працювати, і кожному почати з себе. Якщо відчуваєте бажання подякувати, маєте право зробити це в будь-який спосіб: жестом, приклавши руку до серця, словами, пригостивши військового кавою.

Ніяковіння у відповідь не означає, що ви зробили щось не так або що подяки не потрібні. Навпаки – це свідчить про те, що люди часто не вміють приймати подяку, бо цього в їхньому житті не було багато.

Дефіцит уваги з боку цивільних

Військовослужбовцям часто бракує уваги цивільних. Особливо яскраво це підсвічено в колективах військових, де є медійна людина, якій пишуть, цікавляться станом справ, коментують дописи. У багатьох військових навіть близькі, родичі та друзі, на жаль, не цікавляться їхніми справами на фронті. Також військовим часто доводиться закривати багато фінансових потреб власним коштом. 

Це все накладається одне на одне, і коли раптом, після тривалого часу без ротації, військовий потрапляє в комфортне місто, де його пригощають кавою, всередині нього чи неї може щось вибухнути. Це великий контраст і великий шок – відчуття розірваної реальності.

Коли ти довго був у вакуумі, у неприємному чи ворожому за відчуттями середовищі, а потім різко потрапив у комфортне – цей приємний нібито момент може викликати високий ступінь стресу. Бо це хоч і приємно, однак сильно контрастує з тим, що було до того. І виникає запитання, чому такої підтримки не було раніше. Так маленький жест може актуалізувати відчуття несправедливості, яке сталося з цим військовослужбовцем чи військовослужбовицею під час служби.

 

Що писати військовим

Усе залежить від того режиму, у якому зараз перебуває боєць. Якщо він на першій лінії, у бойових діях, у нього, найімовірніше, немає зв’язку, він просто не відповість. Якщо військовий чи військова зараз на відведенні чи ротації, це можливість помитися, попрати одяг, поїсти, поспати й підготуватися до наступного бойового виходу чи чергування. У цьому режимі військовий чи військова витрачають свій ресурс і вільний час винятково на найближчих людей: дружина, чоловік, батьки, брати, сестри, діти. У цьому режимі людина так само може не відповідати, хоч і бути на зв’язку. 

Третій режим – коли ти маєш зв’язок і вільний час і можеш навіть написати допис чи попереписуватися з іншими. І в цьому стані хтось хоче ділитися переживаннями, а хтось однаково не відкриває своїх емоцій, бо це може бути потенційно небезпечним.

Тобто є лише один варіант, коли людина може відповісти – коли в нього чи в неї є достатньо вільного часу й ресурсу. І якщо людина в режимі виживання, і вона потребує підтримки у вигляді дронів, а ми прийдемо до неї із запитанням «як справи?», це може дратувати. Але можна потрапити в настрій, коли людині якраз хочеться поговорити й поділитися переживаннями.

Тож важливо писати різне: пропонувати допомогу, цікавитися станом здоров’я, настроєм і не ображатися, якщо людина не відповідає.

   

Справжня підтримка не визначається тим, як часто ти пишеш людині. Вона визначається тим, як довго ти її не забуваєш

 

Як цивільним підтримати військовослужбовців

Бувають різні потреби, зокрема й розвантажитися емоційно. Якщо ви написали військовому чи військовій і потрапили в ту фазу, коли розумієте, що в людини зараз дефіцит спілкування, і вона починає розкручувати клубок своїх почуттів, можна піти туди з людиною й допомогти їй пережити емоції. 

Однак це може бути дуже непросто. Не кожен психотерапевт уміє працювати з військовими. Можна виявити, що ви самі не готові витримати той шквал негативних емоцій, які може захотіти делегувати вам військовий чи військова. І це нормально.

Тому найкраще, що можна зробити для військовослужбовців зараз – це підготувати себе емоційно для цього контейнерування. Займатися своїм психічним здоров'ям і мати здатність і ресурс підтримати, якщо військовому знадобиться наша підтримка.

Зараз є нормою завжди із собою в сумці мати трошки емоційного простору для когось. Це якраз і є етика військового часу.

Як формувати культуру вдячності в дітей

Батьки часто проєктують на дітей свої компенсаторні реакції. Тобто дитина точно знає, чого батьки соромляться чи бояться в контексті військових, де відчувають провину, і це транслюється на дітей. 

Тому важливо спокійно формувати в сім’ї відчуття поваги, вдячності та розуміння. Говорити з дітьми про ту роботу, яку виконують військові. Не соромитися правди, і, якщо, наприклад, зустріли ветерана з ампутованою кінцівкою, пояснити дитині, що через війну в багатьох людей є поранення.

Тому батькам варто почати із себе, бо коли вони транслюватимуть повагу, це відчуватиме й дитина. 

Чого ветерани потребують від держави

Суспільство каже, що вдячне, але для того, щоб отримати бодай дрібку цієї вдячності, треба пройти кілька кіл бюрократичного пекла. Багато військових готові відмовитися від статусу чи пільг, щоб не принижувати свою гідність.

Якщо говорити про потреби військових, варто зважати на біопсихосоціальний підхід. Тобто ветеранська політика має дбати: 

  • про здоров’я військового, яке зіпсувала служба;
  • психологічний аспект реабілітації;
  • соціальну інтеграцію: підтримку на етапі перебудови життя, реінтеграції в професійне середовище, пошук роботи або нового вектора розвитку.

Найважливіше для ветерана, ветеранки й будь-якої іншої людини – відчувати гідність і повагу до себе.

 

 

 

 

 

 СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ