Молодший сержант ЗСУ та професор Ужгородського національного університету, також відомий як «Професор з окопу», – Федір Шандор став гостем нового епізоду спеціального сезону подкасту «Простими словами». У ньому Шандор «без купюр» розповів ведучим Марку Лівіну та Софії Терлез про війну, поділ на військових і цивільних і помилки попередніх поколінь.

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».

Фото: Серж Хуцану для The Village Україна

 

Я пішов на фронт не як патріот чи через емоції, я пішов як соціолог, бо знав, – або ми, або нас. Тому я пішов. Я не хочу, щоб якісь нелюди зґвалтували мою маму, доньок, синів або зарізали жінку. Або нас будуть ґвалтувати та знищувати, або ми дамо їм відсіч. Ми дали та змогли. Вони не зупиняться, звичайно. Зараз зафіксовано лише частковий момент. Ми мусимо їх добивати

 

Не можна дозволити собі слабкість

Уже з'являється соціальний розлад. Хто більший герой, хто більше зробив. Щоби досягнути якоїсь соціальної ролі, щоби, звичайно, цим скористатися. І це буде використовуватися ким? Насамперед ворожою стороною. Тому що ворог не зникне, однозначно. 

Є гаряча фаза, закінчення війни, а перемога – це не закінчення війни. Тому що ворог залишиться з трьох сторін – Придністров'я, Білорусь, Росія. Вони залишаться за тією великою стіною. Вони будуть чекати на спробу реваншу після закінчення війни. Результат цього реваншу – захоплення всієї території. І якщо ти слабкий, тебе будуть завжди бити. 

 

 

Про соціальний ПТСР

Якщо ми не почнемо швидко робити соціальну справедливість, ми посилимо кров, збільшимо її кількість, тільки ця кров буде в мирний час. Це незворотні процеси, які в підручнику історії описані.

Що таке соціальна несправедливість? Це коли, наприклад, сьогодні когось затримують, вручать йому підозру, я на фронті радію цьому, а через три місяці дізнаюсь, що нічого не сталося. І заради чого я воюю? Ці всі інформаційні вкиди призводять до того, що суспільство ще більше розшаровується.

Але є закон, і не можна перетворювати демократію на диктатуру. Хтось зміг викрутитися, значить, така в нас судова система, законодавство, отже, їх треба покращувати. Нам усього 33 роки. У нас немає зброї, й не тому, що хтось там украв, а тому, що ми не на тому рівні розвитку технологій. Тому нам треба йти вперед.

 

 

Почни з людини в дзеркалі

Ми постійно шукаємо, хто винен. У дзеркало подивися, от там стоїть винуватець. Твої незадоволеності. Я кажу солдатам іти прати одяг за собою. Іди помийся, іди до стоматолога. Маєш 100 тисяч гривень, зроби собі нормальні зуби, поки маєш можливість.

Раніше ми писали про те, як працює мобільна стоматологія TAPS Dental, яка лікує зуби на фронті.

Я тебе відпущу на ці пʼять-шість днів лікуватися. Перевірся на МРТ. Прийшли перевіряти нас, то погодилося одне відділення з дев'яти. Ну як це називається? 

Це є соціальний ПТСР, який призводить до того, що я воював, але в мене хворі зуби. Хто тобі винен? Ми завжди шукаємо, що нам хтось допоможе. Психологи нам мають помогти. Ні. Ти маєш зібратися й сам піти. Тобі ніхто, крім себе самого, не поможе. Ніхто нам нічого не винен із 1991 року – з того часу, як розвалився «совок». 

 

Вважаю, що психологи повинні створити в людині зацікавленість до життя, щоб людині хотілося жити. Не жерти-розмножуватися, а жити. Зараз це головне. Жити заради чогось, заради тилу, заради свого задоволення, заради якоїсь ідеї

 

Перманентна готовність 

Ми бачимо, що росіяни накопичують зброю, і розуміємо, що в листопаді-грудні почнуться масовані обстріли. У грудні на Київ буде прилітати по 50 ракет на день. Однозначно доб'ються чогось, однозначно купа колаборантів поздавали наші електростанції, підстанції. Однозначно треба зараз готуватися. Ми живемо в «ізраїльському форматі», тільки глобальному. Він нікуди не пропав. Тому перша гаряча фаза – на фронті, друга гаряча фаза буде по енергозабезпеченню. 

Коли мене запитують, а як ви ставитеся до того, що люди [у тилу], умовно, п'ють пиво? Та нормально, класно, молодці. Я за це воюю, що вони не виїхали з України, а тут платять податки. Ну а що кому пити, то кожен вибирає свої моменти

 

 

Війна – справа кожного

Перед тим, як іти в армію, люди всі мають готуватися, що вони йдуть в армію, для цього має бути вдома все гігієнічно спаковано – документи тощо. Це вже підготовка до війни, але вдома. І тоді ти спокійніше, якщо щось стається, рюкзачок узяв – і ти вже собі зробив такий «двигун». 

Або тебе «хлопнули» на вулиці, забрали до військкомату, ти просто подзвонив родичам і сказав, щоб узяли той рюкзак, там усе спаковано. А не «що тепер буде?!». Усе вже, так сталося, різні обставини. Удома в кожного українця має бути тривожний рюкзачок. 

Що ми будемо робити, якщо на вулицях завтра з'являться ґвалтівники у вигляді бурятів? Маємо чітко знати, куди біжимо, хто нас захищає. Наша країна живе у війні, і [тривожний рюкзак] – це ознака війни в мене вдома.

 

 

Don’t fuck with army

Має десь бути виплеск енергії. Це спортивні паби, спортивні курорти, зони відпочинкові. Не можна солдатам дозволяти відпочивати з цивільними, бо конфлікт уже є одразу. Я воював, ти не воював, не ту мову сказав, не той значок. Тому краще армію ізолювати дозволеними законними способами. От вам курортик, рекреаційна зона, зона реабілітації, ось вам спортивний клуб. Що ще хочете? Ось вам, будь ласка.

Суспільство вже має готуватися, як відгородити нас від себе на певний період, поки не охолоне кипляча вода. Суспільство має підготуватися всіма дозволеними психологічними, соціальними способами. Дозволеними, але не грубими, бо з армією не попрацюєш так. Армія, на жаль, може об'єднатися. Приклад Греції з періоду «чорних полковників» це довів. Приклад Піночета [у Чилі] це довів. Армія дуже швидко самоорганізовується, якщо в неї з'являється лідер. Я про це дуже переживаю, бо знаю, чим це закінчиться.

 

 

Ми всі в цьому борщі

Ті, хто в цій тарілці, ухвалили рішення, вони тут. Неважливо – у тилу, між тилом, на війні, вони всі учасники війни. У кожному форматі в тебе були, є і будуть варіанти виїхати. Ті, хто залишилися, мають ухвалити рішення, якого кольору борщ – синьо-жовтого чи кольору оточення? І чи він буде мінятися? І чи ця кров червона, яка в борщі, вона була заради якоїсь ідеї під назвою «політична нація»? 

У тих, хто виїхав, є два формати – адаптація й соціалізація. Соціалізація – це погано для української нації, тому що вони стануть представниками іншої нації, українськомовними французами чи канадцями. Адаптація – це вижити й ухвалити рішення повернутися. Є два позитиви в соціалізації – діаспора розшириться й буде допомагати лобіювати інтереси або, навпаки, маргіналізується та стане представником конформістського напряму. 

 

 

Приправа під назвою «тренд»

«Політична нація» – це наше все. Ми воювали, щоб стати політичною нацією, бо така нам приправа додалася, що ми самі не готові оцінити її фантастичний смак. Приправа під назвою «тренд». Від Папуа-Нової Гвінеї до Ямайки, від Ісландії до Австралії – 218 країн офігіли: то де Україна? То хто українці? Це хто взагалі такі? Ніфіга собі. Ану, треба поцікавитися. Три дні, нічого собі. Десять днів, нічого собі. Місяць, нічого собі. Півтора року, нічого собі. Хто вони такі? Ану, пишімо книжку, засновуймо центри вивчення, давайте, хоча б двох викладачів виділіть, дослідіть це явище. 

Усе, нами цікавляться, про нас говорять. Оце і є спеція в українському борщі, ну так давайте ми його використаємо. Створимо нарешті з людей, які себе називають елітою. Хай вже буде та еліта, яка веде вперед. Цією елітою мають бути лише одні люди – це науковці. Бо політична еліта, вона періодично в економічний вимір залізає, а науковці мають формувати українські центри футурології, у кожній державі має бути центр української культури, щоб цей тренд зафіксувати. Ми стали спецією під назвою «Україна», треба це використовувати, бо завтра з'явиться якийсь новий тренд.

 

 

З усією повагою, але…

Наші батьки мусили повставати. Що значить не мали право? Хай наші батьки й діди зараз закриють рот. Тому що в 1956 році угорці змогли; 1968 рік – чехословаки змогли; 1982 рік – змогли зробити поляки; 1989 рік – змогли зробити румуни. І наші батьки й діди ще щось будуть нам розказувати, де колупатися в носі? Вони слабаки, і треба їм це сказати, бо ми апендицит різали по шматочку з 1991 року, «як би чого не вийшло». Ми боялися. От прийшла прекрасніша молодь. Ті, хто підросли з 2004 року, у 2013-му зробили революцію – і тепер вони воюють. 

Ми замість Чорновола вибрали Кравчука. Це злодій. Просто злодій, який украв час у мене, у вас. Вони мали би бути покарані. Ми, судова система їх не покарали. Ми показуємо, які вони олігархи. Вони вкрали в нас час. Ресурси ми знайдемо, візьмемо в кредит і не повернемо його. А час – це еліта. Це дітки, які зараз будують Кремнієву долину. Наші, які розбудовують Францію, G7 і G20. Це наша нація. Час – це такий ресурс, який, на відміну від грошей, просто не повернеш, а в нас його просто вкрали.

 

 

 

 

«Сексоти» виростили нових «сексотів»

Раз уже так сталося, що наші батьки були імпотентами та сказали: «Тихо, бо там сусіди слухають, підуть на тебе». Ану, сюди цього сусіда! Сюди його, який «настукав». Публічно його покарати, не вбити. Треба було публічно опублікувати, як зробили чехи, мадяри, словаки, поляки, які публікували списки «сексотів» – секретних працівників [спецслужб]. Ти дізнався, що твоя мама «стукала» на твою бабусю? Як мама? А ось так. І це трагедія для сім'ї. Нічого, пройшло 15 років, усі адаптувалися, суспільство їх відсторонило, потім дозволило їм балотуватися. Усе, пройшов час, але кров освіжилася. 

Ми ж цього не зробили. Сексоти виростили нових сексотів, своїх дітей, направляли їх, вирощували. Цілі династії сексотів. Тепер ми маємо цих колаборантів. Ми ж не всіх вичистили. Що робити? Рецепт дуже простий – платити кров'ю. Кожен раз і все більшою кров'ю платити. 

 

 

Рішення залишитися

Мене цікавлять ті, хто залишився тут. Що ми будуємо, для чого ми це будуємо, для політичного формування політичної нації. Для чого нам ця політична нація? Щоби був доступ до благ. Первинний має бути в політичній нації, це нормально. Кожна собі політична нація: поляки захищають інтереси поляків, угорці – угорців, українці – українців. Це логічно. 

Коли я чую, що французи сказали, що українці злодії, то мене їхня думка не цікавить, бо то – французи. Мені важливо, що українці говорять про Україну, навіщо вона їм, чи вони хочуть залишитися в Україні, будувати Україну. Це є соціальний ПТСР. Якщо українцям не потрібна Україна, то за що я воюю? Мені важливо, щоб тил сказав, що я хочу жити в Україні, тому що. І перелік «тому що» мене цікавить. Оцей перелік. 

 

Мені буде легше, коли мені скажуть, що хтось не воював, тому що боявся. Боятися нормально. Тільки хворий чоловік не боїться, щоб його вбили. Але зате я допомагав із волонтеркою, саджав дерева. Може, через релігійні переконання ти проти війни, але ти, умовно, шив одяг для внутрішніх переселенців. 

Тобто в Україні всі мають бути мілітаризовані в якомусь форматі 

 

Держава має красиво поступово «спустити військовий пар»

Ті, хто живуть армією, – це окрема каста. Їх треба годувати, бо якщо не годуєш свою армію, то годуєш чужу. Тому ця каста має собі жити. Ті, хто в цю касту внаслідок війни потрапив випадково, їх треба звідти вийняти, хай вони повертаються, куди хочуть. Хтось до професії своєї, хтось – до кооперативу, хтось – до приватної військової компанії. Але цей пар має держава регулювати.

А від суспільства хочеться лише одного. Просто хоча б років зо два, щоб люди говорили на вулиці «дякую». Більше нічого. «Аватару» стане соромно, і він точно не буде місяць пити, коли йому дякують. Просто суспільство має зняти із себе гордість і сказати «пацани, дякую». 

Убий у собі перший смертний гріх із християнських – гординю.

 

 

 

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА YOUTUBE

 

 

   

 

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».