Професор Ессекського університету, психолог і публіцист Ренос Пападопулос майже все своє професійне життя досліджує досвіди тих, хто змушений залишити домівки в пошуках безпеки з різних обставин. Пападопулос став гостем тринадцятого епізоду спеціального сезону подкасту «Простими словами», у якому поговорив із Софією Терлез про те, чому важливо дозволяти людям проходити крізь важкі періоди життя самостійно, як знайти свій дім і де в ньому наша ідентичність.

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».

ФОТО www.essex.ac.uk

 

 

 

Люди – це не лише психологія

Наш спосіб життя створює відчуття передбачуваності, звичності, а отже, і певної безпеки. Те, до чого ми звикаємо – це тотальність нашого буття. Не тільки на рівні психології, а вся повнота буття: екологічні, емоційні, духовні, фінансові, освітні й історичні його аспекти. Але люди – це не лише психологія. Ми всі маємо в собі так багато різного. 

 

Навіть якщо я дізнаюся про якісь свої погані риси – це все одно чудово, бо я стаю більш обізнаним про самого себе. А також я можу більше дізнатися про оточення

Наше буття пов’язане з нашим оточенням. Це створює відчуття того, що я називаю онтоекологічною усталеністю, в тому сенсі, що я весь пов’язаний з усім моїм оточенням. І це створює відчуття близькості та передбачуваності, яке дає змогу мені почуватися в безпеці, бо я можу передбачати розвиток подій і більш-менш розуміти, що є ризикованою ситуацією, а що ні.

 

 

Життя не винятково чорне або біле

Просто говорити, що ця ситуація погана або хороша – це не психологія. Психологи намагаються зрозуміти унікальність кожної людини, її сильні та слабкі сторони. І не лише на індивідуальному рівні, але й зрозуміти, які вона має джерела підтримки, зрозуміти, що саме відбувається в її житті зараз. Є дуже багато чинників, які впливають на це, і зводити їх до поганих чи хороших, як на мене, дуже недоречно та ненауково.

Коли я залишаю цю передбачуваність, цю онтоекологічну усталеність і те середовище, у якому я її відчуваю, я неминуче втрачаю спокій – бо моє буття й моє оточення вже взаємодіють по-різному

Експерти ми чи ні, ми скажемо вам, що вам буде важко. Це і травма, і травма другого покоління, і травма третього покоління, і так далі. Не те що її немає. Але мені цікаво, чому ми зосереджуємося лише на цьому, а не на інших речах? І чому б нам не окреслити всю сукупність можливих наслідків, щоби люди могли бачити в кожній ситуації, які з них більш актуальні для них, а які менш актуальні.

 

 

Де наш справжній дім

У всіх дослідженнях про біженців і міграцію, у всіх теоріях про травму центральним питанням є питання, що таке дім і які наслідки втрати дому, особливо недобровільної. Але скільки є курсів, які насправді займаються цим питанням? Практично жодного. 

Ви вивчали психологію, там коли-небудь згадували термін «дім»? Ні. Але ж це найголовніше питання нашого життя. Тож для мене суть не в тому, що зараз якесь місце не є для нас домом, а потім стане ним. Це питання міри

Нам потрібно відійти від думки, що люди втрачають свої домівки та більше не мають дому. Ми завжди маємо кілька місць, які в різній мірі є нашим домом. Ми відчуваємо різні ступені зв’язку з цими домами. Людина ніколи не лишається без дому. Навіть під час змін і переїздів, у неї з’являється тимчасовий дім.

 

 

Три складники відчуття дому

Для мене є ступені відчуття дому, а не чорно-біле розділення на те, що якесь місце для вас або дім, або ні. Ми можемо відчути себе певною мірою вдома і в готелі, у якому залишились на дві ночі. Ми можемо відчувати себе вдома в місті чи селі. Але, знаєте, моя сім’я існує 400 років. Це зовсім інше відчуття дому. Але які його складові? Їх три: час, простір, стосунки. 

  1. Протягом певного періоду часу в контексті певного простору розвиваються певні стосунки. І це те, що складає відчуття дому. Відчуття комфорту. Відчуття осілості. Набуття певного ступеня впорядкованості. Так було і для мене.
  2. Коли ми говоримо про простір, я маю на увазі не тільки фізичний простір, але й духовний, історичний, наративний простір. Ваша країна – як і кожна країна – пов’язана з історіями та досвідом людей, які є її частиною. 
  3. Коли ми говоримо про час, про певний період часу в контексті певного простору, про певні стосунки, які розвиваються – це не тільки стосунки з людьми, але й із домашніми тваринами, з деревами, з іконами, з будь-чим.

 

 

 

Час не стоїть на місці

На жаль, навіть психологи просувають наративи типу: «Ці люди [які втратили дім] втратили свою ідентичність». Що вони мають на увазі? Ці люди кажуть, що раніше відчували, що їхня ідентичність пов’язана з певним місцем і певною історією, релігією та культурою – і зараз це все ще є, але зараз вони перебувають у перехідному періоді. Тож це перехід та ідентичності також. 

 Усі ці речі плинні та постійно змінюються, але ж ми чомусь вдаємо, ніби часу немає. Це ж божевілля!

І якщо ви дійсно замислитесь над цим, ідентичність є перехідною, тому що це не та сама ідентичність. Моє ім’я в паспорті, може, і не змінилось, але я вже інша людина. Повірте, коли я народився, у мене не було моєї теперішньої білої бороди. 

 

 

У якому домі знайти власну ідентичність

З часом наша ідентичність змінюється, вона завжди перебуває в перехідному стані. Почуття дому постійно змінюється, і воно також в перехідному стані. 

 

Ми маємо незрозумілу для мене тенденцію – віру в стабільність. Вірити в стабільність і казати, що це дім, а це не дім, це ідентичність, а це ні – як на мене, це не відповідає реальності. Але ж 99% психологічної термінології базується на цьому

У підлітків відчуття дому зовсім не таке, ніж коли вони були дітьми, навіть якщо вони продовжують жити в тому ж самому будинку. Тобто фізичний простір залишається, але ти ставишся до нього по-іншому. Ваш зв’язок із цим місцем змінюється, тому що ви дорослішаєте й розширюєте свій простір. Тож усі ці речі змінюються, але люди говорять про це так, ніби часу немає. 

 

 

Переосмислюючи ролі та себе в них

Я батько й дідусь, я маю постійно переосмислювати, що значить бути батьком і дідусем залежно від мого віку, від віку моїх дітей та онуків. Дуже примітивний приклад: якщо ви мама маленької дитини, то ви гарна мама, якщо ви міняєте їй підгузки. Але якщо вашій дитині 15, ви вже не будете міняти їй підгузки й вам треба переосмислити, як бути мамою.

Знаходити нові способи того, як бути сином, батьком, мамою чи будь-ким на різних етапах вашого життя – це дуже цікаво. Цей процес відбувається й коли ми опиняємось у новому місці. Це той самий процес. Ми маємо зрозуміти, як побудувати нові стосунки з цим місцем. Це не питання того, освоїлися ви чи ні. Це не чорно-білий досвід, яким його часто, на жаль, малює психологія і який домінує в розумінні цих питань.

 

 

Стрес і зростання

У стані стресу ми можемо дізнатись щось нове як про себе, так і про наше оточення і, якщо ми успішно з цим стресом справляємося, ми зростаємо. Якщо ми не можемо впоратися з цим успішно, у нас виникає дефіцит, з’являються проблеми. 

 

Сам факт того, що ми потрапили в складну ситуацію не є ані добрим, ані поганим. Це просто можливість, яку ми можемо використати для розвитку, або ж це може бути те, що нас вб’є

 У нас є системи допомоги, які заохочують вразливість. Що більш я вразливий, то більше пільг я отримую. Це дуже проблематично. Звісно, я не кажу, що ця система взагалі не повинна існувати. Що більш вразливі люди, то більше ми повинні їм допомагати. Це добре. Але це винагороджує вразливість.

Щодо позитивних змін, вони можуть статися, якщо втрати та страждання, які ми пережили, допомагають нам усвідомити, що в нас є сильні сторони, про які ми ніколи навіть не здогадувались

 

 

Як плекається навчена безпорадність

Є небезпека, що ми ненавмисно, не за власним бажанням і всупереч нашим очікуванням, закріплюємо в людях ідентичність жертви. Тобто те, як ми поводимося з людьми і яку допомогу їм надаємо, може зробити з них ще більшу жертву, зміцнити їхню ідентичність жертви.

Якщо ми ставимося до людей лише як до жертв, ми не бачимо жодної з їхніх сильних сторін, не бачимо нові навички та сильні сторони, які вони набувають через випробування, з якими вони стикаються. Але люди мають силу духу саме завдяки випробуванням

Ідентичність жертви дуже небезпечна для біженців, тому що вона розвиває пасивність, залежність і відчуття того, що вам усі винні. Це розвиває навчену безпорадність. І, на жаль, велика частина нашої психологічної допомоги людям вчить їх саме безпорадності. Це дуже небезпечно, тому що вони вже якоюсь мірою стали безпорадними через війну. Але, на жаль, ми з вами можемо зробити їх ще більш безпорадними.

 

  

Ми є не машини, ми – люди

Більшість програм, які допомагають людям у таких ситуаціях, мають такий самий підхід, як автомеханік, який лагодить несправний автомобіль, або комп’ютерний механік, який лагодить несправний комп’ютер: люди страждають, отримують травму, і ми тут, щоби зцілити їхню травму й тоді з ними все буде гаразд. Але якщо ми зосереджуємося лише на цьому, ми не помічаємо їхньої ідентичності та ставимося до них просто як до пошкодженого продукту. Ми зосереджуємося лише на дефектах. Ми не допомагаємо їм усвідомити, що вони вже мають певні сильні сторони, які вони можуть використовувати, і що ця скрутна ситуація надала їм якісь нові якості, про які вони навіть не здогадуються і які вони не використовують.

Я проти такого роду методів, які обіцяють людям швидко навчитись лагодити інших людей. Може, їхні наміри й добрі, але краще б вони використали ці добрі наміри, щоб більш повною мірою зрозуміти, що відбувається. Не треба йти й лагодити інших людей просто тому, що ви вивчили три принципи з підручника за три вихідні

Як на мене, страждання інших людей дуже вражає нас, ми тягнемось до нього й хочемо допомогти. Але якщо ми як люди, які надають допомогу іншим, не маємо повного й усебічного розуміння іншої людини, ми можемо ставити її в позицію жертви. Вони можуть вийти з війни жертвами, але якщо ми розвиваємо це в них, ми можемо завдати їм більше шкоди, ніж війна. Вибачте. Це звучить дуже цинічно, але це так.

 

 

Збережіть своїх «метеликів»

Усім людям притаманна ностальгія, багато різних ностальгій. Для Гомера ностальгія походить від слова nostos, – повернення додому, а ностальгія – це біль, пов’язаний із поверненням додому. Нам усім притаманна ностальгія за певним часом у нашому житті або за якимось місцем, стосунками, які лишились у нашому минулому. Ми маємо визнати, що всім людям притаманно хотіти продовжити гарний досвід, і ми вкладаємо в певні події в нашому минулому позитивні почуття, навіть якщо ці події були не такими вже й позитивними.

Ми постійно перекручуємо події минулого. Це дивовижна риса всіх людей. Ми не комп’ютери, що просто фіксують те, що відбувається. Ми – творці. Ми створюємо речі. Ми трансформуємося й ми трансформуємо відповідно до середовища, у якому ми перебуваємо. Тож нам потрібно ставитися до цього набагато серйозніше й перестати намагатися бути комп’ютерами, що все розкладають по поличках. 

Усе змінюється. Ми починаємо по-іншому сприймати ті самі речі. Ностальгія має якусь солодкість, якийсь солодкий біль за першим коханням, першою відпусткою за кордоном тощо. У цьому немає нічого поганого.

Якщо намагатись упіймати метелика у своїх долонях, ми знищимо його. А ми маємо навпаки, дозволити цим метеликам просто жити, з усім їхнім болем і солодкістю, і прийняти те, що і в нас, і в інших людей є ці спогади, і поважати всіх людей, а не ставитись до них, як до несправних комп’ютерів, які ми маємо полагодити

 

 

 

 СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА YOUTUBE

 

 

   

 

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».