Згідно із загальноприйнятими міжнародними нормами, нацією, що вимирає, вважається така, яка вживає понад вісім літрів чистого спирту на душу населення впродовж року. Статистика 2022 року стверджує, що українці старші за 15 років у середньому випивають щонайменше 8,6 літра алкоголю на рік.

У новому епізоді подкасту «Простими словами» Марк Лівін і Софія Терлез поговорили із засновником реабілітаційного центру «Дім Преображення» Юрієм Тарнавським про причини залежності, те, як давати собі раду, як на це впливає сім’я та як рятувати тих, хто сам рятуватися не хоче.

Юрій Тарнавський -

працює з анонімними алкоголіками майже 40 років. Він народився в Канаді, проте останні десять років живе та працює в Україні. Юрій Тарнавський є волонтером, засновником реабілітаційного центру «Дім Преображення». І він із власного тривалого досвіду знає, як це працює.

ПОВНУ РОЗМОВУ З Юрієм СЛУХАЙТЕ В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Про себе й алкоголь

Я тут проваджу дім одужання для священників, монахів, семінаристів і монахинь, у яких є проблеми з алкоголем. Але я сам алкоголік. Я не п’ю вже понад 40 років. Колись я був алкоголіком, який п’є, мав різні проблеми й не розумів, звідки вони. Сьогодні я вже розумію, що це хвороба. І я дякую Богу, що зараз я живу, як нормальна людина, якщо таке поняття є.

Багато хто каже, що залежність – це хвороба мозку. У 14 років ми з друзями пішли колядувати. Це було в 1965 році, одна жінка дала нам вина. Ми пили ще в кількох хатах і врешті напилися. Ми валялися по снігу та реготали. Я говорив собі: «Боже, як чудово я почуваюся, який рай. Нарешті я пізнав це». Моя підсвідомість, певно, вирішила: це для мене. І тоді вихідними я брав із собою таких, як я, і ми шукали, де можна випити. В університеті ми страшенно пили, потім з’явилися наркотики. В інших не було проблем, а я не міг зупинитися. Я покинув хокей, перестав учитися.

Чи змінив мене алкоголь? Може, то я змінювався, а алкоголь мені допоміг. Або і те, й інше.

  Колись я був алкоголіком, який п’є, мав різні проблеми й не розумів, звідки вони. Сьогодні я вже розумію, що це хвороба

Залежності різні, база одна?

На мою думку, то все не зовсім так. Я пробував різні речі, але вони мене не чіпляли, а от алкоголь – фух. Я не міг стати ігроманом, коли грав у казино й на ставках. Я працюю з різними людьми в Україні та Америці. Я працював зі священниками й ув’язненими та бачив, як це все інакше. Можливо, є корінь усіх цих залежностей, що щось не йде в житті, не працює. Для мене це брак духовної цілісності. Проте, з іншого боку, це хвороба духовна, психічна, емоційна, фізіологічна. З точки зору фізіології, хоч я не п’ю вже понад 40 років, я не можу випити 50–100 грамів. Навіть думати про це для мене небезпечно, бо мій організм це не переносить.

Останній раз я пив 12 березня 1983, відтоді в мене жодного разу не виникало бажання пити. Я чув інші історії.

Хоча я багато знав про алкоголізм, бо був журналістом, у серпні 1982 року я дійшов до свого дна. Я вже боявся, що в мене розвалиться кар’єра, сім’я або я вчиню самогубство. Я напивався щодня, але в мене духовно було почуття вини та безпорадності. Я попросив порятунку. Я не знав, що мені робити, думав, що божеволію.

І вісім місяців із того часу я досліджував алкоголізм, таке в мене було завдання. Я спочатку бунтував, але потім зацікавився. Я намагався зупинитися сам не один рік, але не зміг. В один день я зірвався, стало ще гірше. Я знав, що мене врятує лише божа ласка й звернувся до нього та попросив допомоги.

Пройшов час, і я забув, що попросив цього. За кілька днів я налив собі склянку вина й почув свій внутрішній голос: «Це тебе вбиває. Тобі вже цього не потрібно». Я вилив те вино й від того дня став вільною людиною.

Я намагався зупинитися сам не один рік, але не зміг. В один день я зірвався, стало ще гірше. Я зрозумів, що не можу безпечно пити, бо я – алкоголік.

29 травня о 17:15 39 років тому я останній раз закурив. Пам’ятаю до сьогодні.

Одна моя знайома монахиня, яка зараза намагається кинути палити, розповідала, що її подруга зазвичай перестає курити лише в піст. А на Великдень знову починає. І цього року ця подруга побачила, що монахиня вже не курить і не почала курити після закінчення посту та тримається досі.

Я допомагав одному реабілітаційному центру в Україні десь 5–6 років тому, я там впровадив програму «непаління», і вона там є досі. У той час десятеро покинули палити, а решта продовжили. І ми їм радили: не ходіть туди, де курять, вам там небезпечно. Як наслідок, вони збиралися разом, почали дружити, більше говорили про свої почуття та життя поза «курилками». Те, що від цигарок нам стає легше, – це ілюзія.

Ми з тим, хто покинув палити, маємо зустрічатися двічі на день на десять хвилин. Щодня вони мають можливість виговоритися і знають, що до цього часу вони не закурять. Люди змінюють своє життя на основі груп підтримки, бо це спільнота людей, які до чогось прагнуть.

Люди вчаться жити тут і тепер, чого не вміє робити залежна людина. Разом із терапевтом з Америки ми працюємо із сексуальною залежністю. Людина йде до порнографії, до прикладу, бо не справляється з власними почуттями, вона не хоче їх відчувати. Такі люди мають досліджувати свої думки, записувати їх у щоденник: що передувало тій чи іншій думці, які почуття вона викликала.

 Те, що від цигарок нам стає легше, – це ілюзія

Як сім’ї підкріплюють залежності

Я не почувався щасливим у цьому світі без алкоголю. Я відчував тривогу, не розумів, що зі мною діється. У батька був маніакальний синдром. Може, така моя генетика.

До мене часто звертаються члени сім’ї, які хочуть допомогти батьку, чоловіку чи сину. Я завжди спочатку питаю, чи він хоче з цим щось зробити. І мені кажуть: «Ні, але…». Я зупиняю людей і кажу, що так не працює. Я розумію, що вони хочуть допомогти людині та вирішили, що треба щось з нею зробити. «А чим думали ви, що вам спочатку треба щось змінити?» – питав я їх. І вони це вже заперечували. Вони хочуть займатися кимось і змінити їх, але не дивляться на себе. Це співзалежність, ми такими виростаємо. Зокрема, ми бачимо, як у наших сім’ях це працює, якщо в когось є залежності. Буває, що це проявляється вже через покоління.

Ми хочемо когось обороняти, контролювати чи захищати, але нам треба навчитися їх підтримувати. Я думаю, тут найкращий варіант почати із себе та подивитися на своє життя для початку.

Ми маємо групи з монахинями та братами, куди кличемо спікерів з Америки та Великої Британії, які розповідаються про свій досвід. Одна зі спікерок розповідала, що в неї чоловік алкоголік і батько теж пив. Це були нестерпні страждання, але вона почала працювати над собою. І одного дня вона прийшла, коли її чоловік починав черговий конфлікт, і сказала: «Я не буду входити в цей конфлікт. Мені цього досить, мене вже від цього відвернуло». Тоді він зрозумів, що вона така щаслива, і почав робити щось із собою. Звісно, так не в кожному випадку буде, але тут це дійсно спрацювало.

Ми не можемо вилікувати іншу людину, але можемо зробити порядок із собою. Ми всі маємо свої виклики й не даремно народжуємося на цей світ. Насамперед треба брати відповідальність за своє життя: реалізуватися, рости, служити.

 Групи підтримки працюють у сфері досвіду, а не теорії. Люди розповідають про себе, про те, що пережили. І цим підтримують інших. У групах кожен відповідає за себе, люди ідентифікують себе з іншими й розуміють: «Я не такий самотній і не такий страшний»

Коли я був журналістом і ще не розумів, що я алкоголік, на сцену вийшов поважний учитель фізкультури, тренер і розповів, що він п’є. Для мене це було щось дивне. Я послухав його історію і зрозумів, що не треба соромитися, бо якщо його таким приймають, і ще й аплодують, то приймуть і мене.

Сором за своє безсилля

Часто говорять, що алкоголіки та залежні люди страждають від сорому та почуття провини. Це два потужні почуття. Сором – це про мене, як людину. Хто б що не сказав, я усе одно подумаю: «Я якийсь негідник, це про мене». А почуття вини – це про вчинок. З тим легше впоратися, бо як немає вчинку, то відійде й почуття провини. А от відчуття сорому залишається, поки людина не прийме себе та не зробить над собою певну працю. І тут дуже важливо не додавати цих відчуттів. Залежна людина вже стільки відчуває сорому, що не треба її добивати далі. Але чомусь люди думають, що допомагають, якщо будуть критикувати та принижувати. Це бар’єр до одужання.

Мене часто питають про жіночий алкоголізм, але я не знаю такого поняття. Можливо, є якісь спеціальні методи, як для підлітків чи людей похилого віку, але все ж – ми не кажемо «чоловічий рак». Рак – це рак, а залежність – це залежність. Це більше тавро, аніж правда. В Америці вже цього немає, в Україні ще є прояви. Бо чоловік вип’є, поваляється десь, то не страшно, бо то чоловік. А жінку за таке осудять. Одного недільного вечора в 1974 році дружина президента США Бетті Форд виступила на телебаченні із заявою, що вона – алкоголічка. Бетті лікувалася, ходила на реабілітацію. Але коли вона це сказала перед усіма, багато стільки жінок почали дзвонити та просити допомоги, бо вона дала їм на це дозвіл.

Про це треба говорити, бо люди цього не роблять. Люди можуть когось принижувати через те, що він алкоголік, але не розуміють, що таке залежність. Вони навіть не розуміють, що собою представляє алкоголь. Це отрута, навіть у маленьких дозах.

 Люди можуть когось принижувати через те, що він алкоголік, але не розуміють, що таке залежність

12 кроків до свободи

Довідка:

1. Ми визнали, що ми були безсилі перед алкоголем, а наше життя стало некерованим.

2. Повірили, що сила могутніша, ніж наша власна, може повернути нам здоровий розум.

3. Ухвалили рішення доручити нашу волю під опіку Бога, як ми розуміли його.

4. Зробили сумлінну та безстрашну моральну інвентаризацію самих себе.

5. Визнали перед Богом, собою й іншою людиною достеменну природу наших помилок.

6. Були повністю готові до того, щоби Бог усунув усі ці вади характеру.

7. Покірно попросили Його усунути наші недоліки.

8. Склали список усіх людей, кому ми заподіяли кривду, і сповнились бажанням відшкодувати всім їм завдані збитки.

9. Особисто відшкодовували заподіяну цим людям кривду, де тільки можливо, крім тих випадків, коли це могло зашкодити їм або іншим.

10. Продовжували робити особисту інвентаризацію, і коли ми були не праві, відразу визнавали це.

11. Продовжували робити особисту інвентаризацію, і коли ми були не праві, відразу визнавали це.

12. Отримавши духовне пробудження в результаті виконання цих кроків, ми намагалися донести цю звістку до алкоголіків і застосовувати ці принципи в усіх своїх справах.

Програма «12 кроків» передбачає, що людина не може впоратися сама із собою та звертається до вищої сили. Людина собі обирає, у що вірити. Для когось це Бог, для когось – природа. Я маю кількох знайомих атеїстів в анонімних алкоголіках. Для одного з них вища сила – це природа. Він сприймає її як щось могутніше, що не може пояснити.

Деякі члени товариства 12 кроків вважають, що саме товариство є для них вищою силою. Тут люди, які знайшли спільне вирішення, і з ними це працює. Знайшовши вищу силу, ми робимо те, чого не змогли б зробити самі. У літературі АА є цілий розділ звернень до агностиків та атеїстів. Дехто з тих, хто не вірив, пізніше знайшов шлях до Бога чи іншої вищої сили. Це вже є особисте. Головне – бути відкритим до цього, а не заперечувати. Це особиста історія, де кожен має там повну свободу.

Для мене Господь – це безумовна любов. Люди, які живуть близько з Богом, не накидають нічого на вас, вони не хочуть контролювати чи переконувати. Вони просто живуть. Якщо я хочу переконати когось, значить, то мені того бракує.

Це також про співзалежність, про яку ми говорили. Програми 12 кроків працюють саме так, вони орієнтовані «на себе». Хочеш допомогти іншому – ділися своїм досвідом. Але не всі люди це розуміють.

Різні люди по-різному проходять 12 кроків. Треба визнати, що є проблема і я сам її не вирішу. Людина мусить сказати собі прямо: «Я є один із тих алкоголіків, які ніколи не зможуть пити безпечно. Алкоголь наді мною панує, і я вип’ю все одно, навіть якщо мені того не хочеться».

Багато людей заперечують це і не визнають, що не можуть дати собі раду та попросити допомоги. 12 кроків дають людині розуміння, що, якщо вона безсила, то є щось могутніше, що може допомогти. Сила в спільноті, в інших людях, можливо, в Богові. Ці кроки побудовані на досвіді, люди через це одужували.

Перші три кроки кажуть, що треба дозволити собі допомогти. Це як люди опікуються дитиною. Так, вона може десь там впасти, але є нагляд і можна звернутися до когось за допомогою. Наступні кроки – про передання свого життя під опіку вищої сили. Не лише про рішення, а вже про дії. Якщо я не розгляну себе збоку, я не зрозумію свої вади. Для мене тут усе просто. Я створений Богом, мені нескладно визнати перед ним свої недоліки й мені не буде соромно. І тоді мене ніхто не осуджує, і я починаю відпускати процес. Тут також треба бути готовим усім пробачити. Відпустити всі образи, травми, зрозуміти, що це насамперед шкодить мені.

І прийняти себе.

 Людина мусить сказати собі прямо: «Я є один із тих алкоголіків, які ніколи не зможуть пити безпечно. Алкоголь наді мною панує, і я вип’ю все одно, навіть якщо мені того не хочеться»

ПРО МЕДИТАЦІЇ, ЗАГАРТУВАННЯ І ЇЖУ ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ СВІТУ – СЛУХАЙТЕ В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Брендинг: Vertigo Agency