ПодкастиГумор як форма захисту й жарти під час війни. Інтервʼю зі стендапером Антоном Тимошенком

У новому форматі подкасту «Простими словами» український стендап-комік Антон Тимошенко розповів про дитинство, гумор під час війни та розслаблене суспільство, яке потрібно «запаяти».

Про навчання у школі й гумор як форму захисту

Я родом із села, у пʼятому класі батьки віддали мене в Нікопольську гімназію, бо я добре вчився в сільській школі. І там ці міські діти, якась нібито різність статусів, плюс у мене зуби були трохи криві. Я був ідеальним типажем людини, щоби її постібати й підколоти.

Я не дуже вмів битися, тому намагався боротися жартами, завоювати собі друзів і захистити себе іронією. І це працювало. Хіба що в якийсь момент я зрозумів, що навіть занадто працювало, бо це заважаю вчителям проводити уроки. У мене були гарні оцінки, але дуже погана поведінка. Уся субота в щоденнику була заповнена червоним.

Удома я був доволі спокійним. Грав в ігри, ходив на футбол і робив домашні завдання. Основна заслуга батьків у тому, що я ні разу не бачив, щоби вони сварилися, кричали одне на одного. Саме тому я думаю, що виріс збалансованою дитиною з більш-менш стабільною психікою.

Коли я привів батьків у МЦКМ («Жовтневий палац») на стендап, мама сказала: «Ми навіть не думали, що в тобі таке є». Ніхто не вірив, що я вступлю до Києва. Тоді якраз ввели ЗНО, можна було подати документи в декілька університетів. У першу хвилю зарахувань я пройшов на бюджет в Дніпровський національний університет імені Гончара. У Київ вступити було важче, а бюджет був моїм єдиним варіантом.

У КНУ імені Шевченка не вистачило кількох балів, щоби вступити на журналістику. В останні дні вступної кампанії я зрозумів, що не хочу навчатися в Дніпрі. Я подзвонив батьку, сказав, що віддам документи в Київ, на політологію. Батько сказав їхати, мамі ми нічого не сказали. Коли вже їхав назад до Нікополя через Кривий Ріг, зранку на вокзалі перевірив пошту й зрозумів, що я вступив.

Мама дуже раділа, що я працював на «Радіо Промінь». «Стендап прийшов і пішов, а «Радіо Промінь» вічне», – казала вона. Мій батько електромонтер, працював на Нікопольському заводі феросплавів, це найбільший завод феросплавів у Європі. Мама фармацевтка, працювала в аптеці. Зараз вони обоє вже не працюють. Батьки зараз у Києві, їм буває важко через зміну способу життя. Але я пояснюю їм, що це пауза, це не назавжди.

Я не знаю, якою би людиною я виріс, якби народився в місті. Мабуть, я виріс і більш здоровим через свіже повітря. Хоча от Нікопольський завод феросплавів. [жартує] Жили в селі, працювали на городі. Слава богу, десь дозволяли відпочити, а не сапати бурʼяни. Це, однак, навчило любити працю. Батько все вмів робити руками, брат також. Я іноді відчував свою дефективність. [жартує] Зате я на компʼютері розбирався. Я теж хочу навчитися робити щось руками, може, коли стану старшим, прийду до цього.

Так, у гумору ніби й не має бути меж. Однак є речі, які базуються на емпатії. Жартувати про Бучу й Маріуполь я не можу, бо хто я такий, щоби про це говорити? Утім, людина, яка приїхала з Бучі або Маріуполя, й хоче провести стендап, може про це жартувати, я вважаю. Навіть коли я жартував про повістки, то потім питав у військових, які приходили на мій концерт, чи можу я отак робити. Вони сказали, що так, лишай, бо це смішно.

Найбільша проблема для написання жартів зараз – те, що в людей дуже різний досвід війни. У когось він максимально трагічний, у когось ні. Тому один жарт може зайти одній людині, а іншій – ні. Якщо жарт не набирає 1000 цитованих ретвітів зі словами «Треба його повісити», то значить, що жарт більш-менш нормальний.

Коли я заходив у тему мовного питання, то я думав: яка в цього мета? Якщо просто розсмішити, тоді цього замало. Якщо ж мета – обʼєднати людей, змусити задуматися, то можна ризикнути. Якщо твоя мета винятково сміх – то напиши жарт про стосунки й усе.

Вигорання, хобі як робота й розслаблене суспільство

Прикольно казати, що найкраще хобі – це робота. Насправді це найгірше [хобі]. Бо тоді воно перетворюється на ремесло, заводську роботу. Тепер доводиться шукати інше хобі, бо перше вже стало роботою. На натхнення сподіватися не варто. Я не вважаю, що я найталановитіший стендап-комік України, але я думаю, що я найпрацьовитіший. До літа спробую дописати нову годинну програму.

Контекст війни не дає змогу говорити про щось інше, крім війни. Утім, постійно говорити про війну теж утомлює, уже стільки жартів про це було… Не просто знайти новий оригінальний вектор, який не буде тригерити людей, яким і так важко [через війну].

Я не люблю, коли кажуть, що суспільство розслабилось, але якщо ви побудете хоча би пʼять годин у Краматорську, то зрозумієте, що так, ми тут дійсно занадто розслабились. Поставив собі мету – «запаяти» людей, але не перепаяти. Задача така, щоби вони прийшли на стендап, посміялись і відпочили, але водночас думали про війну, можливо, змотивувати їх допомогти ЗСУ.

Через це і вигорання було, бо потрібно ж писати й писати, не зупинятися. Зараз намагаюся себе не заганяти. Помічаю, що багато жартів народжуються в комунікації, під час спілкування. Війна краде в нас радість, але що гірше – вона краде в нас біль. Ми не можемо понити, а я люблю жалітися найбільше. Тепер не можна – усі проблеми війни гірші за твої.

Я багато на себе беру, бо думаю, що стендап може розв'язувати проблеми інших людей, допомогти їм. Не факт, що ця робота дійсно щось дає, але мені приємна ця ілюзія, ніби я на щось впливаю. Якщо це навіть 0,02% впливу, це однаково заряджає. Стендап – це теж влада.

Про наелектризованість у суспільстві й Спартака Субботу

У моїх нотатках є нагадування, що треба поговорити про срачі й наелектризованість у суспільстві. Я відчуваю це дуже сильно, хейт прилітає на жарти до будь-яких тем, навіть про аудіоповідомлення в телеграмі. Не підколи, а прям агресивні коментарі. Я десь читав, що це може бути така собі «колоніальна памʼять» деколонізованих країн, коли ми шукаємо ворогів усередині. Хоча, можливо, під час війни це неможливо не робити.

Ми з Євгеном Яновичем почали спілкуватися ще до того, як він почав працювати зі Спартаком Субботою. Він допомагав мені, підтримував збори. У мене з ним добрі стосунки. Я дивився їхній подкаст ще на самому початку, але всі мої друзі-психотерапевти й журналісти казали, що Спартак – неоднозначний персонаж, що він бреше.

Я дуже часто завдяки цьому формую свою думку, бо не маю часу все перевіряти особисто. У мене немає пів року часу, як в Іллі Полудьонного, перевіряти людей, яких я у чомусь підозрюю. Є люди, яких я поважаю, яким я довіряю, тому можу орієнтуватися на їхню думку. Якщо вони вважають, що Спартак неадекват, то я не буду це дивитися.

Цікава була реакція [Євгена Яновича], бо я розумію його відчуття, коли ти подкастом збираєш повний зал на 1000 людей у КПІ. Думав, що йому, можливо, важко буде від цього відмовитися. Але він відреагував швидко, призупинив цей суперуспішний проєкт.

Професійна заздрість, конкуренція та допомога колегам-стендаперам

Коли ірландський комік Дара ОʼБрієн мене репостнув, я це відчув. Є українські коміки, які можуть бути конкурентоспроможними на західній сцені. У деяких із них ще немає годинного спешлу, який був на рівні Леї Сі Кея чи Дейва Шаппелла, але біти [ред. – окремі жарти] на рівні.

Конкуренція призводить до якості. Зараз такий буст для українського стендапу, коли легше отримати перегляди й лайки. Ти можеш написати простий матеріал, який залетів, і подумати, що завжди будеш так робити. Але не можна зупинятися, потрібно працювати. Я намагаюся допомагати комікам, які просять репостнути й розповісти про їхній концерт. Буває, що просять репостнути по десять разів якісь маленькі концерти, але це так не працює. Якщо це великий сольник – тоді можна.

Критику я беру близько до серця. Потім думаю, пишу знайомим, яким я довіряю, питаю, що вони про це думають: чи я налажав, чи люди просто образилися, бо вони на емоціях. Якщо пишуть негатив з образами, перша реакція в мене відповідна. У мене немає такого, що я думаю, мовляв, я вище вас – я на вашому рівні. Ми всі на одному рівні. Як ви до мене, так і я до вас.

Почав рідше переглядати коментарі. Я за все своє життя написав негативних коментарів в інтернеті десь 20, може, десять. За речі, які мене дуже бісили: ОПЗЖ чи Потап із його останнім кліпом [ред. – пісня «Волонтер»].