2016 року в Донецьку представники так званого «військового трибуналу» квазіреспубліки затримали Ігоря Козловського й оголосили політв’язнем. Йому винесли вирок і на 700 днів замкнули в підвалі, де Ігор пережив різні види катувань. Після цього мав досвід адаптації та лікування ПТСР.

Раніше ми розповідали про цей досвід.

У новому форматі подкасту «Простими словами» ми поговорили з Ігорем про війну, колективну травму, стійкість, мир, людяність і гармонію із собою.

Ігор козловський,

учений і релігієзнавець, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України.

ПОВНУ РОЗМОВУ З ІГОРЕМ СЛУХАЙТЕ В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Уроки війни

Мої батьки пережили Другу світову війну, а бабуся з дідусем – Першу. Я ловлю себе на тому, що не тільки пам'ятаю, а був, можливо, частиною цих процесів, коли люди в 50-х – на початку 60-х років минулого століття переосмислювали події та працювали з цією травмою. Зрозуміло, що це було непрофесійно, це було несвідомо, але мене завжди дивувала та атмосфера, яка була в нашому дворі.

Це такий будинок, який до 1917 року був домівкою для однієї родини,а після Другої світової війни там жили 13 родин. Хтось жив у підвалах, хтось – в інших непридатних умовах, але це була традиційна схема – так населяти будинки. Бо жити людям було ніде.

У мене такі яскраві спогади. Весна, на вулицю виносять патефон, його закручують, лунає музика, люди сидять, чоловіки грають у доміно, поступово стає спекотно, вони роздягнуті. Повертаються люди з радянських концтаборів, із ГУЛАГу, тут-таки присутні фронтовики, є ті, хто був в УПА, були махнівці, були петлюрівці, червоноармійці – такий своєрідний ковчег. І чоловіки сидять, говорять про цю війну, не так, як говорили потім з екранів, не так, як говорили письменники в літературі. Вони говорили з точки зору життєвих моментів, говорили про страх, говорили про біль. І в тому числі говорили про сміх, про якусь радість, якісь кумедні речі.

І це також була терапія для них, тому що несвідомо вони прийшли до того, що будь-яку травму треба не тільки усвідомлювати та переживати внутрішньо, а й вербалізувати її, вивести на поверхню та подивитися зовні. Така оптика зовні, як включений спостерігач, який спостерігає за певними подіями, навіть свого минулого, і може виносити якісь судження. І ці судження необов'язково говорять про героїзм, скоріше вони згадують більш буденні моменти. Не про те, що вони були на полі бою, убивали одне одного – не це було головним.

Я чув історії, наприклад, як батька затримали, коли вони партизанили в лісах Чернігівщини, поставили на розстріл, а вони тікали. Це не було трагічно. Це був інший погляд, я був занурений у цей досвід, бо слухав про нього. Я слухав свого діда, який розповідав ще про події Першої світової війни. Тобто, так чи інакше, війна була присутня в усіх розмовах і вона була не така чорно-біла.

Найбільше на мене вплинули історії не лише батька, а й мами та бабусі. Вони залишалися на території окупованої Макіївки, біля Донецька. І перебуваючи під окупацією, вони рятували єврейських дітей. Звісно, було багато різних історій, але та, що запам'яталася й потім, можливо, впливала й на мої вибори – ця. Тобто моя мати була підлітком, бабуся сама, чоловіків немає, з’являються німці, постійна тривога, але вони ухвалюють рішення та рятують цих єврейських дітей. Це стало для мене певним орієнтиром – навіть у таких екстремальних умовах, коли це стосується твого життя та життя твоєї дитини, треба думати також і про інших, тих, хто може страждати ще більше. І твоя місія може бути в тому, щоб якось їм допомогти.

Це стало важливим моментом формування внутрішнього світу та позиції. Я використовував це для розуміння того, навіщо ми живемо. Ми живемо не тільки для себе. Я бачив, як потім мої батьки все життя допомагали також й іншим, сповідували таке своєрідне служіння для інших. Це закарбувалося не тільки в пам'яті, а як досвід. Уже відрефлексований, він впливав і на мої життєві вибори також.

Як працювати з травмою

Ми повинні пам'ятати, що ми несемо відповідальність не тільки за себе.

Якщо ми батьки, то зрозуміло, що наша батьківська ідентичність повинна розповсюджуватися й на наших дітей. Традиційно в психології є такий момент, коли щось відбувається з дитиною, психологічно, психічно, то ми повинні працювати з усією родиною, тому що дитина є частиною цієї родини. І вона несвідомо, але засвоює в тому числі не тільки психологічні, емоційні реакції, а навіть соматичні проблеми, тому що вона постійно чує про це, відчуває ті чи інші хвороби. І це не тільки генетика, але й певне віддзеркалення, повторення на соматичному рівні.

 Ми повинні пам'ятати, що ми несемо відповідальність не тільки за себе

Так, дійсно, ми травмоване суспільство, і наша травма є множинною. У нас із покоління в покоління накладалися травми, вони входили в глибину, у ментальне тіло нашого народу, і з цим треба щось робити.

Людина дійсно істота крихка та тривожна. Тривожність полягає в тому, що вона не бачить свого майбутнього. Вона очікує на щось, а майбутнє не таке, на яке вона очікує, і це призводить до того, що тривога тільки посилюється. А чим відрізняється людина від інших живих істот? Інші живі істоти можуть переживати страх. А тривога – це не про конкретне, це про очікування. Також ми відрізняємося від інших живих істот тим, що в нас є уява. В інших істот є реакції на безпосередню небезпеку, а в нас – уява, яка малює тривожні картини. І саме оці тривожні картини розхитують нашу психіку.

Щоб цьому запобігти та працювати з травмою, можна виділити декілька рівнів.

  • Рефлексування. Ми повинні навчити людей і суспільство в цілому правильно рефлексувати. Це означає, що ми беремо проблему, ми на неї дивимося ззовні, і ми так, аналізуючи, знаходимо ті чи інші моменти, які нам потрібні для того, щоб далі працювати з цією травмою. Травму треба зробити досвідом, і початок цього – це рефлексування. Ми відрефлексуємо. Далі інший рівень – це рівень так званого екзистенційного інтелекту.
  • Екзистенційний інтелект – це інтелект про сенси. Ми повинні знати та розуміти, що людина живе сенсами. Що сенсотерапія, або, як говорив Франкл, логотерапія – це важливий момент для того, щоб знайти орієнтири в нашому житті. Якщо немає сенсу, то, зрозуміло, що людина не може далі рухатися. Навіщо? Я бачив таких людей, які накладали на себе руки в екстремальних умовах під час полону, тому що в них зникали сенси. Вони не витримували тривалості та крихкості часу в очікуванні, коли ж буде це звільнення. І відсутність сенсів призводила до того, що вони знесилювалися та випалювали себе зсередини.
  • Емоційний інтелект – тобто інтелект, який дає змогу нам мати внутрішній простір, розуміти свої емоції, бути асертивними, бути тими, хто розуміє, що відбувається у внутрішньому тексті, а далі вміти відстоювати свою точку зору з повагою до іншої точки зору. Тобто витримувати напруження, різноманіття навколишнього світу. Ми всі різні, у нас різні думки, різна оптика, різні позиції, різний життєвий досвід. Треба вчитися слухати людину, знаючи свою позицію, за необхідності цю позицію переосмислювати та визнавати свої помилки й помилковість поглядів. Тобто бути пластичними.
  • Емпатія. Далі ми повинні бути емпатичними, щоб чути іншу людину, відчувати біль, страждання, її радість, її тривоги, і вибудовувати простір. Простір – це живий організм між людьми. Він важливий як терапевтична атмосфера.
  • Соціальний інтелект. Рівень соціального інтелекту – це рівень, коли ми вчимося думати не тільки про себе. Це важливий момент, коли ми переносимо акцент із себе на інших. І тоді це стає моментом, який дає змогу травму переосмислювати. Я розумію, що в мене є травма, розумію травму іншої людини. І це дає змогу нам разом вибудовувати спільний досвід.
  • Творчий інтелект. Творчість – це необов'язково бути письменником, поетом, художником. Творчість – це наше повсякденне життя, у якому ми можемо знайти ті чи інші творчі механізми, які дають змогу щось дарувати світові нове. Навіть новий рецепт звичної страви – це також творчість. Ми повинні усвідомлювати, що ми покликані бути творчими. Для християнина це зрозуміло, якщо Господь – це творець і ми за образом створені, то зрозуміло, що потенціал творчості в нас безмежний, тільки треба розпакувати це.
  • Соматичний інтелект, тобто тілесний інтелект. Наше тіло накопичує стреси, тривогу, травму. Нам треба виводити їх на периферію, займатися утилізацією відпрацьованих моментів нашої травми. А для цього потрібна культура нашого тіла: від організації нашого щоденного життя, як правильно навчити людину дихати, щоб вона вводила травму за межі себе, як правильно їй рухатися, щоб виводити цю травму назовні. Це також важливий момент.

У людини є інструментарій. Увесь світ навколо нас – це інструмент для нашого просвітлення. І ми повинні дивитися широко, не звужувати свою оптику до рівня своєї травми. Ми повинні жити повноцінним життям, до якого ми покликані. І травма повинна стати не просто досвідом, а конструктивним досвідом для розбудови нового простору.

Слухайте розмову на YouTube

Люди миру

Чим українці зараз цікаві світові? Чому світ такий зачарований не тільки нашими звитягами, не тільки нашими перемогами над ворогами, а й тим, що ми показуємо дуже часто зразок людяності. Ми показуємо світові людину.

Оцей простір людяності, якщо ми після нашої перемоги будемо руйнувати його, ми програємо. Ми зараз стикнулися з тим, що для нас ворог, його вчинки – це не людські вчинки, а тваринні. І ми не повинні його віддзеркалювати, ми повинні все ж таки показувати світові приклад людяності. У нас є цей потенціал, ми бачимо й волонтерське служіння, і капеланське, і знаємо наші Збройні сили. Розвиток людяності в людині – це загальне наше завдання, у тому числі й терапевтичне.

Я знаю багато творчих людей. Вони – люди миру. Не мирні люди, а саме люди миру, внутрішнього миру. Але ж саме така людина і є зразком справжнього воїна, який розуміє своє обмеження, свою межу, але може розсунути цю межу, виводити її далі і йти. Це і є сподвижництво. Саме це шлях справжнього героя.

Часто запитують, як ми повернемося з війни. А ми повністю спочатку й не повернемося. Голова ще довго буде на цій війні. Це так відбувається. Тілесно ми повернемось. Але ж що кожен із героїв повинен принести? Він повинен принести в мирний час самого себе зміненого. Такого зміненого дорослого, який з одного боку чує, відчуває біль і страждання інших, але він не замикається в собі зі своєю травмою, а йде та допомагає іншим також.

 Я знаю багато творчих людей. Вони – люди миру

Досвід полону

Мої рідні виїхали з Донецька ще у 2014 році. А мені довелося залишитися, тому що вивезти під час такої гарячої фази 2014–2015 року свого сина, який лежав зі зламаним хребтом уже понад 20 років, було досить важко. Я планував це зробити навесні 2016-го, але не встиг. За мною вже було спостереження зовнішнє, як уже потім мені сказали. І були доноси. Доноси – це такий феномен, який практично повністю відтворює все, що було в 30-х роках, під час Радянського Союзу. Люди для того, щоб виживати в тих умовах і бути «своїми», пишуть доноси. І в цих доносах було багато чого. Мені потім зачитували їх під час катувань. Там було й про те, що я підтримав Майдан, був одним з організаторів молитовного марафону за єдність України, що всі мої учні стали проукраїнськими, виїхали на територію України, що я маю вплив на людей. Вони намагалися цим сказати, що я терорист, екстреміст, що підірвав пам'ятник Леніну.

Мене заарештували якраз у той день, коли вранці підірвали пам'ятник Леніну на центральній площі. Вони хотіли до цього все прив'язати. Під час катування вони дали мені в руки два предмети, запитали, що це. Це були такі два циліндричні предмети. Я не знаю, що це, тому що в мене був мішок на голові, і я не бачив, я тільки міг намацати. І це їм було необхідно, щоб були відбитки пальців.

Це для них стало початком, потім багато різних катувань, перебування в підвалах, камери з карними злочинцями. Мене кидали до так званих бойовиків, ополченців. А потім уже всіх нас, політв'язнів, кинули в напівкарцер, камери смертників, камери-одиначки, де я провів пів року. А потім уже відправили в колонію, де також навколо всі були карні злочинці, і я, як своєрідна жар-птиця, який ніяк не співпадав із їхнім ландшафтом. І так я пройшов цей досвід – 700 днів на дні людського життя.

Як вижити в полоні

Якщо людина потрапляє до полону, краще, щоб вона була вже зрілою. Це важливий момент, тому що коли в тебе є певний досвід, більша пластичність, уміння поводитися в різних екстремальних ситуаціях, і вміння все ж таки дійсно асертивно відстоювати свою позицію. Ну й ті ж таки сенси. Якщо в тебе вже вони є, у тебе є заради чого жити, і, можливо, заради чого вмирати.

Я вже розповідав цю історію неодноразово. Це той пусковий момент, коли потрапляєш ти в підвал, і тут люди лежать на підлозі, у них немає взагалі вже надії, що вони вийдуть звідси. Обмежений абсолютно простір. Тут немає жодних умов для існування. Двічі на день виводять тебе до туалету, якщо не забудуть, вранці о 8-й і о 7-й вечора. А потім у тебе залишаються тільки пляшки, які можна використовувати. Іноді раз на день, можливо, і дадуть якусь їжу. І все, простір обмежений, перспектив немає. Потім починається катування, навіть без якоїсь мети щось вибити з тебе. Для них головне – тебе зламати. Оце патологічне бажання зламати твою гідність, побачити, що ти плазуєш – оце головне для них. І навіть коли вони перебивали там ноги та говорили, що ти вже не встанеш і будеш повзати, я розумів, що це їхнє бажання, щоб я повзав. І тоді я однаково встаю та йду, попри те, що я не можу йти, я потім кістки діставав із ніг, але ж я йду, і це для мене перемога.

І коли мене після першого катування кинули знову ж таки до цієї камери, знімають мішок із голови, і я бачу себе вже іншим. Не тим, якого забирали на допит, а вже після, це вже інша людина. Ти бачиш себе скривавленим, кров не зупиняється, руки й ноги чорні, тому що були різні форми катування. І хтось запитує, чому ти посміхаєшся, і я ловлю себе на тому, що я дійсно посміхаюся. І ця посмішка щось мені говорить. Я відповісти не можу, тому що зневоднення після довгих катувань, і ти не можеш говорити, вербальний процес уже не працює. Але ж думка є, перша думка, і це радісна думка, що я не боюся померти. Тому що я люблю сина, люблю своїх рідних, близьких, друзів, Україну. І не це головне, це моє, а головне – те, що вони мене люблять. І оця їхня любов – це борг, мій борг, борг любові, я боржник любові. І це була друга радість. Я боржник, і треба віддавати борг. Борг любові – це безкінечність, його неможливо віддати взагалі.

Далі ти повинен вчитися ходити та міркувати. Твої рефлексивні процеси продовжуються. І ти думаєш, а, може, я не вийду звідси ніколи, а я ж боржник, я повинен віддавати борг. І тоді от якраз той внутрішній поштовх. Я зрозумів, що борг можна і тут віддавати. Подивись навколо – тут люди страждають. Чим ти можеш їм допомогти? Хтось потребує хліба, у нього немає, і ти ламаєш свій хліб, який у тебе залишився. У когось немає взуття, це зима, людину перевели босу, і ти шукаєш, як їй допомогти. Комусь треба сказати добре слово, а комусь просто людського тепла не вистачає. І ти несеш відповідальність за свій борг, ти перебуваєш уже в цьому служінні, і це дає можливість тобі жити, і це дає тобі сили, ті, які ти навіть не очікував від себе.

Ти один, але ж тобі потрібно спілкування, тому ти спілкуєшся внутрішньо. Перед тобою відкривається той самий простір, простір молитви, простір медитації, простір тих практик, які вже є у твоєму арсеналі, і це також тобі допомагає. Тому в тебе є інструментарій і для зовнішнього світу, і для соціального простору, і для внутрішнього простору, і це дає змогу вижити.

Про ПТСР

Я підтверджую думку Віктора Франкла, що людина, яка перебуває в полоні, має три етапи.

Перший етап – це шок, який вона переживає, коли потрапляє в такі умови, де вона не має можливості так чи інакше вийти за межі звичного свого життя, вона обмежена.

Другий етап – це очікування, очікування звільнення, ця тяглість часу, який, до речі, ми й зараз переживаємо. Це все аналогічно з тим, як зараз уся країна почувається. Спочатку був шок і відторгнення, зараз очікування, що колись усе завершиться нашою перемогою. І це очікування, воно також може вимотувати. І я постійно нагадую, що треба все ж таки виходити з цього очікування в простір тут і зараз і працювати саме на цьому майданчику.

Третій етап – це повернення. Як ми будемо повертатися після перемоги, а голова ще буде перебувати у війні. І аналогічно було з полоном – ти повернувся, але ж ти інший. Тобі треба відновлювати себе, не тільки фізично, але й психологічно. Тобі треба відновлювати стосунки з людьми.

В українській мові є відносини та стосунки. От відносини – це щось таке більш нейтральне, а стосунки – це те, що тебе стосується, торкається твого єства.

Стосунки потребують твоїх зусиль, а в тебе немає на це сил. І ти починаєш себе ловити на думці, що ти не такий, що з тобою щось відбулося, і ти можеш навіть лякатися себе та своєї відстороненості. Хоча навпаки – ти повинен бути більш відкритим та емпатичним, а ти стаєш замкненим. У мене не було якихось панічних моментів, як у полоні, так і на волі. Але ніби з’явилася інша позиція, яка тебе починає бентежити. І оця бентега, вона повертає тебе знову й знову до травми. Ти знову внутрішньо виходиш на це перехрестя життя та смерті. І це відчуття дихання смерті, воно психологічно не було звичним для того періоду до полону, але воно стало звичним зараз.

Повертаючись у спогадах до Другої світової, можу сказати, що в людини внутрішньо залишається бажання повернутися не просто в мирний час попереду, а в той мирний час, який був до війни. Іншого досвіду мирного часу в неї немає, вона не знає, який буде попереду, тому моделює той, який був до. І дослідження показують, що в суспільстві буде відбуватися регрес, і ми повертатися будемо до мирного життя з різним досвідом.

Будуть повертатися ті, хто пройшов війну. І вже зараз у них є таке братерство, їм є про що говорити. Я, наприклад, коли розмовляю з людьми, які пройшли полон, їх розумію. Тобто ми говоримо однією мовою. І нам легше працювати з людьми, яким ти можеш розповісти про свій досвід, і вони його також розуміють. Але є люди, які не будуть знати цього досвіду. Є досвід людей, які виїхали за межі України. Це також досвід. І це також травматичний досвід. Люди-переселенці, люди-біженці, люди, які втратили щось у минулому житті. Регрес точно буде. Буде певне розчарування. На них також треба очікувати.

Уже зараз ми можемо бачити напруження між різними бульбашками, між різним досвідом фактично бачення себе в цій війні та себе в мирний час.

Ми ж знаємо, що насправді гострі форми посттравматичного розладу будуть мати не всі, навіть серед тих, хто пройшов страшні події. Дуже часто бувають люди, які не залучені в чомусь жахливому, але мають цей розлад значно більш проявлений, ніж людина, яка була безпосередньо включена в бойові дії.

До цього треба готуватися, треба підіймати загальну культуру, працювати з травмою, травмою колективною, індивідуальною, з тим, щоб ця колективна травма не перейшла вже в культурну травму. Бо культурна травма – це вже на довгі-довгі покоління, щоб вона не стала такою травмою, яка буде впливати на подальше життя всього українського суспільства в майбутньому.

Тобто посттравматичний стресовий розгляд може бути в людей, які, наприклад, розірвали стосунки під час війни, тому що це було те, до чого людина виявилася не готовою. Це може бути виїзд за кордон, це може бути виїзд з-під обстрілів, це може бути сам факт втрати майбутнього. Це теж важлива частина життя, якою ми нехтуємо, але коли в нас це майбутнє забирають, нам стає дуже страшно за себе і за власне виживання. Тобто це може стосуватися великої кількості подій і в жодному разі не можна знецінювати власні страждання. Якщо вам болить, то вам болить по-справжньому.

Заняття, які покращують ментальний стан

Читання. Я з дитинства читаю. У нас не було, зрозуміло, тоді телевізорів, інтернету, і вся родина багато читала. Мені навіть важко згадати час, коли я не читав. Що дає цей процес? Ну, по-перше, ти можеш так розвивати свій когнітивний інтелект та емоційний інтелект.

Ти набуваєш певного досвіду, тому що ми інстинктивно вживаємося в певного героя або оцінюємо якісь вчинки людей. Це розвиває наше просторове мислення, внутрішнього простору. Саме внутрішній простір дає змогу тобі створювати свій світ, у якому ти можеш пропрацьовувати ті чи інші ситуації, яких немає в реальності.

З книжок ти набуваєш внутрішнього досвіду. Зрозуміло, що він не завжди витримує критику з точки зору самої реальності, але в тебе є мозок, він має особливість – усе, що він переживає, він переживає як реальність. І це дає змогу йому закарбувати в тому внутрішньому просторі оці напрацювання, наративи, бачення.

Творче письмо. Як людина, яка багато років займається писанням історії, хочу сказати, що інструменти творчого письма в парі з читанням – це те, що покращує навички оповіді власної історії й, щобільше, у якісь моменти допомагає тобі стати не просто пасивним спостерігачем, але сценаристом цієї оповіді, яку ти ведеш від свого імені.

Є безліч інструментів творчого письма, які необов'язково загортати безпосередньо в написання роману. Тобто прогулянка та фіксація своїх думок у процесі ходіння – це творче письмо, ти створюєш сенси всередині себе. Приймання холодної ванни або приймання гарячої ванни – це може бути інструментом творчого письма. Інструментом творчого письма може бути написання листів. І цих методик насправді дуже багато. У парі з читанням вони значно поглиблюють твоє розуміння власної історії й історії загалом.

Робота як простір для покращення життєстійкості

Людина – це складна істота, усередині неї повинна бути певна рівновага. Є чотири складові, про які потрібно завжди пам'ятати: робота, навчання, розвага та відпочинок. Вони повинні бути в гармонії.

Якщо в людини переважатиме робота, вона не носитиме терапевтичного характеру, вона буде просто чинником, який відриває нас від проблем. Вона створює нові проблеми, але відвертає нас від внутрішніх проблем. Але якщо це робота творча, це вже не просто робота. Творча робота – це тоді, коли ти знову відкриваєш себе в цьому процесі. З’являються нові виклики та нові горизонти. І тоді підключається автоматично те, що можна назвати навчанням. Ти додатково продовжуєш навчатися й ти відчуваєш від цього ту саму насолоду, яка повинна супроводжувати будь-який процес твого життя. Ми покликані, до речі, до насолоди.

Далі – розвага. Розвага – це той момент, коли ми можемо перемикати себе. Творчий процес тут також присутній, тому що розвага може бути й творчою. І відпочинок – це тоді, коли ми можемо повноцінно відновити сили, у тому числі й від роботи, навчання та розваг.

Є такий вислів, я завжди з ним не згодний, коли говорять, що переміна діяльності – це і є відновлення сил. Це неправильно. Якщо переключаєшся з роботи на розвагу – це один момент. Але коли ти під відпочинком розумієш розвагу – це неправильно. Розвага може забирати в тебе сили, а не відновлювати. Якщо вона відновлює, тоді це відпочинок, а не розвага.

Але якщо робота – творча, якщо вона тебе захоплює, вона дає змогу тобі дійсно мати й терапевтичний ефект.

ПРО МЕДИТАЦІЇ, ЗАГАРТУВАННЯ І ЇЖУ ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ СВІТУ – СЛУХАЙТЕ В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Брендинг: Vertigo Agency