24 лютого 2022-го про Україну дізнався весь світ. А ще зовсім недавно іноземці могли не знати, де розташована наша країна, і вважали її частиною Росії. Міфи про «три братські народи», українську мову як діалект російської, відсутність української культури, які поширювала Росія про Україну, працювали у світі століттями. Щобільше, частина українців самі вірили в ці неправди. Але таке уявлення про Україну було не завжди.

Наприклад, у 1869 році французький політик і редактор часопису La Patrie («Батьківщина») Казимир Делямар опублікував працю «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії». У ній писав: «У Європі є народ, забутий істориками – 15-мільйонний народ ру́сині́в, 12,5 мільйона під російським царем і 2,5 мільйона під австро-угорською короною... Він є, має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більш відмінну від історії Московщини, він має свої традиції, свою мову, осібну від польської та московської, він має виразну осібність, за яку бореться... Історія не може забути, що до Петра І ті, кого ми нині звемо русинами, тоді називались русами чи руськими, що їхня батьківщина була Руська земля чи Русь, а теперішні руси тоді були московитами і їхня батьківщина була Московщина»... Москалі привласнили ім’я русинів, щоби надати собі очевидні права на володіння цим народом. Це змішування дало можливість москалям змішувати в єдинім спільнім імені росіян русинів, без сумніву слов’ян, і москалів, слов’янство яких більш ніж сумнівне».

You can read this piece in English.

«ВУЛИЦЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ» – подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. 14-й епізод присвячений Україні очима іноземців.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

іноземці про Козаків

У 1786 році до Петербурга приїхав французький педагог і літератор Шарль Франсуа Філібер Массон. Від викладача артилерійського й інженерного кадетських корпусів він виріс до особистого секретаря великого князя Олександра Павловича. У Росії прожив десять років. Спілкувався з братами Розумовськими – синами колишнього гетьмана України, від них отримував інформацію про Україну, від них зацікавився козаками. Тому самостійно вивчав побут, традиції, військові звички останніх козаків, які відходили в минуле. Коли після смерті Катерини II на трон зійшов Павло I, Массон і його брат потрапили в немилість до нового царя та назавжди залишили Росію. Згодом у Парижі він видав «Секретні записки про Росію», які отримали популярність через те, що Массон усе бачив на власні очі.

Массон симпатизував українцям, вважав їх «козацькою нацією», яка є носієм свобод і вольностей первісної демократії. Засуджував російську тиранію, яка навмисне знищувала козацтво. У своїх «Записках» писав:

«Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з лиця землі, як зникли інші нації, що попали під владу московського скіпетра, хіба що скоро прийде якась успішна революція, яка скине з них московське ярмо. Козаки не мають нічого спільного з москвинами, за винятком грецької релігії та зіпсованої москвинами слов’янської мови. Їхні звичаї, їхній спосіб життя, хата, їжа – усе цілком різне. Козаки є гарні, вродливі, високі, спритні, активні, щирі, чесні, хоробрі, не звиклі до рабства. Коротко: повна протилежність москвинам. Їхній зовнішній вигляд не одноманітний, як москвинів; тавро рабства не зробило їх автоматами та не спідлило, як москвинів. Козаки є жорстокі, але лише в бою, а москвини мають вроджену холоднокровну жорстокість, безжалісну й садистичну».

Французькі, німецькі, італійські, англійські, шотландські, нідерландські, сирійські мандрівники, які відвідували українські землі за часів Козацької держави, дуже часто описували Україну й українців із захопленням. У 1653-му Брацлавщиною проїжджав сирійський мандрівник Павло Алеппський. Його вражали засіяні поля пшениці, жита, гречки, проса, льону й конопель, сади біля будинків, велика кількість свійських тварин і ставки з водою та млинами в кожному селі й містечку. Шведський мандрівник Гільденбрандт описував українців дуже гостинними: «Мешканці кожної місцевості (навіть у потерпілому від ворожих нападів прикордонні) приносили нам курей, яйця, білий хліб, горілку, пиво, питний мед та овес для коней». Англійці казали, що в українських селах почувають себе, як «у першому-ліпшому англійському графстві», а «за столом в українського селянина більше охайності, ніж у декого з московських князів».

«Інтурист»

Чутки про новий економічний і соціальний лад у СРСР на початку 1920-х привабили іноземних туристів. Вони хотіли подивитися, як розхвалені проєкти індустріалізації й колективізації вплинули на життя людей у містах і селах. До країни їхали й спеціалісти різних галузей, щоби допомагати реалізовувати радянські п’ятирічки. Влада боялася впливу іноземців на громадян, тому контролювала кожен їхній крок і мінімізувала будь-які контакти з населенням. У 1929-му створили державну організацію «Інтурист». Вона мала монопольне право на туристичні послуги для всіх іноземців. Їм належала мережа готелів, ресторанів, транспортних засобів. За десять років існування сервісом компанії скористалися майже мільйон іноземців. «Інтурист» створили для контролю за іноземцями, а тому за всіма, хто в’їжджав до країни, пильно стежили агенти Комітету державної безпеки (КДБ).

Тотальний контроль над мандрівкою позбавив змоги створити наближене до реальності уявлення про СРСР і Радянську Україну. Більшість журналістів, науковців, туристів у своїх спогадах не відокремлювали українців від росіян. Усі люди в цій державі для них були радянськими громадянами. Утім майже всі мандрівники відчували різницю між двома народами. Американський письменник і критик Едмунд Вілсон так згадував про різницю життя в Україні й Росії:

«Люди в Києві видалися мені щасливішими за тих, що я бачив у Росії… Пари гуляли й спілкувалися набагато живіше, ніж на півночі Росії, але їхні розмови були настільки тихими, що я їх ледве чув».

Іноземні журналісти розуміли, що «радянський рай» – це вигадка офіційної влади, а насправді життя людей у цьому «раю» сумне. Один італійський кореспондент відзначив проблеми з житлом на тлі помпезного адміністративного приміщення в Харкові: «Будинок Держпрому в Харкові прекрасно освітлений, навіть пізньої ночі, для того, щоб усі іноземці могли це помітити. Водночас тисячі харків’ян, які потребують, живуть у халупах, а хтось навіть у справжніх печерах… Ці радянські хмарочоси стоять, наче піраміди в пустелі».

Іноземці писали й про брак одягу та харчових продуктів, мізерну оплату праці й важкі умови роботи. Журналісти розуміли, що робітники, які отримували 256 рублів, а ціна взуття була 150–200 рублів, не жили, а виживали. Слова зі звіту німецького інженера Адольфа Шреєра повністю відображали реальність «радянського раю»: «Комуністи запевняють, що маси працюють і йдуть на жертви з великим ентузіазмом. Але я не бачив цього захоплення ні в Харкові, ні в Москві».

«Це фарби мого дитинства. Фарби України»

У сучасних російських підручниках можна прочитати, що Григорій Сковорода – російський філософ. «Своїми» Росія вважає художників Івана Айвазовського, Казимира Малевича, Архипа Куїнджі, Олександра Мурашка, художницю Олександру Екстер, живописця Іллю Рєпіна й багатьох інших, хто мав українське походження. У 2016-му в центрі Москви встановили пам’ятник київському князю Володимиру Великому, якого вважають своїм. Крадуть й українські пісні. Чого варта історія пісні-реквієму за українськими Героями Небесної сотні «Пливе кача». Росіяни вкрали назву й виконали пісню українською, назвали її своїм «трофеєм». І через пісню популяризували основні ідеї «руського міра»: «Це мій дім, це мій Крим, це моя земля. Я також забираю мову».

Століттями Росія використовувала ці «надбання», щоби підняти свою вартість на світовій арені. Та це не завжди працювало. Самі митці відхрещувалися від цього насильницького присвоєння до російської культури.

Такою була історія української художниці й дизайнерки єврейського походження Соні Делоне. Вона народилася в Одесі. У 5-річному віці Соня переїхала до дядька в Петербург, отримала його прізвище – Терк. Навчалася в петербурзькій гімназії, а на канікулах подорожувала Європою. З 1907-го у 20-річному віці переїжджає до Парижа. Більше ніколи не поверталася до Росії. Ніколи більше не була в Україні. Але Росія до сьогодні вважає її своєю. В Україні про неї майже не чули. Сама ж Соня в спогадах писала: «Мене приваблює чистий колір, колір мого дитинства – України. Він нагадує мені сільське весілля в моїй країні, коли зелені й червоні кольори одягу, оздоблені численними стрічками, вирують у вихорі танцю». Ці кольори України стали наскрізними в її творчості, якою захоплювався весь світ.

На початку 20 століття її знали всі паризькі художниці, у її модному будинку Casa Sonia мріяли вдягатися європейські модниці, з нею хотіли співпрацювати найвідоміші європейські дизайнери, ілюстратори, декоратори. Її роботи виставляли в паризькій галереї «Нотр-Дам Шан». Вона була єдиною жінкою, картини якої презентували в Луврі. Її сукня з’явилася на обкладинці британського Vogue. Вона стала однією із 36 українок, обличчя й силует яких стали прообразом української серії ляльок «Барбі». Сьогодні в Україні не представлена жодна її робота. Французи завжди визнавали її українське походження. Поляки в некролозі назвали її видатною українсько-єврейською француженкою. І хоча росіяни привласнюють її творчість собі, Соня ніколи не забувала, де її Батьківщина:

«Яскраві фарби я люблю. Це фарби мого дитинства, фарби України».

«Диктатор тероризував Донбас тому, що цей регіон символізував свободу»

У листопаді 1941-го офіцер військової розвідки на Донбасі «чув, що якийсь Степан Бандера, «учений», буде очолювати уряд України». Під час німецької окупації Донбасу в роки Другої світової війни німці стратили двадцятьох ОУНівців. У Краматорську в той час відкрили товариство «Просвіта», яке займалося поширенням української культури. А в Маріуполі голова шкільної освіти «запропонував наголосити на важливості рідної мови, любові до батьківщини й поваги до старших». Такі факти про український Донбас подав американський історик японського походження Гіроакі Куромія. Його захоплювала історія Радянського Союзу, а згодом він зацікавився історією Донбасу. Майже вісім років Гіроакі працював в архівах Донецька й Луганська. Згодом опублікував дві книжки: «Свобода і терор на Донбасі: українсько-російське прикордоння у 1870–1990-х роках» і «Зрозуміти Донбас».

Націоналізм на схід потрапив із заходу України. Агентуру висилали на схід, щоби створити політичну базу в промисловому центрі України. Активісти Організації українських націоналістів діяли в Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Гришиному, Слов’янську й інших містах і селах Донбасу. Куромія писав, що «український націоналізм став однією з альтернатив, доступних жителям Донбасу». Але він мав свої особливості. Донбас витворив демократичну концепцію українського націоналізму на противагу інтегральному. В інтерв’ю «Радіо Свобода» Гіроакі зазначив, що «Донбас – це значить «Україна для всіх» проти «Україна тільки для українців». Інтегральний націоналізм був небезпечною ідеєю, оскільки практично виключив інші національності: росіян, євреїв, поляків, німців й інших, які були жителями України. Донбас уособлював демократичну концепцію України. Це саме те, що українське козацтво уособлювало свого часу. У цьому сенсі Донбас істотно український».

Куромія вважає, що Донбас завжди був утіленням свободи, цей край завжди приймав тих, хто шукав волі. Під час сталінського терору тут знаходили притулок ті, кого позбавляли громадянських прав. Тому для Москви цей край завжди був підозрілим регіоном. Дослідник схарактеризував Донбас як «неслухняну дитину Москви й Києва» й зазначив, що інтеграція з Україною відбудеться тоді, коли «Донбас як окрема одиниця нікого не цікавитиме».

У 1769-му німецький філософ й етнограф Йоганн-Готфрід Гердер у своєму «Деннику» писав:

«Україна стане колись новою Елладою (Грецією): прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музикальний хист, родюча земля – усе це колись прокинеться й повстане велика культурна нація; її межі протягнуться до Чорного моря, а її впливи – геть у далекий світ».

Час настав?

слухайте чотирнадцятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»