«Вулиця Степана Бандери» – подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. Тринадцятий епізод присвячений історії руйнування та відбудови Києва під час Першої та Другої світових воєн.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

Київ, який пережив світові конфлікти

24 лютого 2022 року, о 05:00, кияни почули звуки вибухів після фактичного оголошення війни президентом РФ. За якийсь час з’явилося повідомлення від президента України Володимира Зеленського, який закликав до спокою.

Та Київ бачив війну не вперше. З 1917-го за місто вели боротьбу прихильники незалежної України: Української Народної Республіки та прихильники більшовицької маріонеткової держави – Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка закінчилася входженням УРСР до складу Радянського Союзу в 1922-му. У 1941-му кияни бачили, як Хрещатик перетворили на попелище радянські війська, які відступали з міста через наступ німців. Але щоразу Київ поставав із вогню.

Тилове місто

У серпні 1917-го в одній із київських газет так писали про життя міста:

«На кожній вулиці хвости. Оскільки відділом карткової системи вводяться картки на все нові продукти, городяни мають спершу вистояти черги в районі попечительства, щоб отримати картки на м’ясо, жири, крупу й інше, а потім – чергу за продуктами, яких однаково не можуть отримати в достатній кількості. У багатьох обивателів немає документів. Термін дії карток обмежений, їх часто міняють, жителі міста повинні проводити значний час у чергах. А тимчасом насувається осінь».

Улітку 1914, коли почалася Перша світова війна, Київ став тиловим містом. Тоді ж командувач військами Київського військового округу видав постанову, яка забороняла необґрунтоване підвищення цін на продукти й товари першої необхідності. За штучне зростання цін карали трьома роками в’язниці або штрафом.

Російська офіційна преса економічне життя в країні в перше півріччя війни змальовувала як таке, що розвивається. Писали, що населення не відчуло ніяких змін, ніхто нічим не обмежений. Зазначали, що витрати на освітнє й культурне життя навіть збільшилися. Ішлося про об’єднання всього народу незалежно від національності, який захищає державу від ворогів-німців. Насправді ж економіка працювала на потреби війни. Гроші витрачали на забезпечення солдатів, організацію лікарень, допомогу родинам мобілізованих тощо. Бажання керівництва перемогти за будь-яку ціну не збігалося з бажанням окремих людей забезпечити родину їжею, житлом, одягом, паливом. Уже в грудні 1914-го кияни стикнулися з подорожчанням на яйця й масло, а з 1915-го в місті почали таксувати ціни на продукти. Збільшився й робочий день на підприємствах, домовласників обклали податком 50%, що призвело до подорожчання цін на оренду житла.

Коли влітку 1915-го після Горлицького прориву ситуація на фронті змінилася, а російська армія почала відступ, змінилося й життя киян. З Галичини до Києва прибули перші біженці. Від січня 1915-го в місті почало працювати Київське відділення Тетяниного комітету. Містяни взялися організовувати допомогу. Займалися організацією пунктів харчування, забезпеченням необхідним одягом, медичною допомогою. Із серпня 1915-го до січня 1916-го через їдальні, організовані киянами, пройшли понад мільйон людей, які отримали понад мільйон триста тисяч порцій їжі. Такими клопотами кияни прожили майже до кінця війни. Багато шпиталів, багато поранених, багато біженців, необхідність знайти їжу для себе й сім’ї – таким був образ війни для них. Допоки не прийшла зима 1918-го.


«Цілий Київ став ніби стрілецькою школою»

Події кінця січня – початку лютого 1918-го принесли до Києва справжню війну, коли більшовики почали наступ на місто. Кияни вперше побачили вуличні бої, уперше почули артилерійські обстріли, уперше з’явилися жертви серед мирного населення й уперше містом заволоділи більшовики. Очевидцем тих подій став український громадський діяч, письменник, видавець й один із засновників Української Центральної Ради – Василь Королів (Старий). Коли на вулиці йшли бої, він вирішив складати словник. Згадував про це так:

«Писав, сидячи в такім куті покою, що мав бути по стороні, з якої нібито не летіли набої. Раз по раз набій потрапляв у якийсь сусідній дім. З вікна я бачив, як одного дня вранці вискочили з домів на моїй вуличці кілька жінок із жбанами по воду до ближньої криниці, бо водотяг тоді не функціонував. У тій хвилині просто перед них упала граната. У різні боки розбризкались жбани, частини вбрання, шматки тіла. Кілька жінок утекло, а більшість лишились лежати на хіднику».

Бойові дії охопили центральні райони міста. Жителі околиць інформацію про те, що відбувається в центрі, практично не отримували. Василь Королів опинився в епіцентрі стрілянини, хоч уважав, що перебуває в безпечному місці. Після захоплення Києва більшовиками він зрозумів, що в його вікно шрапнель (від артилерійського снаряда) могла влетіти сто раз на добу. Обстріли для нього стали буденною справою. Згодом писав, що тоді:

«Цілий Київ став ніби стрілецькою школою. І стрілянина стала такою буденною, що вже перестала лякати. До того ж українці не бояться смерті, тільки невигідного життя».

Чому ж не боявся загинути в ті дні, пояснював: «Нема нічого певнішого за смерть і нічого непевнішого як обставини смерті: її час, місце й спосіб. Навіщо ж би я тремтів задурно». Утім, вижити пощастило не всім.

Обороняли столицю майже 2000 тисячі вояків, які були вірні УНР. Але вчетверо чисельніша більшовицька армія під керівництвом Михайла Муравйова таки захопила Київ 8 лютого 1918-го. Комендант Києва Михайло Ковенко, міністри Української Народної Республіки й члени Української Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським покинули місто. Більшовики влаштували справжній терор. Число жертв не відоме, але в мемуарах їхнє число зазначають у п’ять-шість тисяч киян. Муравйов урядував у царському палаці в Маріїнському палаці. Туди ж звозили заарештованих киян, у парку їх і ховали. Член Української Центральної Ради Микола Ковалевський, який не зміг евакуюватися, згодом згадував:

«Київ заплатив дорогу ціну за перше знайомство з більшовиками».

9 лютого 1918-го в Бересті уклався мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку й Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією та Болгарським царством з іншого. Відповідно до нього, пів мільйонне австро-німецьке військо почало займати територію Лівобережної України. 1 березня більшовикам довелося покинути Київ, а за тиждень до міста приїхав уряд Центральної Ради.

Хрещатик 1941-го

«Над купою руїн – височенний стовп диму й пилу. По другім боці Прорізної – дитячий магазин… горить, як іграшкова різдвяна ялинка. Напроти магазин спортивного приладдя палахкотить. Посеред порожнечі вулиці ноші, купа військових… День безрадности. Не згасає, а йде далі. Літаки кружляються над пожежею, прибула чужоземна, нібито з Варшави, пожежна команда, а місто горить. Уже всі вулиці по обидва боки Хрещатицької долини у вогні, вогонь повзе вгору, займаються нові будинки».

Так про події в Києві 24 вересня 1941-го згадувала українська письменниця Докія Гуменна в романі «Хрещатий Яр». Радянські війська, які відступали з міста, замінували весь центр Києва. Міни дистанційної дії спрацьовували в несподіваних місцях. З 24 до 29 вересня 1941-го місто було у вогні.

Щоби зупинити наступ Вермахту, радянське командування застосувало тактику «випаленої землі». Вважали, що німці мають зайти в зруйновані міста. Тому Йосип Сталін віддав наказ підривати мости, руйнувати телефонний і телеграфний зв’язки, знищувати склади, обози, міста. Більшовики мінували Київ ще з літа. Вибухівка була на всіх основних інфраструктурних об’єктах міста. І не лише. Кияни спостерігали за активним мінуванням. Їм розповідали, що це НКВД переховує архіви. Очевидець тих подій Дмитро Малаков згадував, що люди здогадувалися, що насправді переховують у житлових будинках. Енкаведисти маскувалися робітниками, сантехніками й під таким виглядом заносили вибухівки в приміщення. На дахи будинків на Хрещатику заносили пляшки з КС, яку сьогодні ми називаємо «Бандера-Смузі». Інший киянин згодом писав:

«Нам не страшний німець і те, що він буде бомбардувати Київ, як страшно, що наші – більшовики – мінували в місті всі будівлі, що мали цінність і які будуть підірвані на випадок здачі столиці».

Побоювання були недаремними. Коли до міста ввійшли німці, то наказали розчистити Київ від мін. Але масштаби мінування були більшими, ніж вони очікували. Унаслідок вибухів згоріли п’ять кінотеатрів, Радіотеатр, Театр юного глядача, Цонсерваторія, Центральний поштомат, міськрада, два універмаги, п’ять ресторанів, цирк, п’ять готелів, Будинок архітектора, два пасажі, друкарня, взуттєва фабрика, школи, бібліотеки, 100 магазинів. Загинуло багато мирних киян, але кількість жертв досі не відома. У знищенні Хрещатика й інших частин міста радянська влада звинуватила німців. 1943-го воєнний кореспондент Яків Марченко опублікував статтю, у якій написав:

«Захопивши Київ, німці почали методично знищувати його. Спочатку було знищено Хрещатик – один із найкрасивіших та упорядкованих проспектів столиці України. Щоб виправдати свої чорні справи, німецька влада пішла на хитру та підступну провокацію: усе, що не підіймалося силою вибуху в повітря, приписувалося партизанам».

Дотепер ця версія популярна в Росії.

«Ми відродимо тебе, наш дорогий Києве!»

Український історик Сергій Єкельчик в інтерв’ю «Радіо Культура» розповів, що за відбудовою Хрещатика особисто наглядав Микита Хрущов: «Він так пишався колектором, який пролягає під Хрещатиком, що навіть у своїх мемуарах написав про той колектор. Я не знаю, чи багато киян узагалі знають про цей колектор. Вхід до нього можна побачити в підземному переході під Європейською площею. Для того часу це була технічна інновація – такий величезний тунель під головною вулицею, де були зосереджені всі теплові й інші магістралі, щоб не проводити окремо. Але щойно це було зроблено, влада зрозуміла, що це золота нагода для терористів. І цей тунель мусили охороняти й удень, і вночі».

Розчищати Київ почали в листопаді 1943-го, коли до міста повернулася радянська влада. Тоді до прибирання вулиць залучили кілька тисяч сільських дівчат і жінок. Робота була важкою, техніки не було. А коли почався сезон весняних польових робіт, то селянки втекли з Києва. Тоді виникла ідея «народного будівництва» – відновлювати місто силами киян-добровольців. Але план радянської влади провалився. Не тому, що кияни не любили місто. А тому, що відбудова потребувала не лише рук, але й спеціальної техніки, професійних будівельників. Постанову про проєктування забудови Хрещатика Рада народних комісарів України ухвалила в червні 1944-го. Але реальне будівництво почалося в 1949-му й тривало майже десять років.

З того часу над відновленням міста працювали професійні будівельники, а розчищення Хрещатика ввійшло в історію як героїчне «народне будівництво». Простих киян більше не залучали до роботи. Масово добровольці вийшли хіба що у квітні 1949-го, коли вулицю готували до параду 1 травня й початку справжнього будівництва. Потім кияни виходили на Хрещатик лише як глядачі. 1951-го юрми людей приходили подивитися на перший будинок, який викликав палке обговорення, оскільки більшість нових будівель спроєктували в сталінському стилі. Чи не найкращим прикладом цього стилю став «Будинок із зіркою» на Хрещатику, 25.

Житлові будинки Києва відновлювали з 1946-го. Через брак будматеріалів під час ремонту використовували те, що вціліло. Тож із кількох зруйнованих будинків будували один. Такий будинок можна побачити на вулиці Городецького, 15. На його фасаді написали рік відновлення – 1948-й.

У 2022-му російські ракети знову руйнують столицю України. І хоч війна триває, у Києві відбудовують пошкоджені будинки й відновлюють критичну інфраструктуру. Один із символів незламності киян – пішохідно-велосипедний міст, пошкоджений 10 жовтня 2022-го, – знову чекає на всіх охочих на прогулянку.

слухайте тринадцятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»