«Вулиця Степана Бандери» – подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. Дванадцятий епізод присвячений героям України.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

Герой України: хто він?

Станом на листопад 2022 року в Україні надали звання «Героя України» 675 громадянам. 290 з них нагороджені посмертно.

З 2014-го героями здебільшого називають тих, хто захищає Україну від російського вторгнення на полі бою. Героями уявляють тих, хто прагне до перемоги над злом й утвердження добра. І таке уявлення формувалося століттями.

«Герої з колиски»

У 1946 році український педагог, психолог і фахівець із національного виховання Григорій Ващенко опублікував працю «Виховний ідеал». У ній ішлося про український національний ідеал і формування героїчного наративу українців. Він зазначав, що український ідеал і героїзм ніколи не був агресивним, а навпаки, жертовним:

«Український лицар живе для Батьківщини, завжди готовий віддати за неї життя. Хоробрість завжди зв’язана з ідейністю. Хоробра людина ризикує та жертвує життям в ім’я якоїсь ідеї (батьківщина, віра, честь)».

Ващенко досліджував коріння української хоробрості. Він вважав, що українці ніколи не були експансивним народом, оскільки жили на родючих землях і в них не було необхідності шукати нові території для проживання. Натомість їм завжди доводилося захищатися від сусідів. Дослідник писав, що «українці, не бувши агресивними, водночас були дуже свободолюбивими й не помирилися б зі становищем рабів».

За Ващенком, саме тому з дитинства українців виховували такими, які здатні на героїчні вчинки. Матері співали діткам колискові, оспівували героїзм українського козацтва. Героями в колискових були козаки-воїни, лицарі, які слугували прикладом для діток, ідеалом людини-громадянина-патріота:

Люлю, люлі, люлі!

Люлі, синку, люлі!

Да виростай, виростай в забаву,

Козацтву на славу,

Вороженькам на розправу.

Закладали в колискових також моральні взірці українців, де основним був громадянський обов’язок:

Щоби-с росло на потіху,

А добрим людям на послугу.

Український психолог і філософ Богдан Цимбалістий вважав, що через постійну загрозу перед загарбниками в Україні витворився козацький тип, тип вояка-хлібороба. Тому хлопці з дитинства хотіли потрапити до війська й захищати свій народ:

У одну трубу заграю,

Як коника сідлаю,

А в другу заграю,

На коника сідаю,

а в третю заграю –

з твого дворика з’їжджаю,

а в четверту затрублю,

серед війська стоячи

і шабельку держачи,

щоб зачула матуся.

Матері вчили синів обов’язково виконувати свій обов’язок перед власним народом: «Ззаду війноньки не зоставайся». Ця традиція жива й до сьогодні.


Козацького роду

У 2008-му в Кам’янському (раніше – Дніпродзержинськ) організували фестиваль «Мамай-fest». 2009-го у Львові провели виставку «Мамай-fest: Галицька проєкція», а у 2013-му таку ж виставку організували в Луганську. Організатори намагалися утвердити образ козака Мамая на сході й заході України як спільного символу всієї країни.

Народна картина «Козак Мамай» у 17–19 століттях була чи не в кожній українській хаті. Етнограф Данило Щербаківський у 1913-му писав: «Народ і досі любить цю картину, і кохається в ній, і малює її. Єсть села, особливо на Полтавщині, де можна забачити десятки сучасних копій Мамая, недотепних, але в більшості інтересних, які будять в думках пам’ять про колишнє минуле». Образ Мамая вважали духовним символом українського народу, він відображав ідеали українців, їх світоглядні орієнтири й націотворчі намагання.

Тарас Шевченко теж малював «мамаїв». На офорті «Дари в Чигирині 1649» картина Мамая прикрашала інтер’єр гетьманської резиденції Богдана Хмельницького. Образ Мамая – це ідеальний образ українського лицаря-козака. Але він мав прототипів. Шевченко мав чути розповіді про реального козака Мамая, який діяв на Черкащині. У 1750-му запорожець Мамай зруйнував містечко Мошин і маєтки польського князя Любомирського. Його спіймали російські війська, мордували й повісили, а голову виставили на мосту в Торгівці. Якийсь Андрій Харченко зняв із неї шапку, одягнув і перейняв ім’я попередника собі. Продовжив його діяльність і згодом теж загинув. Так образ реального Мамая перетворився на легендарного.

Українці багато співали про козаків. У них оспівували найкращі риси українських воїнів: сміливість, вільнолюбство, безстрашність у боях і походах, добродушність і вірність рідному народові. У найстарішій думі «Козак Голота» йдеться про простого козака-воїна, «який не боїться ні огня, ні меча». Очевидно, що Голота, який захищав рідну землю, переміг ворога.

В іншій думі «Самійло Кішка» співали про подвиг запорозького гетьмана, який урятувався з турецької неволі й звільнив своїх друзів. У піснях захоплювалися й героїзмом Марусі Богуславки, яка потрапила в полон до турків й опинилася в гаремі султана. Була легенда, що султан залишив їй ключі від замку й темниці, де перебували 700 українських козаків-невільників. Маруся їх звільнила, а сама залишилася в гаремі. У народних піснях її образ символізував тих, хто залишив Україну, але мав сильний зв’язок із рідною землею.

У 2012 році в Києві вийшов перший графічний роман-блокбастер «Даогопак» про пригоди козаків-характерників із лицарського ордену магів і майстрів бойових мистецтв Запорозької Січі. Ще два томи видання побачили світ у 2014-му та 2016-му. Автор коміксів Максим Прасолов намагався зробити козацьку добу зрозумілою й актуальною для сучасної української культури. В інтерв’ю «Радіо Свобода» він казав:

«Це книга про взаємодопомогу, про любов до власної країни, про вміння творити історію. Ми, наче мисливці, вирушили до дрімучих лісів історії й там збирали тонке павутиння наших міфів, магії, співучу іронію кобзарів і наполегливість бойової підготовки характерників. Ми виткали полотно історії образами нових супергероїв. Ми вважаємо, що супергерої нам вкрай необхідні, тому що наша культурна спадщина переповнена героями, які чекають на вихід у світ».

«Хлопці з лісу»

«Ну а ті хлопці, сусід наш, молодий хлопець, через дорогу там жив із татом. Тато завжди про нього розказує. Такий був. То він в УПА загинув. Дуже був здоровий хлопець. Казали, що пушку сорокоп’ятку він сам тягнув. Такий був сильний, дуже був гарний. Це вже він загинув пісня війни. Був там, а потім повернувся. Потім батько його не пускав, навіть їму чоботи не дав взутися. Він пішов босий».

Так про одного повстанця записав етнограф Володимир Гнатюк у селі Підбереззі на Горохівщині. В уявленнях українців повстанці були людьми, які не прагнули особистих почестей. Вони мали одну мету – обороняти власний народ й державу. Тому й тікали до лісу, навіть босі.

Така жертовність заради справи була однією з характеристик героя-упівця, яку оспівували в піснях. Повстанці не боялися загинути. У піснях зображали героїзм вояків, які загинули через перевагу ворога. Але до останньої хвилини життя закликали продовжувати боротьбу:

Їх окружили на узліссі –

Москаль кричав: «Бандіто, здайсь!»,

А він стиснув в руці мавреза,

«Медвідь» гранату розряджав.

І впала «Зена» край дороги

Із криком «Слава! Не здавайсь!»

І впав «Медвідь», а «Лопатинський»

На Львів, на Львів все пробиравсь.

Багато в піснях ішлося про самогубства повстанців, щоби не потрапити в полон до москалів і не здати інформацію про своїх товаришів. Дружба й відданість побратимам були символом героїзму повстанців:

– Розкажи про все, «бандеро».

Де всі твої друзі?

Де є Орлик, де Загірний,

Де Богдан та Ігор?

Катували три неділі,

Я їм не признався,

Бо я в Бунові родився

І друзям поклявся.

Шанували також освіченість упівців. Казали, що в «партизанку не йшли дурні, самі вчені». Було серед партизанів багато інтелігенції: учителів, адвокатів, письменників, лікарів. Ідеалізувало образ героя й те, що заради боротьби за батьківщину хлопці відмовлялися від мирного життя.

Очевидець із села Підбереззя Ярослав Герасимчук згадував про одного повстанця:

«А він був дуже такий політично підкований. Такий, дуже добре в школі вчився, ну такий був дуже-дуже хлопець, будем казати, розвинутий. Ну і він був, сім’я того не знала, але він був зв’язковим УПА». Героями були ті, хто жертвував добробутом, власним життям і робив відважні вчинки заради інших. Так ці люди закладали ґрунт для незалежної держави, а тому й вважалися героями.

«Шевченко 4.5.0»

У 1914 році, напередодні Першої світової війни, українці в Галичині гучно відзначали 100-річний ювілей Тараса Шевченка. Масові акції вважали як презентацію українського національного питання. У Російській імперії святкування офіційно заборонили. Усіх, хто підтримував святкування, вважали зрадниками й прихильниками ворожої Австро-Угорщини.

Український громадський і політичний діяч Сергій Єфремов актуальність Шевченкових ідей у Російській імперії назвав «Нечуваним ювілеєм» і додав:

«Справді, нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєне анітрохи отрутою офіціальщини і йде виразно наперекір їй; ні проти кого не здіймала такого скаженого ґвалту розгнуздана юрба книжників і фарисеїв, тупиць і просто придуркуватих і політично мертвих душ, як проти Шевченка».

Заборона відзначати ювілей стала початком утвердження культу Тараса Шевченка. За кілька місяців почалася Перша світова війна. Коли до Львова вступило російське військо, українські офіцери й солдати розкупили всі примірники «Кобзаря», які були в книгарнях. Український журналіст Микола Троцький писав:

«Українці, що були примушені проливати свою кров «не за Україну, а за її ката», шукали втіхи й поради в рідних рядках улюбленого національного поета. Твори Шевченка були для них символом єдности українських земель, які російські орди переходили вздовж і впоперек, нищучи огнем і залізом. І в багатьох з них зажевріла чи спалахнула полуміннєм свідомість значіння крівавих років війни для будучої долі України».

У колекції Національного музею Тараса Шевченка зберігається «Кобзар», який пройшов усю Другу світову війну. Його власником був учитель із села Соколівка Хмельницької області Григорій Скиба. Подарував йому книжку український поет Павло Тичина. Скиба проніс із собою «Кобзаря» від міста Вовчанська Харківської області аж до Праги й написав: «Мужній Тарас був нашим гвардійцем і допомагав гнівним словом нищити фашистських звірів».

Нещодавно мережею ширився ролик, де солдат 44-ї артилерійської окремої бригади читає уривок із твору «Гамалія» Шевченка. З початку повномасштабного вторгнення Росії до України Шевченко знов став популярним серед українців. На плакатах Шевченка «переодягнули» із шапки й кожуха в сучасну військову форму. Вважають захисником українського війська. У Києві відкрили виставку «Шевченко 4.5.0». На ній представили 20 плакатів Шевченка в нових алегоричних образах. Художниця Ірина Ільїнська на одному з них зобразила захист пам’ятника Шевченку в Харкові. У березні його обкладали мішками з піском, щоби вберегти від обстрілів. Художниця зазначала, що це символ міста: «Зберегти Тараса – означає зберегти Харків».

Шевченкознавиця Оксана Данильченко зазначає, що «Шевченко був лідером, він мав колосальну внутрішню силу. І якщо промовами Черчилля захоплюється світ, то не менше світ захоплюється й поезією Шевченка. Це своєрідні політичні й духовні маніфести. Шевченко – наш неофіційний духовний лідер. І це назавжди. Його сила, погляди, волелюбний дух, нескореність, єдність, наче геном у крові всіх українців. Він заклав це, а ми передаємо з покоління в покоління». Саме й тому «Шевченко. 4.5.0» означає, що Шевченко на сторожі, тому все буде добре.

У вересні 2022-го українські військові звільнили Балаклію, що на Харківщині. Вони зняли з білборда російський плакат, під яким увесь час окупації був портрет Тараса Шевченка й уривок із поеми «Кавказ», у якому він засуджував війну Російської імперії й возвеличував боротьбу народу за свободу:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі, Богом незабуті.

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

слухайте дванадцятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»