«Прийом» – новий подкаст The Village Україна про почуття військових і їхні стосунки з цивільними.

Артем Осипян, наратор подкасту, до 24 лютого був психотерапевтом і правозахисником у цій галузі. Він розробляв закони, працював із людьми із залежностями – і єдине, що його об’єднувало з військовою тематикою – серед його клієнтів були ветерани АТО. Від початку повномасштабного вторгнення Артем став добровольцем. Спочатку в складі одного роду військ – під час оборони Києва, згодом – в інших військах на Донецькому напрямку.

У другому епізоді подкасту Артем розповідає про те, що відчувають люди, які опинилися в зоні бойових дій. Як на їхні відчуття впливає наявність чи відсутність у руках зброї, звідки на фронті та в тилу стільки провини, що з цим робити та як мотивувати бійців, які не можуть драйвитися адреналіном.

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНИХ ПЛАТФОРМАХ

Що відчувають учасники та свідки бойових дій

На те, що відчуватиме людина в безпосередній близькості до небезпеки, впливають різні чинники. Я б виділив два ключові: рід військ – чим людина займається на фронті, чи бере вона безпосередню участь у контактних боях, чи відповідає на вогонь вогнем, чи має просто переховуватися від обстрілів. Другий чинник – це характер людини, темперамент, те, як саме вона вирішила провести цю війну: більш пасивно, у режимі «вижити» чи активніше, у режимі «покарати». Від цього залежатиме, з якими емоціями людина стикнеться.

Також я би поділив учасників і свідків бойових дій на три категорії:

  • військовослужбовці чи цивільні, які свідомо перебувають у зоні бойових дій, але не беруть безпосередньої участі в боях,
  • люди, які стали жертвами бойових дій. Наприклад, цивільні, внутрішньо переміщені особи, біженці – люди, які тікали з дому та потрапили під обстріл,
  • військові, які беруть участь у боях. Люди, заточені під агресивну швидку відповідь.

Ми зовсім по-різному реагуємо, коли в нас є зброя для відповіді та коли в нас її нема

До того ж є люди, які більш чутливо реагують на ці події – травматичні епізоди застрягають у них у пам’яті, дуже сильно впливають на особистість, а є люди з більш холодною реакцією – для них війна, якщо можна так сказати, проходить більш органічно. Такі люди зазвичай мають набуту або вроджену більшу толерантність до стресу. Вони швидше адаптуються. На це впливає виняткова особиста історія психіки: ким ти був до війни, які психічні реакції маєш.

Ми зовсім по-різному реагуємо, коли в нас є зброя для відповіді та коли в нас її нема. Коли в перший місяць війни я їхав лінією фронту без зброї (у мене тоді ще не було її – я або бігав із дронами, або на машині евакуйовував людей), я відчував себе беззахисним, відчував себе більше як об’єкт війни, з яким може щось статися або не статися.

Мінометний чи стрілковий обстріл мені треба було просто перечікувати: тікати та ховатися. Я розумів, що не можу нічого зробити, і, звісно, у такі моменти відчуваєш більше страху, бо в тебе немає в принципі вибору щось іще відчувати.

Тому, звісно, люди без зброї мають єдиний варіант, інстинктивний, зрозумілий, правильний – відчувати страх, тривогу та переводити цей страх, тривогу на конкретні дії: тікати, планувати евакуацію, ховатися. Коли в тебе є зброя – ти психологічно вже маєш вибір. Хоча зброя абсолютно не гарантує того, що в тебе не буде страху. Я не знаю, як реагував би я. Бо обстріл можна пережити на адреналіні, на кортизолі, можна сховатись, стрибнути в окоп. Звісно, це стрес, але зовсім інша історія, коли в тебе руках зброя, якою ти безпосередньо керуєш і можеш змінювати хід подій своїми руками. Водночас ти теж можеш «заморозитися» та не відреагувати так, як хотілося би.

Загалом те, що відрізняє поведінку військовослужбовця – реакція на небезпеку. Там, де цивільний, передчуваючи небезпеку, шукатиме можливість уникнути її, військовому необхідно моментально вміти відреагувати на ситуацію. Тобто коректно думати в цей момент. Не завжди треба відкрити вогонь, можливо, треба зайняти позицію, одразу думати про тактику – це дуже специфічна робота психіки. Якщо перевести це на цивільне життя, то це, наприклад, якби ви йшли пішохідним переходом, а авто загальмувало запізно, і ви замість того, щоб відскочити убік, почали би агресивно реагувати у відповідь.

Про життя ніколи не думаєш так, як на межі зі смертю

Зараз ми говоримо про це з розрахунком на те, що буде з учасниками бойових дій у цивільному житті. Ми ж всі хочемо, щоб вони повернулися живі, щобільше – ми хочемо, щоб вони реінтегрувалися в довоєнне життя. Це непросто, бо колись це життя було їхнім домом, а тепер вони психологічно живуть у зовсім іншому кліматі.

У цьому проблема війни, що ніде, ні на якій роботі, чим би ти не займався, ти не почуватимешся так, як ти почуваєшся себе на війні. Тому люди, які повертатимуться з бойових дій, з одного боку, відчуватимуть, що вони хочуть це забути назавжди, бо на війні дуже багато невеселого, а з іншого боку – тобі цього бракуватиме, бо це дуже живі емоції. Про життя ніколи не думаєш так, як на межі зі смертю.

Де брати мотивацію людям, які служать в умовно безпечних місцях

Мені писали люди, які служать десь у «нецікавому» місці. Кажуть, що їм не подобається, зжирає депресія, вони відчувають безпорадність. Я розумію, наскільки це складно, і не знаю, як можна приборкати свої амбіції та бажання, коли несеться така інформаційна хвиля: усі захоплюються відео, де стріляють артилеристи, як авіарозвідники скидають щось на техніку, як штурмовики в когось стріляють – усе пронизано вайбом бойових успіхів. Усім цікаво подивитися на знищену техніку, на вбитих росіян, нікому нецікаво, що ти займаєшся забезпеченням чи стоїш на блокпосту. Хоча це теж неймовірно важлива робота.

Але як би солодко я про це не розповідав, скільки б не казав, що без тилу ми б нічого не змогли, однаково більшості хочеться брати в руки «джавелін», хочеться сфотографуватися в бронежилеті, з повними магазинами, гранатами, десь на тлі прапора. Це те, що нав’язують нам соцмережі, і те, чим насправді трохи знецінюється роль інших підрозділів і родів військ.

людина має пройти свій шлях для того, щоб або прийняти свою роль, або до останнього гризти себе та свого командира, щоби він кинув тебе в окоп

Мені стало легше, коли я побував у дійсно неприємних ситуаціях, послухав обстріли, постояв, полежав під ними. Зрозумів, що так, у мене є вибір: або я йду далі (штурм, піхота, воля або смерть), або продовжую виконувати свою менш помітну, менш небезпечну, але не менш важливу роботу.

Але не так багато людей доходять до цієї точки, де їм окей те, чим вони займаються. Я дуже багато гриз себе, з’їдав, знищував за те, що я десь на околицях, а хтось – у самому епіцентрі. Це відчуття провини вцілілого загострилося особливо, коли почали гинути знайомі, з якими я починав усю цю історію під Києвом дев’ять місяців тому. Я себе гриз за те, що на їхньому місці міг бути я, поки не усвідомив, що нікому не легше від того, що тобі теж погано.

Важко сказати якісь чарівні слова людям, які перебувають у тилу, несуть більш-менш пасивну, безпечну службу. Це круто, з одного боку, але зрозуміло, чому їх це роз’їдає. І з цим, на жаль, нічого не зробиш – людина має пройти свій шлях для того, щоб або прийняти свою роль, або до останнього гризти себе та свого командира, щоби він кинув тебе в окоп.

Це важлива робота, це небезпечна робота, але це важко, це виснажує, неможливо жити в такому режимі постійно

Скажу чесно, після того, як командир кине-таки цих людей в окоп, більшість із них через певний період скажуть: «А там було непогано, там було прикольно насправді», бо нічого класного в окопах немає. Я думаю, що зі мною погодяться люди, які там постійно перебувають. Це важлива робота, це небезпечна робота, це безпосередньо оборона конкретного клаптика землі, але це важко, це виснажує, неможливо жити в такому режимі постійно.

Я вважаю, що кожна людина, якщо хоче, має відчути свої можливості – раптом ця людина реально на передовій була б ефективна й могла б замінити людину, яка виснажилась, яка вже демотивована, яка вже не може постійно гризти ці клаптики землі, боротися за ці окопи, за ці сантиметри, витримувати ці обстріли. Можливо, є серед тих піхотинців і штурмовиків ті, хто хоче замінити ефективно когось у штабній роботі. Кожен мав би шанс спробувати себе в різних ролях. Але це вже питання військової бюрократії, а в неї – абсолютно своє життя.