«Вулиця Степана Бандери» – новий подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У восьмому епізоді – коротка історія українських біженців.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

Об’єднані війною

У вересні 2022-го заступниця Генсека ООН з політичних питань Розмарі Дікарло повідомила, що сьогодні понад 6 мільйонів українців є внутрішньо переміщеними особами, а нижнє число українських біженців становить більш як 7 мільйонів людей.

Українці були змушені тікати від воєн неодноразово. І під час Першої світової, і під час Другої світової, і після вторгнення Росії в Україну 24 лютого. Щоразу йшлося про виживання багатьох мільйонів людей. Щоразу українці організовувалися, щоб допомогти одне одному.

«Тета Оля»

«Помагати потребуючим – це була головна ціль її життя. Вона помагала ближчій родині, помагала своїм ученицям, учням і помагала всім, хто до Неї за поміччю прийшов, помагала самочинно тим, про яких знала, що помочі потребують, хоч її у Неї не шукали, бо добро творити було потребою і конечністю Її серця. Тому рідною вважали Її теж чужі».

Так про громадську діячку, учительку й піаністку Ольгу Ціпановську згадував її товариш, український педагог й організатор економічного шкільництва Денис Коренець. Сьогодні про Ціпановську мало хто знає. Та на початку ХХ століття її ім’я було відоме майже кожному українцю.

У 1914 році почалася примусова евакуація Перемишля під час облоги міста російською армією. Жінка переїхала до Відня й долучилася до роботи в «Комітеті для виселенців» і в Червоному Хресті. Працювала безоплатно. Того ж року померла її сестра Євгенія. Її чоловіка Данила Старуха, адвоката, посла до парламенту і громадського діяча, росіяни вивезли на трирічне заслання. Ціпановська почала опікуватися їхніми п’ятьма малолітніми дітьми. Малі назвали її «Тетою Олею», і з цього часу її так називали всі, кому вона допомагала.

Волонтерство стало справою всього її життя. Для народу вона працювала протягом двох світових воєн. Очолювала Український жіночий комітет для допомоги раненим воякам у Відні, брала активну участь у діяльності самаританської секції Горожанського комітету у Львові. Під час перебування в таборі в Баранові й Домб’ї (після арешту польською владою в 1918 році) організувала українську школу для інтернованих. Після повернення до Перемишля заснувала комітет «Брат братові», який мав на меті допомагати дітям вояків Армії Української Народної Республіки.

Під час Другої світової війни Ольга Ціпановська як членкиня Українського Червоного Хреста опікувалася хворими на тиф полоненими з Червоної армії в концтаборі на Цитаделі у Львові. Там же опікувалася дітьми зі східних областей України. Заразилася від них тифом. Діти, яких примістила в шпиталі, одужали. Вона померла: «Серце 80-літньої не видержало, і вона померла, несучи поміч українському воякові. Відійшла світла жіноча постать, яка служила своєму народові понад пів століття».

«Не падаємо духом!»

Ранньою весною 1945-го тисячі українців опинилися в австрійській провінції Форарльберг. Рятувалися від повернення більшовицької влади. Найбільше серед втікачів було жінок і дітей, які опинилися в складних побутових умовах. Не було нормальних умов для готування, прання, засобів для підтримки гігієнічних норм. Не було достатньо їжі: ні набілу, ні м’яса, ні овочів. Матері міняли цінні речі на їжу для дітей. Австрійці не допомагали, «щоб цим способом мерщій позбутися зненавиджених чужинців». Довелося покладатися лише на себе.

Люди почали об’єднуватися. Шукали знайомих, розмовляли, організовували наради, «щоб разом зустрічати те близьке невідоме, що нависло над утікачами». Там з’явився «Український комітет», який скоро став загальнокрайовою організацією. Окремо до роботи взялися жінки й вирішили створити мережу «Союзу Українок», щоб вирішувати нагальні проблеми. 15 липня 1945-го в старовинній вежі міста Фельдкірх відбулися перші збори українок Форарльберга. Після довгих розмов видали перший «Інформаційний листок», який згодом зацікавив велику кількість жінок до праці.

У ньому йшлося: «Сучасна хвилина накладає на Тебе ще більшу відповідальність, ніж коли-небудь раніше. Бо українська еміграція зможе перетривати важкі часи тільки тоді, коли ми, українські жінки, будемо стояти на висоті завдання. Коли ми, як матері, збережемо українську родину, навіть серед найтяжчих умов еміграційного життя, здоровою тілом і душею. Коли ми, як господині, будемо господарити належно й зуміємо створити нашим найближчим, навіть серед найневідрадніших умов, атмосферу рідної хати й коли ми, як громадянки, дамо народові ті прикмети, ті моральні цінності, що їх наші матері й матері наших матерів упродовж цілої української історії давали своїм родинам».

Жінки почали працювати в кількох напрямах: культурно-освітньому, суспільної опіки, народного здоров’я й господарства. За рік у місті Брегенці зробили фурор на міжнародній виставці під час тижня культури у Форарльбергу. Українську виставку народного мистецтва відвідали понад три тисячі чужоземців. Заробили на свої потреби 1,500 шилінгів. А згодом у місті Блюденц «уже тисяча австрійців оглядала й подивляла мистецькі твори рук нашого народу». Жінки організовували спеціальні робітні, щоб усі охочі отримали професію, вплаштовували курси медсестер. Особливо піклувалися про дітей, засновували дитячі садки, школи, навчали рідної мови й українських традицій.

Поза активними громадськими справами життя було складним. Найбільше боялися зими. Бракувало палива й продуктів. Одна з організаторок господарського відділу Союзу Українок Форарльбергу писала, що

«часом тяжко й страшно за цю зиму, що вже за порогом. Але ми «тримаємося», усі здорові та в гуморах. Не падаємо духом!»

«Плянета Ді-Пі»

«Залишили Герсфельд на Гессенщині погожого серпня дев’ятого, о годині пів шостої передвечора. Того самого дня в Японії на місто Нагасакі скинуто другу атомову бомбу. Кінець Другої світової війни, і початок нашої плянети таборів Ді-Пі, тобто Displaced Persons по-нашому, позбавлених місця осіб»

– так про початок таборового життя писав український письменник і журналіст Улас Самчук. Він і ще 206 871 українець заселилися в 125 DP-таборах на території Німеччини й Австрії, які спільно організували Адміністрація допомоги й відбудови Об’єднаних Націй і Міжнародна організація у справах біженців. Поселяли людей у приміщеннях казарм, бараках колишніх робітничих таборів, стаєнь, гаражів. Одну кімнату ділили між собою кілька сімей. Ці табори існували недовго. 1948-го почалася масова еміграція біженців до США, Африки, Австралії й країн Європи.

У таборових умовах українці налагодили не тільки побутове, але й культурно-освітнє життя. У вересні 1945-го в одному з таборів Ді-Пі в місті Фюрт українські письменники створили «Мистецький Український Рух». Метою МУРу була «велика література», а в декларації об’єднання писали: «Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові й тим самим завоювати собі голос й авторитет у світовому мистецтві. Відкидаючи все мистецьки недолуге й ідейно вороже українському народові, українські митці об’єднуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього й поважного мистецтва. Це об’єднання українських митців на еміґрації відкрите для всіх діячів слова, пензля, сцени, які пишуть на своєму прапорі гасло досконалого, ідейно й формально зрілого й вічно шукаючого мистецтва».

Організувати власну друкарню вдалося завдяки двом молодим поетам Леоніду Лиману й Леоніду Полтаві. Вони викрали черенки кириличних шрифтів в одній із типографій Баварії. Скористалися моментом, коли американське військо покидало містечко, яке за договором мало відійти до радянської зони впливу. Радянські війська ще не ввійшли, і їм удалося забрати черенки й привезти до Регенсбурга. Так письменники МУРу зосередилися на виданні книжок репресованих авторів у 1930-х, потім публікували тексти українців, які забороняла радянська влада.

Серед членів МУРу був український художник Яків Гніздовський, який ілюстрував часописи товариства. 1949-го він переїхав до США. Однієї неділі випадково в ресторані розговорився з жінкою-художницею, яка готувала формуляри для графічної виставки. Запропонувала і йому подати заявку. Його два дереворити таки взяли на виставку. Ними зацікавився куратор Метрополітен-музею в Нью-Йорку. За кілька тижнів його картина «Яєчка» отримала нагороду на Торгово-промисловій виставці штату Міннесота. Наступного дня журналіст газети Minneapolis Star коментує цю подію так: «Сам факт, що митець DP, щойно приїхавши до Америки, дістає нагороди за малярство й графіку, є рідкісним і дивовижним у цій країні, де місцеві митці впродовж багатьох років добиваються визнання, та здебільшого марно».

МУР розпався влітку 1948-го. Письменники роз’їхалися по різних країнах і працювали осібно. Гніздовський отримав світове визнання. Його картини зберігаються в Конгресовій бібліотеці, Бостонському музеї, Філадельфійському музеї, Університеті Делавер, Університеті Вашингтона, фундації Вудварда, збірці Нельсона Рокфеллера, а також музеях Японії. Кілька творів є і в українських музеях. Поза таким успіхом, Гніздовський писав, що завжди мав приречене відчуття еміграції: «Як емігрант, я так часто змінював місце перебування, що вже й відвик сприймати його, як моє власне. Сьогодні мені вже байдуже, де буду жити. Я навчився не мати бажань».

Рух «знизу»

1939-го Східна Галичина опинилася під німецькою окупацією. Тисячі мирних українців й українських військовополонених почали тікати до Кракова. Постало питання допомогти цим людям.

У листопаді того ж року керівник ОУН Роман Сушко передав документ очільнику Генерального губернаторства з проханням створити Українське національне об’єднання, яке б опікувалося постраждалими від війни українцями. Улітку 1940-го отримали згоду на відкриття Українського Центрального Комітету як головну організацію Українських допомогових комітетів, а також на відкриття Українських освітніх товариств. Мали звітувати німцям про всю роботу. Така лояльність до українців була через підготовку до війни з СРСР. Німці сподівалися на прихильність українців. Та з початку радянсько-німецького конфлікту всі обіцянки виявилися фікцією.

Український центральний комітет почав корегувати свою діяльність. Їхньої допомоги потребували полонені червоноармійці. За німецькими даними, їх було більше трьох мільйонів у грудні 1941-го. Німці позбавляли можливості радянських військовополонених отримувати допомогу від радянського Червоного Хреста. Сподівалися, що ті загинуть по дорозі від голоду, виснажень і хвороб.

Місцеві мешкані кидали їжу всередину колони полонених, щоб ті могли підібрати. Українські родини приймали в себе поранених червоноармійців. До УЦК відправляли пакунки з їжею, одягом без закликів від організації. Самоорганізувалися, бо співчували воякам, яких вважали жертвами війни, яку розв’язали диктатори Гітлер і Сталін.

1942-го через повені в гірських регіонах Галичини багато людей опинилися під загрозою виживання. Тоді УЦК організувався знову. Вони вивезли на Поділля 25 тисяч дітей з Гуцульщини, Бойківщини й Покуття. Їх поселили по літніх таборах, а частину забрали під опіку українські родини. Турбота про дошкільнят була на особливих позиціях серед членів УЦК. Запровадили акцію «в кожному селі – дитячий садок». Навесні 1943-го на всій території Генерального губернаторства облаштували 2210 сезонних і 233 постійні дитячі садки. Щоб забезпечити дітей регулярним харчуванням, українці з сіл надсилали продукти харчування.

Дбали й про майбутнє. Багато родин не могли оплачувати навчання дітей в університетах через складні умови війни. Тому УЦК запропонував українцям зібрати для них один мільйон злотих шляхом добровільних пожертв. Так сформувався фонд «Українського студентства». Гроші збирали під час футбольного матчу між командами зі Стрия й Сколе, частину гонорару від концерту надала солістка Львівської опери Черних, збирали й під час коляди. Хоч мільйон не вдалося зібрати, але комітет призначив 171 стипендію на загальну суму 42 490 злотих. Організатори акції вірили, що

«молодь, що вчиться тепер по високих школах, – це майбутня провідна верства народу, це його інтелігенція».

Як тоді, так і зараз українці демонструють, як швидко можуть об’єднатися й жертвувати заради ближнього. Мабуть, таким і має бути громадянське суспільство.

слухайте восьмий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»