«Вулиця Степана Бандери» – новий подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У п’ятому епізоді ми розповідали про Голодомор 1930-х років, а тепер говоримо про Другу світову війну.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

23 серпня 1939 року в Москві міністр МЗС Німеччини Йоахім фон Ріббентроп і Голова Ради народних комісарів В’ячеслав Молотов підписали угоду про ненапад між Німеччиною й СРСР. Пакт передбачав нейтралітет СРСР у війні Третього Райху з Польщею й західними країнами. 17 вересня 1939-го СРСР відправила свою армію на територію Польщі. Агресію назвали «актом возз’єднання України».

40 років підпілля

У грудні 1991 року після всеукраїнського референдуму 91% українців підтвердили Акт проголошення Незалежності України. 70-річний воїн Української повстанської армії Ілля Оберишин прийшов до голови Тернопільського крайового проводу Народного руху України, потім – до служби безпеки. Його поява викликала шок. Виявилося, що чоловік провів у підпіллі 40 років.

Із вересня 1947-го Ілля був надрайоновим провідником Організації українських націоналістів. 1951-го його товариші загинули, він залишився без будь-яких контактів із керівництвом. Тому вирішив піти в глибоке підпілля:

«40 років я не спав у ліжку. Постійно кочував із місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Улітку в селянському одязі на базарах Тернополя, а взимку, де доведеться, здебільшого на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого: там з’явилися зяті, невістки, онуки... Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КДБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму, зрозумів, що не їх величезна сила, а я, одинокий, змучений, переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну».

Українська повстанська армія була створена на Волині на зламі 1942–43 років заходами Організації українських націоналістів. Незадовго до того 30 червня 1941 Національні збори у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Німці вимагали його скасувати. Націоналісти відмовилися. Сотні ОУНівців заарештували. У липні 1941-го затримали Степана Бандеру, який до кінця 1944-го провів в ув’язненні. Бандеру заступив український політик, засновник і керівник Служби безпеки ОУН Микола Лебедь, а Провід ОУН (б) ухвалив рішення перейти в підпілля.

Упівці воювали проти двох коаліцій Другої світової війни – німецької й російської. В Інструкції до виконання від січня 1944-го визначили: «Щодо німців вести пасивну й активну самооборону, польський відтинок трактувати як другорядний. Проти радянського підпілля провести безоглядну боротьбу в цілях повного знищення. Проти союзників німців боїв не вести, а шукати зв’язків (румуни, мадяри)». До середини 1944-го УПА досягла найбільшого розвитку й налічувала приблизно 40 тисяч бійців.

Після вигнання німців УПА продовжила боротьбу з радянською владою. Після ослаблення загонів через людські втрати упівці займалися конспіративно-підпільними методами. У вересні 1949-го Головний командир УПА, військовик Роман Шухевич демобілізував останні відділи армії. Останній збройний конфлікт з окупантами був у квітні 1960-го на Підгаєччині. Двоє упівців, Петро й Олег, загинули, їхня товаришка Марія потрапила в полон. За весь час існування через лави УПА пройшли понад 100 тисяч чоловіків і жінок. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральні органи СРСР репресували понад пів мільйона осіб. Утім, Ілля Оберишин зміг дожити до незалежної України.

Коли почалася війна?

«1 вересня 1939 року, десь біля 11-ї години, я сиділа в хірургічному кріслі, у відомого в Польщі ляринголога на вулиці Льва Сапєги (сучасна вулиця Степана Бандери). Лікар, власне, тримав пінцетом тільки що вирваний з мого горла, як колись говорилося, третій мігдалок (аденоїд). Мама йшла в напрямку дверей купити бажане після такої операції морозиво, коли будинком трусонув страшенний гуркіт. Лікар підскочив до вікна і якось дивно тихо сказав: «Війна». Так про початок війни згадувала докторка історичних наук, археологиня, професорка Лариса Крушельницька.

На Львів впали перші бомби. У перший день загинули 83 людини. Пошкоджені були летовище, вокзал, радіостанція, костели й житлові будинки. За кілька днів бомби падали на Луцьк, Тернопіль, Станиславів (нині Івано-Франківськ), Дрогобич, Стрий й інші міста.

Війна почалась із вторгнення німецької армії до Польщі. З першого дня війни понад 100 тисяч українців, які проживали на її території, почали воювати з Німеччиною у складі Польської держави. У перший місяць загинули приблизно 8 тисяч. Після вступу Червоної армії на територію Польщі українці воювали й на боці Польщі, і на боці СРСР. Пізніше українців, які проживали в Румунії, Словаччині й Угорщині, мобілізували до армій їхніх держав. У 1940-му українці воювали й на боці Фінляндії.

Радянська пісня «22 июня ровно в 4 часа» свідчить, що війна почалася 22 червня 1941 року. Справжню дату замовчували й радянські підручники. У «таємниці» тримали факт союзу Гітлера й Сталіна, допоки Німеччина не напала на СРСР. Наступ на польські території був узгоджений німецько-радянським комюніке 18 вересня 1939-го: «Щоби запобігти різним необґрунтованим чуткам щодо завдань радянських і німецьких військ, які діяли в Польщі, уряд СРСР й уряд Німеччини заявляють, що дії цивільних військ не переслідують іншої мети, яка не відповідала б інтересам Німеччини або Радянського Союзу й суперечила б духу та букві пакту про ненапад. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоби відновити порядок і спокій, порушений розпадом польської держави й допомогти населенню Польщі переладнати умови свого державного існування». Німці боялися, що без російського втручання на польських землях виникнуть нові держави. Зокрема й українська.

Перетин польського кордону в Москві вважали актом визволення народів Західної України й Західної Білорусі від «неволі польських панів». В урядовій ноті СРСР, яку підписав В’ячеслав Молотов, ішлося:

«Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишалися беззахисними. Зважаючи на ці обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя та майно населення Західної України й Західної Білорусії».

«Вони прийшли «визволяти», а не «завойовувати»

1940 року український кінорежисер Олександр Довженко в Києві зняв фільм «Визволення». Він уміщував усі ідеологічні гасла Радянського Союзу, які давали право на агресію проти Польщі – штучність польської держави й кордону по Збручі. А найважливіше, необхідність визволити українців і білорусів від польських панів, які їх гнобили й використовували. Галицькі українці по-різному ставилися до «визволення». Більшість громадських організацій закликали українців виконати свій обов’язок перед державою. Дехто казав: «Нехай уже буде, що буде, але добре, що польський гнет скінчився!»

22 червня 1939-го генерал Війська Польського Владислав Лянгнер і керівники Львова були змушені підписати капітуляцію й передати управління містом Червоній армії. Людям дозволили або виїхати на території, керовані вермахтом, або залишитися в місті. Хтось вирішив залишитися зі своїм народом, хтось залишився, щоб придивитися до нової влади, хтось утік, бо «під більшовиками не залишимося нізащо у світі». У місті панував хаос. Злодії розікрали горілчану фабрику Бачевського, тютюнові крамниці. Налякані люди очікували на вступ «славної кавалерії Будьонного», яка була відома через першотравневі паради на Красній площі в Москві.

Але побачене шокувало всіх. «Визволителі, як вони себе називали, а точніше червона орда – чубарики ввірвалися у Львів. Уже сам вигляд тієї армії наводив жах. У будьонівках на конях, де замість сідла подушка або брудна рядина, одна нога в черевику, друга в галоші, монгольські морди, за спиною гвинтівка зі штиком», – згадували очевидці. Містом покотилися насмішки. Особливо бідність російських солдатів вражала на тлі «елегантних польських офіцерів». Але після перших вісток про вбивство «визволителями» військових і цивільних, людей охопив жах. Усі чекали, що буде далі.

Самі росіяни були шоковані від побаченого у Львові. Їх дивував не тільки європейський вигляд міста, але й наявність харчових продуктів, одягу й дорогоцінностей у крамницях. Скуповували все, що могли. Один із начальників матеріального забезпечення російських кавалеристів писав:

«Дивлюся на своє обмундирування й думаю, наскільки ми бідні і як нам далеко до Європи».

Уже за кілька днів містяни зрозуміли, що історії про багатство Російської імперії й високий рівень життя – брехня. Проявилося це під час підселення військових до простих мешканців. Росіяни псували сантехніку, бо не вміли нею користуватися. Одна львів’янка в спогадах описала поведінку червоноармійського командира Павлишенка: «Старався знищити все, чим не вмів користуватися; викинув з кухні все кухонне начиння. Особливо вороже ставився щодо сантехніки у ванні. Служниця вже мене попередила, що «щось є зле, бо він пхає голову в унітаз». Наступного дня бігав із револьвером, звинувачуючи в саботажі. Мовляв, вона винна в тому, що «вода після того, як він потягне за ланцюг від унітаза, не тече безперервно, і він ніколи не встигає помити голову».

Західна частина України була приєднана до СРСР 1 листопада 1939 року. Вступ російської армії до Львова став розвалом не тільки Польщі, а й усієї Східної Європи. Американська кореспондентка The New York Times Енн Маккормік писала, що «Лебмерг є символом розвалу Європи, тому що століттями був аванпостом проникнення західної цивілізації на схід. Сьогодні місто стало аванпостом руху у зворотний бік». Вона мала рацію. Після знищення євреїв і масового виїзду поляків на захід у місті залишилося 25 тисяч вільних квартир. Після війни їх заселили люди з Росії й сходу України. Львівський історик Роман Генега каже, що «повоєнний Львів – то фактично було російське місто, повністю російське місто». Так пройшло радянське «визволення» українців від «польських панів».


«Під німцями»

У червні 1941-го Німеччина захопила Радянський Союз. Німецька влада розпочала свої порядки з розподілу окупованих земель. України також. На одній із таємних нарад Гітлер заявив, що «цей величезний пиріг необхідно зручно розрізати в такий спосіб, щоби могти їм володіти, керувати і його експлуатувати». 20 серпня 1941-го Гітлер підписав наказ про створення Райхскомісаріату Україна з центром у Рівному – незалежний від Росії край під політичним, військовим й економічним контролем німців.

Гітлер побоювався бажань українців здобути незалежність, тому не створив український уряд. Керівником окупованих територій Східної Європи призначив одного з головних ідеологів німецького нацизму Альфреда Розенберга. Галичину виділив в окремий дистрикт. Північну Буковину віддав союзній Румунії, а Закарпаття ще з 1939-го було в складі Угорщини. Сподівання українців, що утворення райхскомісаріату буде кроком до створення української держави були марними. Україна для німців була лише географічною територією, а не політичним утворенням.

У вересні 1941-го керівник райхскомісаріату Україна, вищий партійний функціонер Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини Еріх Кох заявив:

«Немає ніякої України… Землі України мають бути розділені між солдатами-переможцями». Від підлеглих вимагав «найсуворішого ставлення до місцевого населення». Подібну політику в дистрикті Галичина проводив і керівник Генеральної губернії, один із нацистських лідерів Ганс Франк. Він видав розпорядження, яке передбачало смертну кару для тих, хто «закликає або заохочує до непослуху» та «вчиняє насильницьку дію проти німця».

В обох утвореннях політика німців була однакова. Усе ж проявлялася по-різному. У райхскомісаріаті Україна вона набрала найжорстокіших форм. Становище в Галичині було м’якшим через віддаленість від лінії фронту й особливий статус Генеральної губернії як майбутньої території райху. Ганс зберігав стабільність у краї й розраховував посилити протистояння між українцями й поляками.

Жорстока політика німців призвела до розгортання українського націоналістичного повстанського руху. Партизани перешкоджали постачанню техніки й харчів для німців. Кох не забезпечив німцям надійний тил, який став головною причиною поразки німців на Східному фронті. А згодом українські території зайняла радянська армія. Райхскомісаріат Україна ліквідували 10 листопада 1944-го, і почався етап утвердження радянської влади.

слухайте шостий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»