«Вулиця Степана Бандери» – новий подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У другому епізоді ми розповідали про Українських січових стрільців, а тепер говоримо про різні бачення незалежності України від діячів 20 століття.

У третьому епізоді ми розповідаємо про концепції України, які пропонували українські інтелектуали. Вони можуть дати відповіді на запитання, які турбують кожного з нас: який досвід пройшли українці, які політичні та культурні традиції здобули, на що спиралися, що могли, на кого розраховували та якими дорогами варто йти, щоб здобути омріяну «ідеальну» Україну.

Є чимало візій «історичної України». Читачам і слухачам пропонуємо кілька з них, які на початку 20 століття були найпопулярнішими серед політичної думки тогочасного суспільства.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

Михайло Грушевський. Від федерації до самостійності

Україна, лютий 2022 року. Чули славнозвісну «лекцію» Путіна [23 лютого], яка поставила під сумнів факт існування окремої української нації та права українців на їхні території? Леніну дісталося за те, що понад 100 років тому «віддав» Українській Радянській Республіці «російський» Донецько-Криворізький регіон і південь і схід України. Сталіну прилетіло за «подарунки» для УРСР у вигляді Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини, Придунав’я, Бессарабії та Закарпаття. А передання Криму до складу України в 1954 році було наслідком відсутності «здорового глузду» в Хрущова. На думку окремих осіб, тепер ці території потрібно повернути «віковічним господарям». Логіка проста – якщо не буде мирного перерозподілу держави, то доведеться повертати силою. Вдаватися до будь-яких дискусій беззмістовно.

Але чи знайомі нам, українцям, справжні засади концепції української соборності та її смислів, які понад століття тому запропонував український політик, історик і голова Центральної Ради Української Народної Республіки Михайло Грушевський?

Повернімося в 1917-й. Утомлені, розорені та незадоволені війною робітники розпочали страйк на Путилівському заводі в Петрограді 17 лютого 1917 року. До них долучилися солдати. Країною пронеслися масові революційні рухи. Окрім внутрішніх проблем, імператор Микола ІІ не дійшов згоди зі своїми союзниками з Антанти. Незабаром зрікся престолу. Уся влада перейшла до Тимчасового уряду. Для українців, які входили до складу імперії, відкрилися можливості для національно-визвольного руху.

Київ, той же час. Новина про повалення імперії прийшла на початку березня. Українські політики створили громадський комітет для обговорення майбутнього України. Єдиної думки не мали. Одні (самостійники) хотіли негайно проголосити незалежність, інші (федералісти) – мріяли про Україну як автономну республіку в складі федеративної Росії. Хоч кожен залишився за своїх поглядів, їм усе ж вдалося домовитися. У напівпідвальному поверсі будинку на розі Золотоворітського проїзду та Володимирської вулиці (нині Володимирська, 42) оголосили про створення Української Центральної Ради. Головою обрали Михайла Грушевського.

Грушевський мав благородну мету – відновити Українську державу та створити конституційну систему законодавства. Його концепція передбачала демократизацію Росії, приєднання до її складу України, згодом – створення Європейської федерації. Сподівався втілити свій задум дипломатичним шляхом. Усі свої ідеї Грушевський утілював у політичних кроках. Перші два універсали Центральної ради закликали до будівництва України-автономії в складі Росії. Після третього універсалу, хоч і проголосили Українську Народну Республіку, але знову в союзі з Росією. Ленін навіть погодився на утворення самостійної України, а потім передумав. Бомбардування Києва, наступ більшовицьких військ змусили Грушевського змінити свої погляди.

Він зрозумів, що Росія не хоче втрачати українські землі та готова забирати їх кров’ю. Тому запропонував нову концепцію державотворення:

«Рішуче відтяти всякі двозначності й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на принципі повної самостійності Української республіки».

«Кінець московської орієнтації» Грушевського настав після наступу більшовиків на Київ і проголошення Української Народної Республіки вільною, самостійною, суверенною державою українського народу IV Універсалом. Тепер він орієнтувався на федерацію «народів Чорного моря». Грушевський втратив владу після державного гетьманського перевороту Павла Скоропадського в ніч із 29 на 30 квітня 1918 року. За час керування УЦР він не формував військової сили та не мав засобів для боротьби. Поступливість Тимчасовому уряду, зволікання зіграли злий жарт як для нього самого, так і для українського народу.

Микола Міхновський: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!»

Харків, 1904-й. На честь святкування 250-річчя «возз'єднання» України з Росією в місті спорудили пам’ятник Олександру Пушкіну. У ніч на 1 листопада біля нього пролунав вибух. Пам’ятник не постраждав, жертв не було, тільки 111 вибитих шибок у вікнах у будинку навпроти. Акцію підриву пам’ятників відомим російським діячам задовго до того, як це стало мейнстримом, організували члени товариства «Оборона України». У спеціальні прокламації пояснили так: «На силоміць загарбаній території Слобідської України, традиції якої сягають аж до славетних часів гетьмана Богдана, не має бути ніякого монумента з чужинців…». Автором цих слів був молодий політичний і громадський діяч, перший представник українського націоналізму, ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський.

Чотири роки перед тим цей чоловік, якому було лише 27 років, уже сколихнув політичну думку тогочасних українських інтелігентів. На Шевченківських читаннях у Полтаві та Харкові Микола Міхновський уперше виголосив програму новоствореної Революційної Української Партії – маніфест українського націоналізму. Він представляв українську молодь, яка щойно виходила на політичну арену. Головну ідею розвитку української нації Міхновський представив у праці «Самостійна Україна», яка передбачала створення однієї, єдиної, вільної, самостійної держави: від Карпат аж до Кавказу. Ось як він це уявляв: «Українська національна думка мусить обнімати всіх українців, де б вони не проживали, на всій Україні, без огляду на державні кордони… коли в кожному з нас до решти загине полтавський, галицький і т.д. провінціал, а в цілому зродиться та зросне Всеукраїнець, якого думи і змагання обнімають усю Україну зарівно і неподільно як нерозлучну і єдину цілість».

Київ, грудень 1916-го. Микола Міхновський організував таємну нараду, на якій вирішили розпочати пропагандистську діяльність за створення власної армії. Упродовж 1917 року активно переконує українців, які служили в російській армії, стати вояками майбутньої Української армії. Згодом створив українську військову організацію «Український військовий клуб імені гетьмана Полуботка», яка стала початком формування українських Збройних сил. Михайло Грушевський не поділяв ідеї створення власного війська, називав Міхновського «нашим фашистом», а згодом його відправили на фронт.

У руках Міхновського ніколи не було реальної влади. У липні 1917-го він організував повстання українських військових, щоби примусити діячів Центральної Ради відокремитися від Росії, але програв. Потім був в опозиції до гетьманського уряду, зробив спробу повалити Директорію. Після хвороби на тиф відійшов від політичного життя, якийсь час жив на Полтавщині та Кубані. До Києва повернувся 1924-го, коли в місті керувала радянська влада. 30 років боротьби за незалежність зробили його «національним динамітом», який загрожував новому керівництву. Міхновського заарештували та допитували представники Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. Згодом відпустили. За кілька днів після цього повісився, залишивши записку, «що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити». Його ідеї продовжували жити та стали основою майбутніх націоналістів, серед яких був Степан Бандера.

Микола Хвильовий: «Невже я зайвий чоловік, тому що люблю безумно Україну?»

Москва, 1926-й. Йосип Сталін пише листа до Лазаря Кагановича з осудом українського прозаїка та поета Миколи Хвильового, який збурює український народ гаслом «Геть від Москви!». З цього часу «боротьба на літературному фронті набирає суто політичного характеру». Саме тоді Микола Хвильовий почав не лише літературну, а й політичну дискусію: Україна має бути колонізованою провінцією радянського союзу чи стати самостійною державою? Приводом листа Сталіна став останній, 13-й памфлет письменника «Московські задрипанки». Міхновський написав: «Малоросія вже одійшла в «область предания. Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна». Такою позицією він підписав собі вирок. Його звинуватили в націоналізмі, фашизмі, називали куркулем. Змусили відмовитися від власних слів. Але більше розчарування на нього чекало попереду.

Навесні 33-го Микола Хвильовий на власні очі побачив наслідки Голодомору на Полтавщині. Додому повернуся морально та фізично знищеним. Тоді написав: «Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку «єретиками». Колізія тільки починається». Пізніший арешт товариша Михайла Ялового дав зрозумів, що радянська влада має намір знищити всіх українців. Вирішив не бути мішенню й 13 травня 1933 року вистрілив сам у себе.

Чому ж постать Хвильового стала такою одіозною для російської влади та самого Сталіна? Після Першої світової війни, де служив у російській армії та побував на фронтах у Галичині, Буковині та Румунії, повернувся до Харкова та почав активну літературну діяльність. Там його популярність зростала з кожним днем. Хвильовий заснував «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), об’єднав довкола себе найбільш відомих митців того часу – Павла Тичину, Олександра Довженка, Миколу Бажана й інших. На тлі згасної українізації він активно почав захищати національні інтереси в політиці, культурі, хотів позбутися психологічної залежності від Москви.

Апогеєм його творчості став памфлет «Україна чи Малоросія?», в епіграфі якого написав: «Рабство – річ ганебна, але рабська психологія в свободі – гідна зневаги. Ф. Шіллер». У ньому він уперше розвіяв міф про вищість російської культури, поставив під сумнів російську літературу як еталонну та відкинув ідею, що «українська культура мусить розвиватися на базі російської». Болючим для нього було й мовне питання. Він критикував ідею, згідно з якою російська мова вважалася універсальною та «панівною», а українська мала залишатися мовою «хатнього вжитку». Відкидав і замисел російського месіанства у світі.

Непокоїла владу орієнтація Хвильового на Європу. Він знайомився і захоплювався європейською культурою, коли перебував на лікуванні в Берліні та Відні, мріяв «вивести українську літературу на широку європейську арену». Для цього закликав перекладати твори українських письменників мовами різних народів. На противагу гаслу «Геть від Росії» з’явилося «Дайош Європу!». Саме в об’єднанні з європейським мистецьким простором Хвильовий убачав свободу, позитивні соціальні та культурні зміни для українського народу. Але він не хотів сліпого копіювання, а лише закликав набиратися там знань: «Досить «фільствувати» – «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою притягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєнною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом».

Хоч його власне світло сяяло недовго, але його літературні памфлети стали політичними ідеями, які сягають нашого теперішнього й активно використовуються в передвиборчих перегонах.

А що, «якби»?

Є такий вислів: «Історія не терпить умовного способу». Але є й альтернативна історія, яка дає можливість помріяти про те, що б могло статися, якби події пішли іншим шляхом. Уявімо, що Михайло Грушевський дослухався до ідей Миколи Міхновського, і їм спільно вдалося би відстояти незалежну Україну ще в 1917-му? Можливо, тоді б за кілька років Микола Хвильовий і багато інших представників «Розстріляного відродження» не були б знищені радянською владою? Можливо, зараз би ми не дискутували про «мовне питання» та не брали до рук зброю? Можливо, трошки більш як сто років тому ми би вже були частиною «європейського дому», до якого прагнули й наші попередники?

Сергій Жадан якось написав, що «історія зробила дивовижний фінт і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилися. Українці так само прагнуть відірватися від колишньої метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу». Сьогодні розмови про те, як і куди рухатися, продовжуються. Іноді доволі запеклі. Історії Грушевського, Міхновського та Хвильового добре ілюструють, до чого приводять подібні суперечки. Тоді якими мають бути українці, щоб «горіти надзвичайним світлом»?

слухайте третій епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»