«Вулиця Степана Бандери» – новий подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У першому епізоді ми розповідали про В’ячеслава Чорновола, а тепер говоримо про Українських січових стрільців – перше збройне формування українців.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

«Ой у лузі червона калина»

«Це не я вийшов на площу заспівати цю пісню. Усі ці люди, які її співають, просто в такий спосіб сказали: силою не вирішується питання перспективи, волі, хазяїна у своїй хаті, майбутнього наших дітей», – сказав Андрій Хливнюк через три місяці після того, як заспівав «Ой у лузі червона калина» на Софіївській площі в Києві.

Ця пісня стала символом спротиву українців проти російського вторгнення – її співають чимало людей – від Лео з Ірпеня до Pink Floyd.

1916-го нафтовий робітник і член Українських січових стрільців у Бориславі після бою на Лисоні Трифон Янів потрапив до російського полону. Через рік утік із табору та прибув до Одеси. Став військовим інструктором військової організації «Січ». Її член та ідеолог українського націоналізму Юрій Липа згадував, що було дивом побачити справжнього усусуса в Одесі: «Перше, чого він навчив нас, це було «Ой у лузі червона калина», що стала нашою улюбленою піснею».

Перші рядки цієї пісні пролунали 1912 року під час вистави «Сонце руїни» на сцені львівського театру товариства «Руська Бесіда». У виставі йшлося про боротьбу становлення державності в період «Руїни». «Сонцем Руїни» виступав гетьман Петро Дорошенко, який робив усе, щоб об’єднати Україну та звільнити від влади Польщі та Росії. Тому режисер театру Степан Чарнецький вибрав «Ой у лузі червона калина» як символ боротьби.

У червні 1914-го виставу зіграли у Стрию. Службовець української каси, такий собі пан Іваницький, почув пісню «Ой у лузі червона калина». За два місяці почалася війна, почалося формування Українських січових стрільців. Пан Іваницький якось наспівав пісню Григорію Труху, командиру УСС, який за сумісництвом був поетом. Той, захоплений почутим, додав строфи про битву з московським військом:

«Марширують наші добровольці на кривавий лан,

Визволяти наших українців з московських кайдан».

З цього часу пісня стала гімном УСС, згодом – Української Галицької Армії, а з початком Другої світової війни й аж до 90-х за її виконання можна було потрапити за ґрати або й на Сибір. Чи взагалі втратити життя.

Між двох імперій

- А ви звідки? – запитують хлопці козаків.

Не відповідають. Насуплені, як сичі, дивляться мовчки з-під лоба.

- Не розумієте нас? То ви москалі!

- Ні, ми козаки! – промовив один крізь зуби.

- Козаки, але москалі.

- Не москалі, а кубанські козаки.

- Українці, значить?

- Козаки!

- З давніх запорожців.

На звук цього слова всі п’ять піднесли голови. Насуплені брови вигладжуються, очі якось привітніше дивляться.

- Невже ж ви знаєте про запорожців?! – дивується один.

- Знаємо, бо ми українці. Такі самі, як ви. «Хахли», як кажуть москалі.

- Да, хахли! – і усміхаються.


Цю розмову між січовими стрільцями та кубанськими козаками описав український письменник Роман Купчинський у романі-трилогії «Заметіль». Фінальна сцена твору закінчується словами: «Чорні козацькі кожухи поруч сірих стрілецьких плащів... Чи довго іще ждати на те, щоб ішли вони поруч себе... без багнетів на крісах?!...».

Ідея соборності українського народу була ключовою в житті Купчинського. Йому боліло за українців, розділених між двома імперіями, змушених воювати один проти одного. Сам записався до легіону Українських січових стрільців 1914-го. Бився на Маківці та Лисоні, Різдво 1915-го зустрів із полоненими кубанцями, а Великдень 1917-го з росіянами під час затишшя на фронті, воював із більшовиками під Києвом і захищав Львів від поляків 1918-го. Увесь бойовий шлях писав пісні, закликаючи стрільців боротися за Україну:

«За рідний край, за нарід свій,

За волю України

Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій

Крізь згарища руїни».

«Українська справа живе, бо живе в таборі УСС»

В очікуванні війни українська молодь у Галичині збиралася разом та обговорювала, що робити на випадок збройного конфлікту. Після довгих дискусій вирішили: якщо воювати буде Російська імперія з Австро-Угорщиною, то треба пристати на бік останньої. Аргументували тим, що в Австрійській імперії українське питання стояло краще, ніж у Російській. Коли вибухнула війна, українці організували легіон Українських січових стрільців у складі австрійської армії. Зголосилися приблизно 28 000 добровольців. Та австрійська влада обмежила до 2500.

Стрільці не були задоволені, що мусять присягати на вірність цареві. Мріяли, що, коли загинуть, то на могилі напишуть «Впав за волю України». Утім, ради не було. Керівники Дмитро Вітовський і Михайло Галущинський переконали, що якщо не присягнуть Австрійській імперії, то легіон не буде існувати. Так і склали присягу. А на наступний день отець Нижанківський прийняв від стрільців внутрішню присягу на вірність українському народу:

«Я, …, Український січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини крові. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь».

Перша сотня стрільців, якою керував Василь Дідушок, поїхала на фронт у Карпатах уже 10 вересня 1914-го. Згодом на той же фронт відправили сотню Осипа Семенюка. Зі зброї отримали старі однобоєві карабіни системи Верндлями, які були зняті з озброєння в 1880-х. Більшість із них не мали військового вишколу, тому «таємниця стріляння була розкрита їм щойно під час бою, на фронті». Набувши досвіду, стрільці згодом купляли в поляків або в полонених п’ятинабоєві карабіни системи Манліхера.

Зле було й з одностроями – їхали в цивільному або стрілецькому, без наплічників. Дехто купував мадярські однострої у військовому магазині в Мукачеві. Щоб відрізнятися від австрійських солдат і підкреслювати, що вони українці, нашивали на мундир і привіски до шаблі синьо-жовті прапори. На шапці «мазепинці» теж носили синьо-жовту «розетку» чи «чічку». Пізніше на комірі мундира нашивали вертикальні кольорові стрічки, теж синьо-жовтого кольору. І в кожен бій брали український прапор. Так, хоч і воювали на боці австрійської армії, сподівалися, що після війни здобудуть незалежну Україну. А майбутнє України восени 1914-го змалював сотник УСС Дмитро Вітовський: «Якаби покищо не була, без розбору, коби тільки Самостійна Українська Держава, Одна, Неподільна!».

«Доки українська жінка не стане на рівні з чоловіком,

нам не надіятися ніякого добра для України».

«Я на Закарпатті, в рядах січових стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від третьої ночі до восьмої ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?» – раділа і сумнівалася водночас одна з усусусок Софія Галечка.

Сьогодні обговорюють можливість мобілізації жінок на фронт. Думки розділилися – хтось хоче стати на військовий облік, хтось лякається нововведень. Під час Першої світової війни жінки не мали офіційного дозволу служити в австрійській армії. Жіночу чету УСС із майже 40 дівчат і жінок, яка утворилася напередодні війни, на фронт не взяли. Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Ольга Підвисоцька й інші, які хотіли воювати зі зброєю в руках, добиралися на фронт через приватні зв’язки з кимось зі стрілецької старшини.

Олена Степанів переодяглася в чоловічий одяг, постригла коротко волосся та пішла робити фотографію для легітимації. Фотограф запідозрив, що вона жінка та здав поліції, звинуватив у шпигунстві. Урятував від арешту адвокат Володимир Старосольський і знайомий поліційний комісар, який вивів її через задній хід. Степанів знала, що якщо залишиться у Львові, то її заарештує російська влада та вишле на Сибір. Тому намагалася потрапити на фронт. Серед мотивів воювати були й інші – «молодечий запал, заборони, які накладали на жінок, бажання пригод, втеча від повсякденних обов’язків і бажання довести, що жінки можуть воювати на рівні з чоловіками».

Степанів подалася до команданта УСС Михайла Галущинського проситися на фронт. Той відмовив. Заступився за неї давній товариш Іван Чмола й узяв у свою чету. Олена воювала на карпатському фронті, була в російському полоні, а після війни заявили: «Не є я за масовою участю жіноцтва у війську. Ні… рішуче я проти масової акції. Не такі це прості і самозрозумілі справи, як збоку може видаватися. Приходять все нові й непередбачувані ускладнення. Зрештою, не мій це тільки погляд».

Українці неоднозначно реагували на жінок зі зброєю в руках. В одних викликали захват, бо це був шанс звільнитися від традиційних ролей «матері-дружини-господині». Другі вважали, що завдання жінок поза фронтом – у шпиталях, громадській роботі чи матеріальному забезпечені українського війська. Треті використовували образи Степанів, Галечко та Дмитерко як взірці відваги та честі, щоби присоромити немотивованих стрільців-чоловіків. Історії про їхню участь у реальних боях у пресі творили з легіону легенди, після яких збільшувалися фінансові внески.

Після війни про героїзм цих жінок забули. Степанів зайнялася викладацькою та науковою роботою. Ольга Підвисоцька переїхала до радянської України, у 1937-му була репресована та страчена. Ганна Дмитерко вийшла заміж і займалася вихованням дітей. Софія Галечко не витримала заборони жінкам воювати в Українській Галицькій Армії та втопилася в річці в 1918-му.

Ідеологія українського воїна

Перша воєнна зима 1914–1915 року, коли мороз сягав 30 градусів, привела до великих втрат серед стрільців. На січень 1915-го легіон втратив 46% від початкового складу, а в березні – 66–75%. Потрібно було відновлювати запаси. 14 березня 1915-го створили Кіш Українських січових стрільців – запасову частину, яка мала поповнювати особовий склад УСС. Австрійське командування заборонило мобілізовувати до Коша чоловіків віком від 18 до 50 років. Сподівалися, що так Кіш довго не проіснує. Українці свідомо ігнорували накази австрійців. До 1917-го зголосилися на службу 7000 чоловіків, а на листопад 1918-го було вже майже 10 000 тисяч.

Командиром Коша був сотник Никифор Гірняк. Його називали «стрілецькою мамою», бо придумував різні хвороби, родинні справи, службові поїздки, щоб «якнайменше дерев’яних хрестів по усусусах залишалося на полях поїв». Натомість зосередився на просвітницькій діяльності стрільців та українського населення в місцях перебування Коша.

Літо 1915-го Кіш провів на Закарпатті. Спілкувалися з місцевим населенням, організовували концерти, читальні. Незабаром жандармерія написала донос на стрільців до Міністерства внутрішніх справ про підбурювання цивільного населення проти уряду й антидержавницьку пропаганду. Стрільці уникнули неприємностей. А Никифор Гірняк радів, що по «селах стала відживати народня пісня й руснацька мова. Старші віком селяни не соромилися вже прилюдно говорити по свойому, а молодь, яка досі говорила між собою тільки по мадярськи, переймає стрілецькі пісні та говорить зо стрільцями забутою рідною мовою».

В інших місцях постою стрільці відновлювали зруйновані будинки, по селах називали вулиці іменами українських діячів, встановлювали пам’ятники полеглим стрільцям. Допомагали сиротам. Одного разу Гірняк застав свого стрільця, який тримав на колінах півторарічну дитину та годував кашею. Тоді командир зрозумів, що не тільки військова вправність, а й прості людські вчинки формували «ідеологію українського воїна. Вона перейшла потім на полки Української Галицької Армії… дала їм моральні сили до кінця видержати у війні проти сильніших ворогів і винести з неї національну честь і вояцьку мораль українського лицаря». І цю традицію продовжують до сьогодні.

***

Після боїв за Маківку, коли стрільці зірвали подальший наступ російської армії, Загальна Українська Рада звернулася до УСС: «Україну свободолюбну, що змагає до ідеалів демократії, правди і справедливости, Ви вивели на світову арену. Ви доказали, що українці не хочуть і ніколи не можуть бути союзниками темряви, реакції і деспотизму, що до останньої краплі крови будуть боронити дорогоцінних скарбів вселюдського поступу, свободи і рівноправности народів перед загарбуючою рукою російського царату!». А Союз Визволення України у своїй заяві додав:

«Українська справа є рівночасно справою европейської демократії». Історія повторилася?

слухайте другий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»