ПодкастиДемони й Кайдаші. Наталка Ворожбит [«Кіборги», «Погані дороги», «Спіймати Кайдаша»]

Десятий епізод подкасту The Village Україна «Станція 451» присвячений творчості Наталки Ворожбит – сценаристки фільмів «Кіборги», «Дике поле», телесеріалу «Спіймати Кайдаша». Режисерці фільму «Погані дороги». Авторці п’єс «Галка Моталко», «Зерносховище», «Демони».

Українській драматургині, котра радше зветься драматичкою, адже в «драматургині» забагато «берегині» й так мало «драми». Шоуранерці, яка переламала хід телесеріальної історії України. Письменниці, котра підготувала особисте пекло українського олігарха, який закатував Поета. Режисерці, яка повернула собі повний контроль над своїми текстами. Тій, хто бачить містику побутової деталі й показує інший бік війни.

Подкаст виходить за підтримки Zagoriy Foundation.

Чому дитинство Наталки минало в постійному страху війни? Як історії родинного кола стали точками відліку її п’єс? І до чого тут Гоголь?

Дізнайтеся про все це в новому подкасті The Village Україна «Станція 451».

Дитинство у страху війни

Наталка Ворожбит народилася 4 квітня 1975 року в Києві. Часто вона їздила до бабусі з дідусем у село в Полтавській області. Там дівчинка розмовляла українською, але в Києві – російською. У дитинстві Наталки постійно був присутній страх війни – про війну говорили в телевізорі й дорослі поміж собою, іноді дідусь ділився уламками спогадів із тих часів, а часом кричав «танки» та вкривався ковдрою.

Наталка з батьками жила на ДВРЗ, куди ночами долітали жахливі звуки Дарницького вагонно-ремонтного заводу. Ночами на заводі лагодили вагони. Вона прокидалася налякана, думала, що починається війна.

У 1982 році Наталка пішла до київської школи. Протягом навчання вона змінила шість шкіл – з 13 до 17 років була важким підлітком. Напружені стосунки з вітчимом і спільне життя в однокімнатній квартирі, зокрема, призводили до того, що час від часу дівчинка тікала з дому. У батьків був вибір між дитячим будинком і спортивним інтернатом. Мама за знайомством прилаштувала доньку у спортивний інтернат.

Як Наталка Ворожбит потрапила до театру

До театру Наталка вперше потрапила у 18 років. Вона планувала вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на театрознавицю. Після вдалої співбесіди дівчина почала знайомитися з театром – брала квитки в перший ряд і ходила на всі вистави в театри імені Івана Франка та Лесі Українки.

Ворожбит згадує: «Усі вистави мені подобалися. Сумнівів у тому, що я потрапила до храму мистецтва, у мене тоді не було. Одного разу я побачила стрілку на колготах народної артистки. Мене схвилювала така її людяність. Найбільше на світі я мріяла потрапити за лаштунки».

У 19 років у Київському академічному Молодому театрі поставили дебютну п’єсу Наталки Ворожбит «Житіє простих». Наталка вирішила не вступати на театрознавицю, натомість, за рекомендацією драматурга Анатолія Дяченка, пішла навчатися в Літературний інститут імені Горького в Москві за напрямом драматургії. На третьому курсі інституту втілилася її мрія потрапити за лаштунки – вона близько місяця пропрацювала реквізиторкою у МХАТі.

Під час студентства Наталки на заняття до Літінституту приходив Віктор Розов, автор п’єси «Вічно живі», яка була покладена в основу фільму «Летять журавлі» – єдиного радянського фільму, що отримав гран-прі Каннського кінофестивалю. Розов розповідав про жахливі подробиці війни, про те, як гнив у воєнному госпіталі, але в його п’єсах цього не було.

Ворожбит каже: «У радянській драматургії, наскільки я пам’ятаю, не було місця хворобливості, фізичній неповноцінності, проявленню сексуальності. Так, були інваліди війни, але це були герої в героїчному сенсі слова. Вони мужньо несли свій хрест. Найбільш тілесним персонажем радянської п’єси був алкоголік».

Існував великий розрив між життєвим досвідом і драматургічними текстами, між правдивістю життя й театральною постановкою.

Нова драма та Ворожбит

У 1990-х роках у драматургії з’явився новий напрям – нова російська драма.

Ворожбит каже: «І ось у п’єси 90-х ломанулися всі вбогі, усі, кого не пускали, про кого не писали, кого несправедливо соромилися. Каліки, алкоголіки, психопати, геї, безхатьки, проститутки. Можна було відчути запах їхніх тіл, читаючи п’єси. За десяток років драматурги нової драми викрили всі гнійники суспільства. Тіло персонажа можна було помацати. Він продавав своє тіло, досліджував його, вбивав».

Від перших інтерв’ю Наталка висловлювала думку, що глядачам потрібно робити боляче. Очевидно, йдеться про говоріння правди, бо кому буде приємно її слухати?

Ворожбит каже, що серед драматургів нової драми були багато людей, котрі ніде не вчилися писати. Наталка каже: «Із промислових містечок приїхали талановиті автори з цікавими долями, яким було, що сказати: у них накипіло. Я впевнена, що діти з щасливих родин не мають шансів стати хорошими драматургами, тому що для цього потрібно щось пережити й мати якусь долю».Для Наталки нова драма – це також про людей і вчителів: Олену Греміну та Михайла Угарова. 2018 року, коли Михайла й Олени не стало, Ворожбит написала щемкий текст «Вчитель» пам’яті Михайла Угарова. У ньому йдеться про найщасливіші дні першого Наталчиного фестивалю «Любимовка», і про те, що Михайло з Оленою були її головним читачами, а їхня оцінка й підтримка – такою значущою.

Наталка Ворожбит і тяжіння до українського

Наталка Ворожбит, згадуючи 10 років життя в Москві, каже: «Мені хотілося бути українкою в цій компанії. У мене завжди була така потреба. Хотілося говорити про наші проблеми та про нашу історію».

З її прагнення говорити про своє народилася потужна багатофігурна п’єса про Голодомор – «Зерносховище», написана для Royal Court Theater у Великобританії.

Наприкінці 2004 року, на хвилі Помаранчевої революції, Ворожбит повернулася до Києва, але ще 10 років співпрацювала з російськими театрами й кіносеріальною індустрією. У Києві не було її середовища, і Наталка почала вибудовувати його разом із колегами з «Тижня актуальної п’єси».

У той період Наталка Ворожбит написала сценарій до серіалу «Школа», що виходив 2009 року на «першій кнопці» російського телебачення. Після Революції Гідності 2014 року робота з Росією набирала гротескних форм. П’єса Ворожбит «Саша, винеси сміття» отримала перекручене перепрочитання, тому що сценічне зображення співчуття до українського військового здебільшого виявлялося важким завданням.

І зрештою постав вибір мови. У червні 2014 року на російському сайті teatral-online з’явився матеріал «Російсько-український кордон», у якому Максим Курочкін і Наталка Ворожбит пояснювали свої позиції стосовно мови.

Серед іншого Ворожбит каже: «Коли моя донька Параска почала вчитися говорити – я вперше серйозно задумалася над мовою. Необхідно було тупо робити вибір, якою мовою нам із нею говорити. І я обрала українську. Це було просто природніше. Я разом із нею навчалася говорити українською. Говорити правильно. Мені здається, це було одне з небагатьох правильних рішень у моєму житті. Повернення до рідної мови має якусь непередавану магію. Наближує до коріння. Викриває якісь коди».

Свій досвід, знання, співпереживання Наталка згодом також спрямувала на роботу з «Театром переселенця», проєктом «Class Act: Схід-Захід» і роботу над одними з найгучніших українських фільмів і серіалів останніх років: «Кіборги», «Дике поле», «Спіймати Кайдаша». Кожен із них містить відблиски досвіду й методу документальної драми. І того, чим є нова драма для Ворожбит – якщо це не про правду, то навіщо?

Чи можемо знайти щось спільне, що дозволить нам краще зрозуміти її роботи?

Ворожбит про абсолютний слух – це працює на кількох рівнях. На рівні дару слухача – вона буквально всотує історії, які їй розповідають. На рівні добору й доречності слова чи інтонації – на знімальному майданчику «Кайдашів» вона правила вимову акторів і слідкувала за автентичністю.

Абсолютний слух також веде до того, що часто її герої знічев’я починають переказувати історії. Ідеальний слух Ворожбит працює в чіткому розумінні доречності висловлювання – для якої аудиторії й коли ти щось промовляєш. І для кого артикулюються меседжі, приміром, «Кіборгів» і «Поганих доріг».

Ворожбит про роботу з архетипом і стереотипом аж до такого рівня, що люди підходили б до неї й казали: «Я і тільки я можу бути прототипом вашого героя». І так сотні разів.

Звідси робота з непіднімними історіями – кіборги, Голодомор, російсько-українська війна. Звідси робота з класичними текстами й сучасною класикою «Ворошиловграду» Сергія Жадана. Звідси така глибина пізнання характерів і безпомильна впізнаваність її персонажів: Кайдашиха, Мотря, Серпень, Мажор.

Ворожбит поєднує особистий досвід і дослідження перепрожитого іншими – те, що можна почерпнути зі свого, з тим, що можна почути від очевидця. Але при цьому особисте поглинає дослідження. Має бути її власна точка входу в матеріал.

Ворожбит – драматург, що витворює магію ремарок. Там відбуваються дивовижні речі, типу: «Запиває чимось рожевим, закусює чимось плавленим».

Ворожбит про коріння і самоідентифікацію. Один із факторів успіху Кайдашів, як каже Ворожбит, полягає в тому, що нарешті хтось показав реального українця – ось це його побут, ось так він говорить, ось така політична ситуація, ось так у нас їдять. Говорити зі своїми про своє.

І звідси ж її прийом використання народних і попсових пісень. Найочевидніша тут «Гуцулка Ксеня» з «Кіборгів». Але якщо придивитися до її ледь не кожної п’єси чи сценарію – там це буде.

Ворожбит про Гоголя – її улюблений письменник. Коли в рецензіях пишуть про гоголівські мотиви в п’єсах Ворожбит, то насамперед ідеться про відчуття побутової містики, ще рідше – про цікаві жіночі характери. У численних текстах Ворожбит сама вкручує прямі згадки Гоголя. Однак є ще цікавіший і глибший рівень гоголівського занурення – те, як Ворожбит працює з російською мовою, викшталтовуючи її саме на гоголівський манір.

Ворожбит про правду – правду, що всотує в себе всі перераховані особливості її методу й пояснює, чому нова драма. Чому «Погані дороги» з відтінками правди. Чому в «Кайдашах» часом так відволікав невдалий грим на обличчях акторів – бо все довкола них було правдою. Чому вона послідовно розвалює патріархальну й зашорену позицію чоловіцтва.

Чому, коли її запитують про пафос «Кіборгів», вона відповідає: «Вибачте, ви називаєте це пафосом. Але нам узагалі не говорити про важливі речі?»

Чому, коли український Forbes запропонував їй написати оповідання, вона написала текст «О.» – про олігарха під судом, у його особистому пеклі, де до скону віків над ним знущатиметься поезія Поета, закатованого за його провиною.

Чому і «Погані дороги» з хтонню повсякдення, і «Спіймати Кайдаша» з її чортівнею, що вилазить із персонажів, – мають схожий меседж: усе в наших руках. Добро, зло, правда.

---