ПодкастиАномалія та несвобода. Чарлі Кауфман [«Вічне сяйво чистого розуму», «Бути Джоном Малковичем»]

У дев’ятому епізоді нового подкасту The Village Україна «Станція 451» ми розповідаємо про Чарлі Кауфмана. Сценариста, який кількома фільмами ввів голлівудський кінематограф у посткауфманську епоху.

Автора сценаріїв до фільмів «Вічне сяйво чистого розуму», «Бути Джоном Малковичем», «Адаптація». Режисера фільмів «Нью-Йорк, Нью-Йорк», «Я думаю закінчити це все». Письменника, який не боїться налякати читача обсягом роману в 720 сторінок, і йде вглиб історії. І щоразу що далі, то химернішим усе стає.

Подкаст виходить за підтримки Zagoriy Foundation.

Що сформувало бачення Кауфмана? Як йому вдалося із клерка в підвальному приміщенні стати тим, чиє ім’я безпомильно знають кіномани? Звідки взявся Дональд Кауфман та як «Оскар» могли вручити вигаданому персонажу?

Дізнайтеся про все це в новому подкасті The Village Україна «Станція 451».

Що сформувало Чарлі Кауфмана?

Чарлі Кауфман народився 19 листопада 1958 року. Батько – інженер, мати вивчала соціальну роботу й писала магістерку про це. Дитинство Чарлі минуло в Массапіква, Нью-Йорк. Згодом родина переїхала до Західного Гартфорду, Коннектикут, де він і закінчував школу.

У четвертому класі Чарлі почав писати прозу. Як він згадує: «Нам дали завдання – узяти й дослідити котрогось із відкривачів. Усе йшло за планом, але якоїсь миті я вирішив, що писатиму про свої мандрівки з ними. Звісно, свого роду то була фікційна версія мене. Я писав про наші спільні мандри, змішував вигадку з фактами, і ще й ілюстрував це. І я цілком собі усвідомлював комедійний потенціал таких історій. То був такий жарт, що постійно повторювався – коли всі ці видатні дослідники й відкривачі уклінно благали мене приєднатися до їхніх подорожей, типу я велике цабе. Там ще було чимало жартів про те, як я хворів у мандрах та як ми втрапляли в різну різанину».

Ще одна історія, що визначає його життя – його дружба з учителькою середньої школи Шейлою Ґолдберґ, яка підтримувала креативність Чарлі й усіляко надихала його. Серед іншого – до акторства.

Вона запропонувала йому зіграти роль Півника в постановці шкільного театру. Під час виступу Чарлі вперше зірвав регіт залу, після чого його життя змінилося. Він хотів стати актором. Через удавання, гру в когось цілком іншого, сором’язливому Кауфману вдавалося побороти страхи публічних виступів.

Чарлі ріс під упливом Монті Пайтона, постановок Ежена Йонеска й гумористичного журналу National Lampoon, що якраз почав набирати обертів у 1970-х. Особливим джерелом натхнення для нього в підлітковому віці були фільми Вуді Аллена.

Удома, разом зі старшою сестрою, вони розважалися постановками вистав для батьків і зйомками на камеру Super 8.

Провали та творчі пошуки Чарлі Кауфмана

1976 року Кауфман закінчив школу. І став одним із трьох учнів, котрі отримали спеціальну почесну відзнаку за участь у шкільному театрі. Три з-поміж 500.

Кауфман вирішив вивчати акторську майстерність, вступив до Бостонського університету та протримався там усього рік, щоби зрештою зрозуміти, що насправді соромиться свого рішення бути актором. Згодом Чарлі вступив до кіношколи у Нью-Йорку.

В університеті Кауфман познайомився із хлопцем, на ім’я Пол Проч. Вони почали писати разом. І спробували продати свої роботи гумористичному журналу National Lampoon, який ставав дедалі популярнішим. Кауфман і Проч писали дивні історії, на кшталт «Біла свиня, чорна свиня» – про людей, що мігрують від тіла до тіла.

У 80-х Кауфман працював в Інституті мистецтв Міннеаполіса. Він той, чий голос розносився залами із повідомленням: «Музей зачиняється за 15 хвилин», Пол Проч був там охоронцем. Вони написали п’єсу, яка здобула певний розголос, але обидва творці залишилися незадоволені самою постановкою. Чарлі й Пол спробували продавати сценарії для телевізійних шоу.

Кауфману доводилося змінювати роботи в Міннеаполісі, одна дивніша за іншу. Чотири з половиною роки він прокидався о 4:00 ранку, аби встигнути на перший автобус і доїхати до офісу газети Star Tribune. Він був клерком, який за 6$ на годину відповідав на телефонні дзвінки.

У той час Кауфман написав два сценарії для Сімпсонів. Один із них про те, як Барт після невдалого виступу у школі на дні професій вирішив стати секретним агентом. Сценарії півтора року припадали пилом на столі агента, який обіцяв їх прочитати, але Кауфман нагадував про себе та зрештою один зі сценаріїв привернув увагу агента.

Першу роботу в кіно Чарлі отримав майже в 40 років. Розпочалися роки серіальної праці, незнятих пілотних епізодів, тижні мовчання у сценарних кімнатах і невміння заявити про себе. За 90-ті роки Кауфман написав близько 70 епізодів різноманітних комедійних серіалів.

Кауфман і велике кіно

У 1994 році Чарлі Кауфман написав історію про мандрівки у свідомості голлівудського актора, з яким він ще жодного разу не бачився. Це був сценарій до фільму «Бути Джоном Малковичем»

За два роки молодий режисер Спайк Джонс зателефонував Кауфману та сказав, що хоче робити фільм за його сценарієм.

Джон Малкович погодився знятися в їхньому фільмі й підтримав тотальну творчу свободу Кауфмана та Джонса.

Малкович згадує: «Якоїсь миті Джонс сказав мені: «Ні, ти неправильно рухаєшся. Джон Малкович зробив би це інакше». Але ж я йому жодного разу не сказав: «Агов, послухай мене, я і є Джон Малкович. Мені краще знати». Я грав цього персонажа, як він хотів. Це саме персонаж, не я».

Фільм «Бути Джоном Малковичем» – це історія про те, як одного дня клерк випадково знаходить портал, через який можна потрапити у свідомість голлівудського актора Джона Малковича, побути в ній. А якщо приловчишся, то й керувати ним. Але твоя слава в зірковому тілі триватиме рівно 15 хвилин. І тебе виплюне звідти фатум десь за межі Нью-Йорку.

На іншому рівні – ця історія про страх смерті. І як люди похилого віку шукають собі живі капсули, у які можна заселитися для продовження свого вікування. Погляд із позиції 2021 відкриває чимало нових перспектив на цей фільм. Зокрема, і через критичну оптику горору «Геть» (Get Out) Джордана Піла.

У 2002 вийшов фільм «Адаптація», який мав бути екранізацією нон-фікшну про орхідеї та людей, що ними займаються, а став одою творчій свободі та маніфестом неможливості буття в межах прийнятих Голлівудом схем. За цей фільм Чарлі Кауфман був номінований на «Оскар», разом зі своїм вигаданим братом-двійником – Дональдом Кауфманом. Дональд Кауфман став єдиним вигаданим персонажем, номінованим на «Оскар».

У 2004 вийшов фільм «Вічне сяйво чистого розуму», під час зйомок якого Кауфман знайшов можливість знову працювати з університетським товаришем Полом Прочем. Саме він намалював увесь записник і малюнки Джима Керрі у фільмі.

2008 року вийшов режисерський дебют Чарлі Кауфмана «Синекдоха, Нью-Йорк» – постановка неймовірного масштабу та глибини, що коштувала 20 мільйонів доларів і заледве повернула чотири з половиною мільйони. Нищівний провал, що збігся в часі із глобальною світовою кризою. Індустрії потрібні були гарантії, що історії точно повернуть вкладені кошти. Наближалася ера супергеройського кіно.

2010-ті для Кауфмана – це невпинний болісний пошук фінансів на втілення своїх задумів. Це історія про нескінченні невдачі й невтілені проєкти. Кауфман каже: «Оскар» нічого не змінює». Індустрія дивиться на Кауфмана й каже: «Ти вважаєшся незамінним генієм рівно доти, доки приносиш прибуток і продукуєш новаторські ідеї».

У 2014 Кауфману не вдалося запустити власний серіал How and Why із зірковим акторським складом. Пілот відзняли, проте його ніхто не бачив. FX вирішили не замовляти весь серіал.

2012-го року з’явилася перша новина, що Чарлі Кауфман розпочав роботу над романом.

У 2015 вийшов фільм «Аномаліза». При бюджеті 8 мільйонів, він повернув 5,7 і знову став неприбутковим.

У 2020 вийшов друком дебютний роман Antkind обсягом у 720 сторінок. Спочатку обсяг роману був понад 900 сторінок.

У 2020 також вийшов фільм «Я думаю закінчити це все» – перша за 5 років режисерська робота Кауфмана.

Творчий метод Чарлі Кауфмана

2009 року в Guardian вийшов дуже прикметний і дуже смішний текст Деймона Вайса «Як зробити постчарлікауфманське американське артхаусне кіно». Текст, що фактично деконструює сам метод Кауфмана. Метод, що з часом став свого роду автопародією Кауфмана. У вільнішому перекладі це може бути так:

1. Нехай актор зіграє себе. Ну, як Малкович Малковича.
2. Пам’ятайте, найзірковіші актори обожнюють цей ваш артхаус.
3. Змусьте робити їх якусь дичину в кадрі, просто заради дичини. Ну, або вже візуалізуйте метафори, як героїня Кауфмана, яка живе в будинку, що горить.
4. Змішуйте високу культуру з низькою! Але низьке тримайте на фончику.
5. Вдавайте, що невловне, ефемерне можна схопити, відчути на дотик. Як, приміром, спогади.
6. Пограйтеся із хронологією й логікою сну.
7. Закінчуйте з легкою журбинкою. Глядач має почуватися трохи розгубленим, відчути себе трохи розумнішим, ніж до того, але однаково не бути до кінця певним, до чого там кулінарні рецепти у глибинах підсвідомості й чоловічий бюстгальтер.

І до цього ж докинути ще можна – напишіть роман на 900 сторінок, дослухайтесь до редактора, який просить вас скоротити до 500 сторінок, але зупиніться на 720. І до останнього вдавайте, що кожна сторінка там неоціненна. А те, що не всі, навіть віддані ваші фанати, можуть дочитати до кінця, то вже проблеми фанатів і критиків, які не розуміють, що таке справжня творча свобода.

---