Днями видання «Тексти» опублікувало рейтинг найпопулярніших експертів, які коментують війну на YouTube. За період від 24 лютого 2022 року до 1 червня 2023 року на 40 досліджуваних каналах як експертні спікери побували понад 5000 людей. Серед них є й росіяни. 

Натомість в ефірах постійно з’являються одні й ті самі коментатори. Переважну більшість експертного ефірного часу займає військовий аналітик Олег Жданов, який за минулі півтора року провів в ефірі 1486 годин (понад 4300 відео). Друге місце посідає військовий експерт Роман Світан (2218 відео), на третьому місці – російський політолог Андрій Піонтковський (1328 відео). 

Для багатьох людей у стресі перекласти відповідальність за своє рішення на сторонню особу є полегшенням. Комфортніше послухати експерта, який прогнозуватиме бодай щось – кінець війни чи рішення для зупинення пандемії, – ніж жити в невизначеності. Коли людина довіряє експерту, її завдання зводиться лише до цього – експерт знає краще, експерт скаже, що робити, а я просто слідуватиму за ним. У такому випадку уважність і пильність людини знижується, і їй простіше повірити маніпуляціям.

Окрім того, йдеться про інфляцію експертності: справжні експерти (наприклад, науковці), починаються сприйматися на рівні з такими «експертами», що призводить до глобально недовіри в суспільстві. 

Щоб розібратися, чому люди вірять експертам, що є експертністю та чи несуть коментатори подій у країні відповідальність за свої слова, поговорили з фахівчинею у сфері медіаграмотності, заступницею директора Могилянської школи журналістики та редакторкою StopFake Вікторією Романюк.

 

Звідки взялися експерти та псевдоексперти

Медіа притаманна експертність, бо немає журналіста, який знав би все. Щоби писати чи розповідати про певні події, необхідні фахівці в цих галузях. Саме тому ми часто можемо чути, особливо від старшого покоління: «Якщо сказали по телевізору, це правда». 

Насправді в експерта дуже важлива місія, бо це має бути фахова людина, яка має спеціальну освіту, компетенції та знання в певній сфері, і вона може прокоментувати те чи інше питання. Відповідно, мати базу хороших експертів дуже важливо для журналіста. Звертатися за коментарем до фахівця, який має певну інформацію – це правильно. Але, на жаль, тема експертів останнім часом є доволі маніпулятивною. По-перше, не всі експерти мають відповідну кваліфікацію, а по-друге, частина з них можуть бути рупорами російської пропаганди. 

Один із найпоказовіших кейсів із псевдоекспертом стався 2015 року. Тоді пропагандисти Russia Today та «РИА Новости» використовували як експерта з геополітики пана Еріка Драйцера, який коментував події в Україні з Вашингтона. Драйцера показували на російських каналах у США і ЄС. Як з'ясувалося, після пошуку інформації про цю людину, він виявився продавцем автостраховок із Нью-Йорка, який має власний YouTube-канал, де розповідає про страховки. Ані освіти, ані досвіду, які б пов’язували його з геополітикою й Україною, у Драйцера не було. Тобто, очевидно, це був типовий псевдоексперт, якого Росія використовувала для переконання іноземної аудиторії.

Основним завданням усього медійного середовища України на західних майданчиках із 2014 року було пояснити, що російські журналісти не є журналістами, вони – пропагандисти. Межа між журналістами та пропагандистами в недотриманні журналістських стандартів: балансу думок, перевірених і різноманітних джерел інформації. Тоді пропагандисти почали вигадувати такі собі техніки маскування під журналістику. Вони створювали замасковані джерела, підробні сайти, які нібито слугували джерелами інформації, створювали псевдоекспертів, щоби продовжувати транслювати пропаганду в США і країнах ЄС, маскуючи це під журналістику.

Навіщо це медіа

В Україні тема псевдоекспертів стала особливо актуальною з 2019 року на каналах Віктора Медведчука [NewsOne, «112 Україна» та ZIK]. Для медійників це було своєрідною формою зняття із себе відповідальності за те, що говорить в ефірі журналіст медіа. На телеканалах в ефір запускали людину, яка могла говорити абсолютну маячню, але будь-яка претензія до каналу могла бути розвернута: «Це ж не ми говоримо, це експерт. Це його суб’єктивна думка». Цей маніпулятивний хід і російські, і проросійські медіа в Україні використовували дуже активно й доволі довго. Особливо жахливою ситуація стала в роки пандемії коронавірусу, коли, наприклад, на «медведчуківських каналах» в ефірах включали групи людей, які годинами говорили нісенітниці, що стосувалися питань здоров'я, вакцинації та національної безпеки. Те, що там говорили, було порушенням будь-яких норм і стандартів, і це ми взагалі не говоримо про правду. 

Але щоразу, коли поставало питання, як привести до відповідальності цих медійників і ці канали, правозахисники стикалися з проблемою особистої точки зору. Відповіді медіа зводилися до того, що це не позиція медіа, а думки експертів. А експерт має право на суб’єктивну думку й не може бути за це засуджений. Хоча, звісно, це маніпулятивний хід, і ці «експерти» експертами насправді не були.

Новий етап розвитку псевдо- та не дуже правдивих експертів почався під час повномасштабної війни. В інфопросторі – російському, проросійському, українському, на YouTube – з’явилися речники, які називали себе експертами, і в ключі війни вони стали нібито експертами з усього, у чому не мали належних освіти, досвіду та знань. 

Наприклад, військові експерти, які назвали якісь факти, давали якісь прогнози, як ми вже розуміємо, не зовсім точні й не зовсім правильні. Таких експертів з'явилося дуже багато. Звісно, класик у цьому Арестович, який нам обіцяв закінчити війну за два тижні, і якому величезна кількість людей повірили. Коли прогнози не збулися, сталася зневіра. І це було розчарування не в Арестовичі, а взагалі в поточній ситуації. І це дуже вдарило по загальному настрою в країні.

Велика проблема також з експертами у сфері психології, які збирають велику кількість переглядів, дають життєво важливі поради, підказують, як учиняти в тій чи іншій ситуації й, можливо, навіть будують на цьому медичну кар’єру, не маючи належної освіти, досвіду й компетенцій, але маючи багато переглядів у YouTube. 

Моя претензія часто не до експерта, а до медійників, які готують ефіри й публікації та підбирають для себе експертів та експертизу не серед тих, хто оперує фактами та говорить ґрунтовно, а тих, кого читають, дивляться, хто має рейтинги. 

Чи несе експерт відповідальність за свої слова

Якщо інформація від експерта не пов'язана із загрозами для життя, безпекою, здоров'ям великої кількості людей, питанням національної безпеки, не принижує честь та гідність інших людей, то це його особиста точка зору. У нас є Закон України «Про інформацію», де у статті 30 зазначається, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оцінювальних суджень. Оцінювальними судженнями, згідно з цим законом, є «висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів. Оцінювальні судження не підлягають спростуванню та доведенню їхньої правдивості». Тобто ніхто не може бути за оцінювальне судження якось покараним, якщо, звісно, це не є наклепом, або не загрожує діяльності великої кількості людей. Якщо особа вважає, що оцінювальні судження або думки принижують її гідність, честь і репутацію, тоді, звісно, ми можемо скористатися правом і подати до суду.

Те, що кожна людина може висловитися – це правильно, бо ми живемо в просторі свободи слова та дбаємо про цю свободу слова, бо це є складником демократії. Часом це створює проблему. Але тут знову запитання до медіа й аудиторії, до їхнього вибору експертів. Хоча часто коментарі дають ті, хто хоче давати коментарі, кому не треба довго готуватися та хто готовий вийти в пряму трансляцію за годину.

 

Чому люди вірять експертам

Довіра сформована історично, бо всі медіа апріорі потребують залучення експертизи. Тому все, що написано в газеті або показано по телевізору, для багатьох людей є правдою, бо журналісти мали б це перевірити, проконсультуватися з фаховим експертом і тільки тоді транслювати. Але ми розуміємо, що це, на жаль, не завжди так.

Також довіра до експертів формується не через те, що вони говорять, а через те, як вони це роблять. На відміну від формальної журналістки, яка є дуже раціональною, має дотримуватися фактів і шукати підтверджені джерела інформації, експерти є емоційними. Вони говорять дуже простою, доступною мовою, часто виходять у категорію передбачень, емоційних висновків. І це людям подобається. 

Тому що насправді людина часто йде в медіа не шукати факт, а шукати підтвердження якихось своїх страхів, сумнівів або йде за позитивним прогнозом. Вона не отримує цього в промовах офіційних речників, тому йде слухати інтерпретацію від блогера, який говоритиме емоційніше, із суб’єктивними думками, які, можливо, збігаються з думкою людини, яка це дивиться, і тоді їй це подобається ще більше. 

До того ж експерти часто демонструють певне правдорубство: «Я можу це сказати», «я маю право це сказати». Людям це подобається, люди підсаджуються на цю емоційну голку. Насправді фактами, доказами, джерелами інформації та посиланнями на якісь статистичні дані зацікавити набагато складніше, ніж емоціями та розвагами. Якщо згадати довоєнні телевізійні ефіри, це завжди був крик, шоу, усі перебивали одне одного, сварилися – це такий театр, вистава, драма. Зараз так само: експерти намагаються говорити чуттєво, давати якусь інформацію, яка всіх тримає в напрузі – це така драматургія. І вона, власне, і підкупає, тому що в традиційній журналістиці цього бути не може. 

Раніше ми розбиралися з психологами, чому люди вірять у фейки. 

 

У чому ключова небезпека від псевдоекспертів? 

На жаль, люди не завжди відрізняють фактологічну інформацію від емоційної, і не завжди розділяють такі поняття, як факти та судження. І в цьому є проблема, тому що судження є абсолютно суб'єктивними, не завжди правдивими й емоційними. Вони можуть сприйматися й інтерпретуватися по-різному, але якщо людина сприйматиме це судження неправильно й перекрутить факти, вона може припуститися помилки. Бо ухвалюючи рішення, особливо в умовах війни, епідемії чи інших серйозних ризиків, спираючись на чужі судження – небезпечно. Робити висновки потрібно винятково на підставі інформації з офіційних джерел і компетентних органів, усе інше тільки розхитує суспільство всередині. 

Емоційні думки псевдоекспертів впливають на поглиблення суспільної кризи, сварки й емоційне виснаження. Тобто ми не готуємося до викликів раціонально, а «накручуємося» емоційно та розхитуємо себе все більше. Це небезпечно, як для емоційного стану кожного з нас, так і для безпеки всієї країни. 

Як перевірити експерта

 Усе дуже складно та просто водночас. Що потрібно зробити: 

  •  пошукати у відкритих джерелах інформацію про освіту, професійну діяльність і місця роботи експерта, почитати його біографію;
  •  якщо людина ніде не працює і лише коментує, потрібно проаналізувати її контент: що пише, про що говорить, якими джерелами інформації користується;
  •  проглянути аудиторію: хто стежить за діяльністю цього експерта й чому цим людям це подобається;
  •  проаналізувати його політичний бекграунд – чи є він представником, чи прибічником певних політичних сил; 
  •  якщо людина називає себе науковцем, аспірантом, докторантом, варто звернути увагу на її наукові публікації; 
  •  наскільки б промовисто людина не говорила, необхідно перевірити ту саму інформацію з інших джерел і порівняти їх.  

Де можна перевірити 

Перевірити експерта на те, чи не є він випадково рупором пропаганди, сумнівним діячем чи не продає свої погляди, можна в одній із зібраних баз:

 База російських пропагандистів від волонтерської ініціативи «Як не стати овочем»

 Kremlin’s Voices від Internews

 База псевдосоціологів від видання «Тексти»

Помилятися може кожен: і медіа, і тим більше експерт, тому слід щоразу перевіряти інформацію в декількох джерелах, порівнювати їх і робити для себе висновки. І найголовніше – не приймати якісь емоційні промови тут і зараз. Завжди слід трішки прорефлексувати й тільки після цього приймати висновок, запитуючи себе, що це за людина, хто він, чи має він професійне право стверджувати ту чи іншу інформацію. 

В умовах кризи: війни, пандемії слід мати список перевірених офіційних джерел і будь-яку інформацію перевіряти там. Емоційні речі задовольняють наші емоційні потреби, але не вирішують потреби реальні. Про це треба пам'ятати.