Згідно з дослідженням USAID-Internews щодо споживання медіа, торік серед українців відбулися значні зміни в способах отримання новин. Так, споживання телебачення, радіо, преси й інтернет-сайтів зменшилось, тоді як аудиторія переважно перейшла на соціальні мережі, де рівень дезінформації набагато вищий.

Зокрема, у дослідженні індексу медіаграмотності українців за 2020–2022 роки «Детектор медіа», яке мало на меті визначити рівень вміння свідомо сприймати й критично тлумачити інформацію, йдеться про те, що як порівняти з 2020 роком, у 2022-му у 2,5 раза зросла кількість споживачів суспільно-політичного контенту в месенджерах (19% та 49% відповідно), а аудиторія соцмедіа зросла з 50% до 61%. Тим самим споживачі новин стали частіше стикатись із дезінформаційними проявами. Водночас лише 47,7% опитаної молоді перевіряє інформацію через пошук першоджерела чи звертає увагу на факти та докази, йдеться в опитуванні проєкту ЮНІСЕФ U-Report спільно з «Детектор медіа».

Фактчекінговий проєкт VoxCheck дослідив сприйняття українцями в Україні й українцями за кордоном основних наративів дезінформації. Ми розпитали керівницю проєкту Світлану Сліпченко, про що йдеться в останніх дослідженнях і що впливає на показники.

Як виміряти медіаграмотність?

Виміряти медіаграмотність складно, адже на її рівень впливає безліч чинників: освіта, вік, цифрові навички, джерела щоденного споживання медіа тощо. Навіть рівень доходу може опосередковано вплинути на рівень медіаграмотності.

Крім того, рівень медіаграмотності дуже динамічний: під час надзвичайних подій (як-от на початку пандемії COVID-19 або повномасштабного вторгнення РФ) умовний показник медіаграмотності падає, бо інформації та її джерел стає надзвичайно багато, а коли люди призвичаюються до цих умов, рівень медіаграмотності може стати кращим. І це очевидно: в умовах стресу ми не можемо ухвалювати раціональні рішення. Рішення стосовно того, яку інформацію «споживати» – не виняток.

Способи вимірювання медіаграмотності

Одним зі способів виміру медіаграмотності можуть слугувати соціологічні опитування. Саме цим методом найчастіше користуються громадські організації, які працюють у галузі протидії дезінформації.

Оптимальним варіантом є F2F, тобто особисті інтерв’ю. Такий підхід дає змогу чітко зрозуміти, чому, наприклад, людина вірить у той чи інший наратив ворожої інформації, або ж чому, наприклад, читає російські ресурси. Водночас онлайн-опитування також можуть давати непогані результати – залежить від того, що хоче дізнатися дослідник.

Що таке індекс медіаграмотності?

Одним із, можливо, найкомплексніших наявних наразі показників для вимірювання медіаграмотності є індекс медіаграмотності, який розраховує видання «Детектор медіа». До речі, цей індекс якраз і розрахований методом F2F.

Мета індексу якраз полягає в тому, щоб показати вплив різних чинників (зокрема, особливостей медіаспоживання) на рівень медіаграмотності. Індекс також враховує різні аспекти медіаграмотності, як-от уміння відрізнити джинсу [замовні матеріали – ред.] та наративи дезінформації, уміння розрізнити маніпуляції та визначити дотримання журналістських стандартів.

Утім, є й інші опитування, які можуть дати нам зріз українського суспільства за рівнем медіаграмотності. Так, наприклад, згідно з опитуванням, проведеним USAID-Internews наприкінці 2022 року, лише 14% українців можуть повністю відрізнити правдиві повідомлення від неправдивих. Щоби виміряти цей показник, дослідники щороку дають респондентам на оцінювання три тези: частина з них правдива, частина – ні. Завдання респондентів – визначити, де правда, а де фейк. Для порівняння, у 2021-му частка тих, хто правильно оцінив всі три повідомлення, була 24%, а у 2020-му – лише 3%. У 2019 році 11% українців напевно відрізняли правду від фейків.

Чому показники погіршилися?

Є кілька ймовірних пояснень. Перше – збільшення кількості джерел інформації. У Telegram зараз є сотні національних і локальних каналів, які намагаються оперативно, але не завжди правдиво інформувати українців. Новини в цих каналах можуть бути абсолютно різними: від повідомлень про, наприклад, пуск ракет і місць їхнього прольоту, до, наприклад, нової військової допомоги США. Беру для прикладу саме Telegram, бо це найпопулярніша мережа серед українців для щоденного споживання новин (60% за тим самим опитуванням).

Друге – багато нової інформації, яку українці торік лише вчилися перевіряти. Два роки перед цим ми вчилися перевіряти інформацію стосовно COVID-19 та вакцинації від нього. Це, до речі, відобразилося й на показниках: 3% у 2020-му, коли, крім пандемії, ми стикнулися ще й з інфодемією, і вже 24% через рік, коли всі, скажімо так, розібралися з ковідом. Тобто можемо обережно прогнозувати, що за цим показником у 2023-му має бути зростання.

І третє (що, напевно, найважливіше), попри закриття проросійських медіа та телеканалів, Росія лише наростила свої намагання проникнути в інформпростір українців. Починаючи з агітаційних листівок на тимчасово окупованих територіях і закінчуючи YouTube, Twitter і Facebook (і знову ж Telegram, особливо він) – Росія всюди намагається поширити свої наративи та фейки. Загалом зараз соцмережі виграють у телебачення за популярністю серед українців. Тож це – відчинені двері для впливу РФ.

Як дезінформація в соцмережах впливає на індекс медіаграмотності

З методів дезінформаційних маніпуляцій РФ у соцмережах можна виділити кілька основних:

  • Спотворення контексту. Наприклад, використання застарілих фото та відео, щоб підкріпити якийсь із наративів кремлівської пропаганди, або некоректна адаптація чи переклад статті в іноземному медіа;
  • Використання фейкових фото та відео. Буквально сьогодні ми спростували фейк про нібито ізраїльський паспорт Олени Зеленської. Фотошоп вийшов відверто тупим (вибачте, я не можу підібрати тут інше слово): дата видання документа – 19.06.2023, а дата закінчення дії – 18.06.2023. Це суперечить одне одному, оскільки видати паспорт після закінчення його дії неможливо;
  • Підробка документів. Це досить небезпечний тип маніпулювання, адже документи, на перший погляд, виглядають досить правдиво та переконливо. Утім, диявол криється в деталях: за номером, датою, назвою документа можна перевірити, чи справді такий був виданий. Помилки можуть ховатися в назвах держустанов або іменах посадових осіб, які ці документи підписали;
  • «Псевдоексперти». Російська пропаганда часто цитує, наприклад, Скотта Ріттера або Такера Карлсона. Мовляв, це іноземці, а отже – вони точно мають неупереджений погляд. Нічого подібного. У РФ є мережа підконтрольних експертів, які ретранслюють на захід наративи кремля. Ріттер і Карлсон – приклади таких «експертів»;
  • Мережа підконтрольних західних медіа та журналістів. Ми у VoxCheck ідентифікували понад 90 медіа лише в шести країнах Європи. Через ці медіа РФ поширює щонайменше 27 наративів: від «вічнозелених» на кшталт «нацизм в Україні» або контролю Заходу над Україною до нових, як-от контрабанда західної зброї або розробка ядерної зброї в Україні. Для української аудиторії РФ може посилатися на статті в цих медіа, щоб підкріпити свою думку.

Водночас рівень загального індексу медіаграмотності українців суттєво змінився з 2020 до 2022 рік. Частка аудиторії з вищим за середній рівень показником зросла з 55% до 81%. Середнє значення показника зросло з 4,8 бала у 2020 році до 5,9 бала у 2022 році.

Чому ж загальний індекс став кращим?

Імовірно, роль відіграли такі чинники, зокрема, дії держави (Єдиний телемарафон на початку вторгнення, оперативне інформування через усі доступні соцмережі, робота Центру стратегічних комунікацій при Мінкульті та Центру протидії дезінформації при РНБО, активна комунікація про ворожі ресурси та наративи тощо), суспільні настрої тощо.

Держава та громадські організації безперервно підтримують діалог про те, як краще працювати з медіаграмотністю українців. Такі дослідження – це дороговказ для нас про те, яка робота виявилася ефективною, а яка ні, на що більше звернути увагу, а яка проблема закрита. Як показують сучасні дискусії, найбільшого ефекту можна досягнути, коли до взаємодії держави та ГО долучаються технологічні компанії: Meta, Google, Twitter тощо. Саме вони можуть масштабувати ефект нашої роботи на своїх платформах (які, нагадаю ще раз, зараз більш популярні серед українців для щоденного споживання новин, ніж телебачення).

Висновок

У підсумку, і позитивна, і негативна динаміки різних досліджень дають нам розуміння, що рівень медіаграмотності в Україні, на жаль, досі низький. В умовах війни це небезпечно. Звіт, який коаліція громадських організацій у квітні подала в ООН, доводить – дезінформація порушує права людини.

Дезінформація обмежує доступ до правдивої інформації, а отже – може зашкодити життю та здоров’ю. Це, зокрема, ускладнення доступу до інформації про медичну допомогу або евакуацію; або ж демонізація українських біженців і ВПО, що може наражати їх на небезпеку у приймальній країні або громаді; або ж тактики залякування, які змушують українців «погоджуватися» на окупацію. Низький рівень медіаграмотності робить українців чутливими до ворожої дезінформації, а отже – наражає українців на небезпеку.