Світлана Ройз – дитяча й сімейна психологиня. Спеціалізується на стосунках між батьками і дітьми, розвʼязанні проблем із підлітками. Світлана пише книги, проводить навчання для батьків і вчителів.

Ройз виступила на форумі «Колективні стійкість, зцілення та зростання», що відбулася 1 липня в Українському католицькому університеті за підтримки національної програми ментального здоровʼя «Ти як». У своїй доповіді експертка поділилася своїми вимірами стійкості й власним досвідом, як справлятися зі стресом.

Доповідь розпочалася з гри на флейті.

Як гра на флейті може допомогти пережити стрес

   

Бамбукова флейта – мій особистий символ стійкості. Вона символізує й мою вісь, і мої цінності, і те, що мені хотілося б відчувати в усіх, хто перебуває поруч зі мною.
Із кількох нот бамбукової флейти я зараз починаю майже всі свої виступи, тут є ті, хто її вже чув. Вона завжди в мене у валізці. І коли мені потрібно відчути свою особисту стійкість, я починаю грати на флейті. І коли починаю працювати з родинами (а я зараз вас наче запрошую), на прийомі, на консультації з родинами я починаю грати на флейті, щоб передати метафору того, що кожен із нас має свою особливу мелодію. Усі мелодії, які відбуваються, коли я зустрічаюся з аудиторіями, різні. У кожної долі є своя мелодія. А ще вона мені нагадує, що для того, щоб бути стійкими, потрібно стояти в повний зріст, щоб не уникати того, що відбувається, і дивитися прямо. А ще вона просто не видасть звуку, якщо наші мʼязи в гіпертонусі. Я зараз скажу про те, що може плекати стійкість родини. 

Ми з вами нація більш розумна, ніж тілесна. У стресу механізм тілесний, нам зараз потрібна тілесна усвідомленість. Якщо мʼязи в гіпертонусі, ми не зможемо почуватися добре. Гра на флейті – це техніка парасимпатичного дихання, бо видох має бути повільніший, ніж вдих. І це практика регуляції. 

Наш аудіальний канал зараз переповнений, ми переповнені страшними, гучними звуками. І це можливість перемкнутися на якісь, може, внутрішні звуки. Я приходжу в шкільні укриття до дітей і граю на флейті. 

Коли ми переживаємо з вами травматичний досвід, досвід стресу, у нас блокуються зони Брока. Це зони мозку, які відповідають саме за говоріння, зони мовлення. Ми не можемо ословити те, що з нами відбувається. Гра на будь-якому музичному інструменті – це можливість проявити голос, це практика регуляції. 

Мене колись вразила фраза «Вихід із вʼязниці травми вимощений словами». Коли ми можемо описати те, що з нами відбувається, наша нервова система починає опрацьовувати цей досвід. Нам потрібне ословлення. Нам потрібні історії стійкості. 

Ще одна музична метафора. Коли музиканти виходять до аудиторії, вони завжди налаштовують свої музичні інструменти. І коли я працюю з родинами, і коли я виходжу до будь-якої аудиторії, я питаю, а чи налаштовані мої інструменти? Чи дозволили ми собі налаштуватися, коли, наприклад, зранку виходимо до своїх дітей? У якому стані ми це робимо? 

Й остання музична метафора. Це мій особистий тест, і я його пропоную родинам, з якими я працюю. Саме зараз я перебуваю в стані натягнутої струни, яка може звучати стійкістю, яка може звучати правдою, звучати силою, чи перебуваю в стані оголеного нерва? Коли я в стані оголеного нерва, то все для мене буде травмою. Я буду звучати болем. Коли я дозволила собі налаштуватися, коли я в тілі, коли зробила практики регуляції, я можу звучати.

Експертний стрес і концентрована любов як те, на чому ми тримаємося

   

Я часто думаю про те, що стійкість родин повʼязана з тим, що ми стали експертами в стресі, усвідомлено обрали життя й тримаємося на концентрованій любові. 

Що таке експертний стрес? Це, коли ми знаємо, що стрес буде, ми вивчили свої стратегії подолання стресу й використовуємо їх. Наприклад, ми знаємо, що завтра буде злива, і беремо із собою парасольку. 

Концентрована любов. Зараз буде трохи особистої історії. Коли мій чоловік ішов у військо, він пішов добровольцем. Йому зараз 54 роки, він майже не бачить на одне око. Коли він повідомив про своє рішення, я була налякана. Це зрозуміло. Але подумала, що я не маю права стояти перед його вибором. І для мене один із виборів нашої стійкості й родинної стійкості – не стояти перед вибором наших близьких. Бо вибір мого чоловіка був вибором його гідності, був вибором його стійкості, був вибором його цінності. Я могла б ним зманіпулювати. Але я знала, що якщо він буде дивитися на мене й на наших дітей, він утратить відчуття свого сенсу. А сенс – це теж вибір нашої стійкості. 

Поруч із нами багато доброзичливих людей, які хочуть щиро потурбуватися, але, на жаль, не знають як. Коли мій чоловік пішов у військо, у мене питали: «Як ти могла його відпустити? Ти що, не знаєш, що його можуть убити? Навіть якщо він повернеться, ти розумієш, що він повернеться не таким, яким пішов?» І що мені потрібно було зробити, щоби дихати, щоби відчувати стійкість і щоби бути йому підтримкою. Мені потрібно було подивитися на смерть. У нашій культурі все ж таки смерть табуйована. Мені потрібно було пройти цей складний шлях, коли насправді я уявила для себе найстрашніше, що він насправді може не повернутися. Мені потрібно було пройти шлях, що я скажу доньці, що я скажу синові, як далі буду будувати життя. І після цього погляду на смерть моя стійкість стала ще більша. І моє усвідомлення цінності й життя стало ще більше. Коли смерть є в нашій буттєвості, це не означає, що ми пускаємо її у своє життя. Я благословляю його на життя, я благословляю своїх дітей, наших дітей на життя. Це означає, що ми робимо вибір життєвості. 

Й ось наступний вимір стійкості – бути постійно в контакті із життям. Це кожен день робити щось, що повʼязує нас із життєвістю. І коли мене питають про те, що найголовнішого, що єдине взагалі ми можемо зараз зробити для наших дітей – це вибрати для себе життя, вкорінитися в ньому. Усвідомити, що смерть існує, але дивитися в напрямі життя. А ще дозволяти дітям радіти й жити. Бо коли ми переживаємо стрес, коли так багато втрат, багато хто каже, що радість зараз не на часі. Радість і життя – це те, що дає нам енергію. Маємо пам’ятати, що коли ми дивимося на те, що приводить нас до усмішки, те, що повʼязане з життям, у нас вмикається вентрально-вагальний контур. Це означає, що почався процес регуляції, це означає, що почався процес відновлення. 

А далі йде тема концентрованої любові й нашого вибору відданості. Якось у розмові чоловік сказав: «Ти зараз так прекрасно борешся з усім, я не впевнений, що коли повернуся, я буду тобі потрібен». І тоді я йому сказала, що, можливо, саме зараз наші стосунки найбільш стійкі й найбільш чесні. Бо я точно з тобою не тому, що мені від тебе щось потрібно чи я не можу впоратися. І саме зараз буде проявлятися вибір того, що я з тобою, тому що я хочу. 

Навички стійкості 

   

Зараз будуть кризи родин. Ми будемо проходити випробування стійкості родин. Бо відчуття стресу й травми повертає нас до вісі наших стосунків, яка чи є, чи має пройти теж якийсь апгрейд. А ще донька каже: «Я так змінилася за цей час, і батько змінився, і ми змінилися. Чи приймемо ми одне одного, чи впізнає мене батько?» І я щодня надсилаю чоловікові фотографії доньки й сина, і щодня він надсилає фотографію, щоб ми помічали зміни, які з нами відбуваються. Ще одна навичка стійкості – бути поруч, приймати зміни. 

Зараз я спостерігаю за сином, йому 22 роки. Він вчиться в магістратурі в Україні, а його дівчина – у Франції. Вони два роки на відстані. Це теж випробування любові. Я дивлюся на стійкість наших молодих людей і закохуюсь у неї. Я точно знаю, що вони витримають.  

У нас є дуже різні досвіди: родина, що живе у своєму домі, родина, що втратила дім, родина, що пускає коріння в іншому місті чи країні, родина, де батько чи мати на війні, родина, коли батько в Україні, а діти за кордоном, родина, де батько взагалі вперше побачив дитину після народження, родина, що переживає втрату, родини з невизначеною втратою, родини, де є ті, хто потребує протезування й лікування. І в кожної родини є своя межа витримування. І зараз я хочу сказати про ще один вимір стійкості, який, на жаль, нам потрібно напрацьовувати. Це повага. Це повага до досвіду кожного. На жаль, зараз ми міряємося болем, а поважати досвід того, хто з нами поруч, – це давати йому підтримку.

І ще один дивний вимір стійкості – це наші домашні улюбленці. Вимір родинної стійкості. Коли ми у 2022 році їхали терміново з Київської області з донькою в Івано-Франківськ, то брали із собою нашу кішку. Ви знаєте, як складно шукати житло з домашніми улюбленцями. І коли ми знайшли житло, коли я сказала: «Ми Ширу не кинемо», – а донька: «Тепер я впевнена, що ти не кинеш і мене». І так кажуть багато дітей. І це теж стійкість – бути вірними тим, хто нам довіряє.