8 листопада в український прокат виходить фільм «Дике поле» – екранізація найкращого українського роману десятиліття за версією ВВС, «Ворошиловграда» Сергія Жадана. На ранковій лекції у Kyiv Academy of Media Arts режисер стрічки Ярослав Лодигін розповідає про сім років роботи над проектом, зйомки в зоні АТО та враження Жадана від фільму.

Фото: Анна Бобирєва, MMD

Уперше ідея екранізації твору Сергія Жадана у мене з’явилася, коли я прочитав «Депеш Мод». У 18 років я прочитав роман і подумав, що це може бути крутий фільм. Певно, ми всі, коли читаємо книги, ніби знімаємо у голові кінострічку. Але я подумав, що все-таки зніму цей фільм.

У Харкові є паб «Черчилль» – це легендарне місце, де збиралася вся творча тусовка міста. І ось я стою там, п’ю пиво – і заходить Жадан. Я підходжу до нього, кажу: «Сергію, вітаю! Ви мене не знаєте, але мене звуть Ярослав, я хочу екранізувати роман «Депеш Мод». Як вам ця ідея?». А він каже: «Ну давай!». [Сміється]. Це було не те, на що я чекав. Тоді я ще не знав, що в Жадана є така проблема – він дуже довіряє людям. Він дав мені свій телефон. Але на ранок з мене вийшло пиво – і я йому не передзвонив.

Минув тривалий час, я встиг переїхати до Києва, прогоріти з бізнесом і повернутися до Харкова. У мене була депресія, я лежав і думав, що мені подобається в житті. І тоді, і зараз це були три речі – радіо, футбол і кіно. Відтоді я вирішив, що буду робити тільки те, що люблю.

 Мене звуть Ярослав, я хочу екранізувати роман «Депеш Мод». Як вам ця ідея?». А він каже: «Ну давай!».

Щоб займатися кіно, передусім, потрібні якась історія і якийсь сценарій. Де взяти історію? Друзів-сценаристів у мене не було, тож я почав учитися сам. Зрештою, освіти в країні особливо немає, тому просунути себе вперед можна тільки завдяки самоосвіті. Поступово ми зібрали цілу команду людей, які також хотіли займатися кіно. Почали знімати короткометражні фільми на кшталт ролика «Дріфтер», який зібрав на YouTube сотні тисяч переглядів. Так з’явилося розуміння, що ми щось робимо правильно.

До моменту, коли я прочитав «Ворошиловград», у мене вже був досвід роботи на телебаченні і з коротким метром. Я знову опинився в Харкові, знову опинився у пабі «Черчилль», і – це чиста правда – у паб знову зайшов Жадан. Слава богу, після першої зустрічі він мене не запам’ятав. Тож я сказав йому те саме, що й минулого разу: «Вітаю, мене звуть Ярослав, я прочитав «Ворошиловград», це крута книга. Зробімо кіно!» І він знову сказав: «Давай!» Але цього разу я йому передзвонив.

Чи міг «Ворошиловград» стати серіалом

Жадан писав «Ворошиловград» протягом тривалого часу й у два підходи – і в книзі це відчутно. Ця книжка дуже messy, вона заплутана і багатошарова. Тож перше, що я зробив при роботі над сценарієм, – взяв книгу і викинув із неї всі внутрішні монологи та описи природи. Словом, усе те, що не може бути екранізовано. Урешті переді мною опинився прекрасний фільм – тривалістю в десять годин.

У певний момент ми розглядали можливість перетворення проекту на серіал. Приблизно тоді наш ко-продюсер Міклош [Гімнеш] познайомився з режисером Девідом Фінчером, який однаково добре працює і з кіно, і з серіалами – у нього і «Бійцівський клуб», і «Картковий будинок». Він запитав, як той вирішує, коли бачить перед собою матеріал, у якій формі його краще поставити – як фільм чи серіал. Фінчер сказав геніальну фразу: «Кіно – це про фінал, а в серіалі найбільш важливі персонажі».

Тож ми подумали: у «Ворошиловграді» круті персонажі, чому б не зробити ставку на них? Навіть більше, тоді якраз розпочалася війна, і нам здалося, що було б цікаво продовжити історію роману та уявити, як персонажі книги поводилися б після початку [російсько-української] війни. Що б вони робили? На якому боці опинилися б? Уявили ситуацію, як українські війська звільняють це містечко. Ми написали пілотну серію і план на сезон. Але, слава богу, не зробили цього серіалу.

 Кіно – це про фінал, а в серіалі найбільш важливі персонажі.

Усього з Сєрьожею ми написали шість варіантів сценарію. З однією з цих версій ми приїхали на Одеський міжнародний кінофестиваль. Там наш проект помітив продюсер Олександр Роднянський. Він сказав, що цей роман прочитав увесь топ-менеджмент «Газпрому». І це було круто, я дуже хотів, щоб це був великий продюсер і велика історія.

У версії, яку ми показали Роднянському, ми до такої міри обрізали сценарій, що він назвав його історією про «дрібні господарські суперечки». Якщо з «Ворошиловграда» викинути всю поезію, всі внутрішні монологи, галюцинації і те, що називають «жаданівською атмосферою», залишиться просто якась нікому не потрібна заправка. Ми зрозуміли, що настільки скоротили ці десять годин, що дійшли до простого скелета, який і нам самим був нецікавий. У ньому не було «Ворошиловграда».

Приблизно тоді Денис Іванов (керівник дистриб’ютора «Артхаус Трафік» – ред.) запропонував нам залучити до роботи над сценарієм Наталю Ворожбит. Це основна українська драматургиня, вона написала «Кіборгів» і багато різних серіалів і п’єс. Наташа почала писати з чистого листа й не помітила всі ті проблеми, з якими зіткнулися ми. Це був 13-й драфт сценарію, включно з усіма версіями – і з ним ми пішли на знімальний майданчик.

Певна річ, під час зйомок ми його ще дописували, змінювався він і на монтажній стадії. Це такий божевільний процес, який ніколи не закінчується. Добре, що є люди, які у певний момент кажуть: «Усе, закінчуйте, завтра прем’єра».

На які гроші знімали фільм

Проблему зі сценарієм ми вирішили. Але залишилася проблема з фінансуванням. За нашими підрахунками, на зйомки треба було понад мільйон доларів. Але під час 90% розмов із продюсерами з нами говорили про те, як витратити гроші. «Візьмемо гроші у Держкіно. У нас такий бухгалтер Коля – він нічого не скаже, навіть якщо його прив’язати до батареї і пиздити ногами». [Сміється]. А я такий: «Може, ми про кіно поговоримо?».

Це частина культури виробничого процесу в кіно, особливо того, що стосується взаємодії з державою. Мені спочатку цього дуже не хотілося. Утім, було непросто шукати фінансування за кордоном для фільму, який не підтримували в країні виробництва. До того ж спеціальних фондів, які вкладають гроші у кіно в Україні немає. Тож ми вирішили все-таки домовитися про співпрацю з Держкіно. Ми виграли конкурс і домовилися з Пилипом Іллєнком, що працюватимемо по-білому.

 У нас такий бухгалтер Коля – він нічого не скаже, навіть якщо його прив’язати до батареї і пиздити ногами».

Після цього розпочався період препродакшну, який тривав близько року. Ще рік ми монтували фільм. Сім місяців пішло на кастинг. Я переглянув п’ять тисяч акторів і акторок – тобто майже всіх в Україні. [Сміється]. Подивився десь 150 Германів. Для мене це був цікавий досвід, тому що є стереотип про те, що у країні немає акторів, що вони не вміють грати. Але я відкрив для себе дуже багато талановитих людей. До нас навіть приїздив Сергій Полунін – видатний танцівник, просто неймовірний.

Тільки два актори не проходили кастинг. Це Олексій Горбунов, який грає Пастора, та Володимир Ямненко – мій улюблений актор дитинства, який грає Кочу, старіючого кумира молоді на таблетках. Щоразу, коли його показували у програмі «Золотий гусак» по ТБ, мама кричала мені: «Дивись, тут показують твого улюбленого алкаша!» [Сміється]. Але Вова не п’є.

Де знімали «Дике поле»

80% фільму ми знімали в зоні АТО – у місті, яке перебуває у зоні бойових дій. Власне війни там зараз немає, до фронту близько 40 кілометрів. Але у місті воєнна адміністрація, по вулицях ходять люди з автоматами, багато чого провезти туди не можна.

Старобільськ розташований у Луганській області, це мала батьківщина Жадана. Усе, про що Жадан писав, там є – пагорби, річка, кукурудзяні поля, ферми. Там дуже красива земля, схожа на Тоскану. Ту саму заправку, щоправда, до нас уже розібрали. Тому довелося будувати нову. Але так, щоб вона мала вигляд дуже старої. Для власника, який якось приїхав на будівництво, це був великий шок – раптом на його землі знову звели заправку – тільки стару. [Сміється].

Це все крута робота команди Влада Дуденка, нашого великого художника-постановника. Власне, продюсери, таке враження, постаралися оточити мене як режисера-дебютанта монстрами своєї справи. Це була надзвичайно крута команда, кращу важко собі уявити. Наш оператор-постановник Сергій Михальчук вигравав Берлінале і працював із Германом-молодшим. Другий режисер Олексій Смоляр працює у США, він видатний організатор і планер.

Знімали ми всього два місяці, здебільшого в Старобільську. Спочатку місцеві не розуміли, чому ми сюди приїхали: «Та що тут знімати?». Але потім почали підходити зі своїми історіями. «Та взагалі все було не так!» «Заправка ця стояла на іншому місці!» «Та взагалі-то це брат Жадана віджав цю заправку!» Або ще приходить хлопець і каже, що він Герман.

Чому ми назвали фільм «Дике поле»? У певний момент ми зрозуміли, що «Ворошиловград» і наш фільм – це два різні твори. По-перше, література і кіно – це два різні формати. До того ж ці роботи відрізнються і за сюжетом, і за фокусом.

У романі можна порушити десять різних тем – і всіх їх розкрити. У кіно ж для цього немає часу. Можна обрати тільки одну-дві й зосередитися на них. Із «Диким полем» ми вирішили зупинитися на одній темі – захисті свого. Зрозуміло, що через це нам довелося зосередитися на основних персонажах, відмовившись від кількох інших – навіть моїх улюблених. Окрім того, ми зрозуміли, що слово «Ворошиловград» не виговорити західній людині. У нас був випадок, коли ми перемогли на європейському пітчингу – і зрозуміли, що виграли саме ми, коли людина довго не могла озвучити назву.

До того ж Дике поле як географічна одиниця є повноправним героєм фільму. Мене як людину з історичною освітою це завжди дуже цікавило – ці степи, які віками продували всі можливі вітри, думки, ідеї та народи. Ця територія не захищена нічим – ані океаном, ані горами. Це прохідний двір, і так було завжди. Якщо користуватися термінологією історика Сергія Плохія, це «Ворота Європи». Але що мотивує людей, які залишаються там жити? Адже люди історично намагаються облаштовуватися там, де є захист. Якось так, щоб ніхто не чіпав. Що за характер у людей, які вирішили поставити намет на відкритій площі? Для мене це запитання, які перетворили роботу над цим проектом на справжнє дослідження.

Що про фільм сказав Жадан

Найменше нам хотілося зробити фільм про те, наскільки складно жити в Україні. Таких фільмів є ціла індустрія: їх постійно привозять на європейські фестивалі, вони постійно показують, як погано жити за межами Західної Європи. «Ворошиловград» можна було зняти так само. Можна було зняти його як галюциногенний тріп, тому що там всі їдять таблетки і бачать галюцинації. Можна було зняти романтичний чи містичний фільм.

Але у певний момент ми побачили, що насправді це вестерн. Зрештою, у нас є головний герой, який повертається у маленьке містечко з атмосферою перекотиполя. Тільки замість перекотиполя пластиковий пакетик. Усі місцеві дивляться на нього підозріло, як на чужака. Є це напружене стояння один напроти одного, коли ніхто не знає, хто що планує робити.

Коли ми визначилися з жанром, у нас розв’язалися руки. Тому ми зробили яскравий грайливий фільм. За картинкою ми називаємо цю стрічку «мексиканською». Сподіваюсь, глядачі це оцінять. Нам дуже хотілося зробити фільм, який був би зрозумілим не лише в Україні, а й за кордоном.

Нам дуже хотілося зробити фільм, який був би зрозумілим не лише в Україні, а й за кордоном.

Чи сподобався фільм Жадану? Це довга історія. Уперше я показав йому робочий матеріал навесні, одразу після того, як на зустріч із ним у Києві прийшла рекордна кількість людей. Сєрьожа прийшов до мене додому, я увімкнув йому матеріали на ноутбуці з колонками. Це те, чого я ніколи більше не буду робити. Коли ти показуєш work in progress, ти можеш розуміти, що і де ще буде допрацьовано. Але людина сприймає все як фінальну версію. Коротше, Жадан подивився фільм і сказав: «Яр, це хуйня».

Це був жах, у мене почалася депресія. Але потім він отямився, показав фільм друзям, і їм сподобалося. Відтоді він мені такого не каже. Поки він не бачив фінальної версії стрічки. Думаю, він досі дуже переживає з цього приводу. Зараз він говорить про фільм позитивно. Правда, йому не подобається назва. Але з цим ми впораємося.