Засновниця агенції Gres Todorchuk PR – Ярослава Гресь – п’ять років займається винятково культурними та соціальними проектами. Серед них – «Музей новин», Kyiv Sculpture Project, книга «Euromaidan – History in the Making», україномовне видання Корану, проекти для Cirque du Soleil та Goethe-Insitut. Перед цим вона була наймолодшим головним редактором журналу HELLO! у світі.
The Village Україна публікує короткий конспект її ранкової лекції в Kyiv Academy of Media Arts.
Я все життя викликала у людей обурення. «Секрет успіху – в тому, щоб викликати обурення у якомога більшої кількості людей», – моя улюблена цитата Бернарда Шоу. Коли я викликаю у людей максимальний ступінь обурення – я досягнула успіху і йду далі.
У 2007 році я працювала головним редактором у журналі «Телегід», офіс якого був розташований на Відрадному на п’ятому поверсі промислового коледжу. Тоді я вважала, що досягнула вершини свого розвитку. Одного разу я зайшла на Rabota.ua, бо думала, що мало заробляю. Тоді зрозуміла, що 3500 доларів – це дуже неочікувана зарплата. Я наткнулася на оголошення, що якийсь новий проект шукає головного редактора. Замість того, щоб вислати резюме, я надіслала лист, що я найкращий головний редактор у країні, тому якщо це вартісний проект – можете мені написати.
Коли я потім загуглила ім’я та прізвище людини, яка була адресатом цього листа – і там були статті з такими словами про GQ, Vogue, Conde Nast. Там була і стаття про те, що цей видавець призначений працювати над відкриттям журналу HELLO! в Україні. Він був вражений моїм листом і наполегливістю, тому мене запросили на співбесіду.
Секрет успіху – в тому, щоб викликати обурення у якомога більшої кількості людей
Я сказала, що зроблю набагато більше, ніж всі очікують
У 24 роки я стала наймолодшим редактором журналу HELLO! у світі.
Єдиною причиною, чому це сталося, було те, що я не знала про жодні правила. Я сказала, що зроблю набагато більше, ніж всі очікують. За півтора року ми зробили 280 зйомок. Я просто не знала, як усе робиться. Я не знала, що треба їздити в прес-тури на Балі – а хто ж буде працювати? Я не знала, що можна брати у рекламодавців зразки косметики – це що, хабар?
Коли сталася криза, і журнал HELLO! в Україні закривали, мені запропонували поїхати в Москву у журнал Glamour. У мене тоді була маленька дитина після операції на серце та розлучення. Тому я вирішила залишитися.
Коли ти пройшов певний шлях і дуже боляче падаєш – стоїть питання: «Що робити далі?». Ти можеш опустити руки. Здатися. Піти ще кудись головним редактором. Чи піти, зрештою, до дідуся в «Сільські вісті». Або ти можеш шукати свій шлях.
Було б круто розповісти, що це був тяжкий шлях. Але ні. Усе було дуже органічно. Я просто вирішила робити тільки те, що люблю, і це багато що спростило.
До нас у журнал приходили тонни релізів, і більшість з них була погано написана. Тому я вирішила подивитися на PR очима журналіста. Ми з братом придумали неймовірну назву нашому агентству «Агентство» і виграли тендер на Cirque du Soleil. Як так сталося? Ми просто не знали, як це робити. Cirque du Soleil, мабуть, ніхто стільки не обіцяв, як ми: повний солд-аут, мінімум 10 обкладинок, 300 публікацій. Ми виконали всі обіцяні обкладинки – бо не знали, що незручно просити всіх про все – і був повний солд-аут.
Перший реалізований культурний проект – Kyiv Sculpture Project. Тоді зрозуміли, що з глядачем треба говорити його мовою, а не мовою високих матерій. Нашою концепцією став edutainment.
До нас прийшов мій знайомий Женя Березницький, який був куратором виставки «Тихий протест 70-х». Він сказав «Проблема полягає у тому, що сімдесятники мало кому цікаві. І знаєш, я розумію чому». Покоління сімдесятників спилося, але у цій епосі багато достойних імен. Ми зробили проект «Спогади про 70-ті» на «Кореспонденті», і виявилося, що великі тексти мало хто любить писати, але всі люблять читати. Цей проект набрав найбільше переглядів того року.
Але нам цього було мало – ми вирішили перейменувати Національний художній музей. Коли ми запропонували це, директорка Марія Задорожна нахилилася до мене і спитала: «Вибачте, що?». Як би дивно це не було, вони взяли час на роздуми і погодилися. На музеї висіла вивіска «Державний музей українського образотворчого мистецтва». Було безцінно, коли міністр культури помітив її, проїжджаючи повз музей.
Ти можеш опустити руки. Здатися. Піти ще кудись головним редактором. Чи піти, зрештою, до дідуся в «Сільські вісті». Або ти можеш шукати свій шлях.
Усе, що у мене є – я зробила сама для себе. Цінність мого чоловіка у тому, що він зустрівся мені у той момент, коли мене треба було спитати: «Чого ти чекаєш?»
Немає нічого неможливого, коли ви не знаєте правил. Коли немає кордонів – ви встановлюєте їх самі. І кожен раз ви відсуваєте ці кордони далі і ставите нові цілі.
Коли познайомилася з Андрієм Федорівим (чоловік Ярослави – ред.), він спитав дві речі: «Хто придумав цю дебільну назву агентства – «Агентство»? і «Чому ти не робиш ТІЛЬКИ те, що ти любиш?». Все, що у мене є – я зробила сама для себе. Цінність мого чоловіка у тому, що він зустрівся мені у той момент, коли мене треба було спитати: «На що ти чекаєш?».
Талановитих людей дуже багато. Тих, хто розділяє цінності, – ні. Ми хотіли, щоб у команді були тільки такі люди, як ми – віддані ідеї. У світі піар-агенцій таких людей небагато. Більшість людей приходили до нас і йшли – ті, які працювали за правилами робочого дня з 9:00 до 18:00. Тому ми відкрили стажерський набір – нам було все одно, бухгалтер ви чи юрист. Головне – бажання просувати культурні ініціативи. Ми отримали 1200 резюме, 80 людей пройшли фінальний відбір, коли у нас було тільки чотири місця.
До річниці ТСН ми робили роуд-шоу «Ті, що вражають», аби вмовити молодь з українських міст від Полтави до Сум залишатися, не їхати. Ми поїхали до Маріуполя з Володимиром Зеленським. Він запитав мене: «Референс для виступу є?». І я вислала йому промову Стіва Джобса.
За кулісами Зеленський сказав, що ще ніколи так не переживав перед виступом. Він вийшов з листком, сів на край стола і прочитав текст про те, що як би тобі не було тяжко – треба йти далі. Ми вимірювали імпакт цієї події і опитували людей. На початку люди писали: «У нас немає майбутнього». Після виступу вони виходили і казали: «Ми залишаємося».
Однієї ночі ми з моїм братом вирішили, що роуд-шоу – мало. Треба зробити ще музей. «Музей Новин». За десять днів ТСН погодили на всіх бюрократичних рівнях цей проект. Ніхто навіть не спитав, чи ми робили колись музеї. А ми і не знали, як робити. Тому зібрали найкращу команду.
Коли ТСН зробили це відео – я прийшла додому і сказала: «Я ніколи не зроблю музей гідний цього ролика». Це було за півтора тижні до виставки. І з цього дня ми працювали вже 24 години на добу.
Кожен раз, коли в Мистецькому Арсеналі нам казали «Так не прийнято», я казала – «Так круто, тепер так буде!». Це була тяжка боротьба.
100 000 людей відвідали «Музей Новин». Ми поставили лічильник на двері, тому що не могли зрозуміти, скільки людей приходить. Кожен ранок приїжджали подивитися на чергу.
Нещодавній ролик для Goethe-Institut, зроблений разом з Family Production, набрав майже стільки ж, скільки їхня реклама для Diesel.
Змінюйте план – не живіть так, як задумали собі у 16 років. Робіть неочікувані речі. Нічого страшного, якщо ви відійдете від свого плану і придумаєте план ще кращий.
Змінюйте план – не живіть так, як задумали собі у 16 років