Марина Абрамович – відома художниця з Сербії, яка працює у жанрі перформансу.

Публічна лекція в Києві на тему «Тіло художника / Публіка як тіло» відкриє публічну програму до виставки «Крихкий стан» у PinchukArtCentre. У межах виставки, що відкрилася 17 червня 2017 року і триватиме до 7 січня 2018-го, Абрамович організувала перформанс «Генератор» – перший проект мисткині в Україні.

The Village Україна записали основні думки Абрамович із лекції у Києві.

Публіка – це моє все. Жоден перформанс був би неможливим без публіки. У мене б нічого не вийшло, якби я не мала людей, які цікавилися б перформанс-артом. Публіка дає митцю енергію. Тільки вона робить роботу митця повноцінною.

Як на мене, найбільш чистим видом мистецтва є музика. Це найвища форма мистецтва, тому що музика абсолютно нематеріальна. Другим у цьому списку є перформанс, а вже тоді решта мистецтва. Живопис теж має енергію, але це інша енергія.

Перформанс – це те, що неможливо продати. Це мистецтво є найбільш щирим. Його можна лише запам'ятати. Врешті-решт, який сенс у картині, яку ти купив за 100 тисяч доларів?

Як зрозуміти, що ти митець? Наприклад, коли студент каже мені, що буде митцем, я знаю точно – митцем він не буде.

Та є різниця між митцем і великим митцем. Щоб стати великим митцем, треба піти на великі жертви. Треба хотіти стати великим митцем – усією душею, усіма молекулами тіла і бути готовим пожертвувати всім. Пожертвувати коханням, родиною, дітьми та всім іншим.

Мене часто запитують, чому в сучасному світі мистецтва домінують чоловіки, а не жінки. Це тому, що жінки не готові жертвувати всім. Жінки хочуть любов, чоловіка, родину, а ще будинок, друзів тощо. Та в мене є погані новини: неможливо мати це все одразу.

Бути жінкою-мисткинею надзвичайно складно. Та якщо ти робиш те, до чого в тебе справді лежить душа, ти підеш на необхідні жертви. Усе хороше, що трапляється з нами в житті, воно рідко приходить від щастя. Найчастіше воно є наслідком страждання.

Перформанс-арт також багато в чому залежить від страждання. Власне, якщо розкладати перформанс на складники, то це буде страждання, постановка, страх болю та страх смерті. Врешті-решт, ми всі врешті помремо. Та смерть завжди є частиною життя. Але якщо ти пам'ятаєш про свою смертність, то значно більше цінуєш життя.

Я називаю перформанс енергетичним діалогом між митцем і публікою. Це справжня мова. Але щоб розуміти її, треба правильно читати кожне слово. Ці слова в перформансі можна писати будь-якою частиною тіла.

Наприклад, турецька мисткиня, з якою я працювала, використала для перформансу шию. Вона крутила на шиї обруч – і в такий спосіб висловлювала протест проти об'єктифікації жіночого тіла. Зокрема, тіла турецьких танцівниць живота.

  Матеріал The Village Україна про сім найвідоміших перформансів Марини Абрамович

Під час перформансу Rhythm 0 у 1974 році я спробувала спровокувати публіку. У цьому перформансі я була об'єктом. А публіці як суб'єкту я дозволила робити зі мною все, що завгодно. Переді мною стояв величезний стіл із десятками різних інструментів, із якими зі мною можна було взаємодіяти. Наприклад, ніж, палиця чи заряджений пістолет. Мій меседж був таким: робіть зі мною, що хочете, я прийму це, бо це моя доля.

Це був надзвичайно складний досвід для мене. Коли я повернулася після цього перформансу до номеру в готелі, я поглянула в дзеркало – побачила, що в мене з'явилися сиві пасма волосся.

У 2010 році мене запросив Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Треба сказати, що на той час це було досить сміливе рішення. Адже йшлося про один із найбільш відомих музеїв світу. А перформанс-арт не є мистецтвом мейнстриму.

Перформанс The Artist is Present полягав у тому, що я протягом тривалого часу сиділа на стільці, напроти якого стояв інший вільний стілець. І кожен відвідувач музею міг сісти напроти мене і встановити зоровий контакт.

Перед початком акції мені казали, що це нікому не буде цікаво. Адже Нью-Йорк – чи не найбільш ділове місто світу, і у його мешканців немає часу на такий медитативний досвід. Та цей експеримент став величезним успіхом. Люди годинами стояли в черзі, щоб потрапити до музею. Дехто навіть спав у черзі!

Для мене цей досвід відзначив важливу зміну: я не просто хотіла бути митцем – моєю місією було працювати з максимально широкою аудиторією. Адже цей досвід дозволив вивести перформанс-арт із обмеженого кола аудиторії: цей перформанс побачили люди, які раніше ніколи не були в музеї.

Головна функція мистецтва – це функція мосту. Мистецтво має властивість об’єднувати людей із різних соціальних, релігійних і расових груп.

Це комунікація між матеріальним і духовним світами. Та зайвий раз ускладнювати її не потрібне. Адже водночас це просто комунікація між двома людьми.

Моє завдання – допомогти людям відкритися для нового досвіду. Я хочу надати людям можливість відчути та усвідомити себе. Мою роботу можна порівняти з обов’язками диригента. Публіка є дзеркалом, але і я є дзеркалом публіки.

У кожної людини є свої проблеми, кожного непокоять питання самотності, болю та смерті. Під час перформансів я відддаю частину себе людям. А водночас люди віддають мені частину себе.

Фото: Володимир Шуваєв