Саша Маслов працював з Wired, Esquire, Wall Street Journal, The Guardian, New York Times. У його об'єктиві були Ілон Маск, Різ Уізерспун, Марк Джейкобс, Том Форд. На вранішній лекції в Kyiv Academy of Media Arts Саша розповів, як став фотографом, про улюблені проекти та життя в Нью-Йорку.

Любов до фотографії мені привив батько. Мій перший фотоапарат – Агат на 36 кадрів. Я відчував, що мені подобається фотографувати, але не розумів, як саме хочу розвиватися в цьому. Почав захоплюватися портретами, знімав друзів, ходив на фотогурток при Палаці піонерів.

Мій перший свідомий проект, який я зняв – як харківський театр «Арабески» викладає театральне мистецтво в колонії. Вони попросили мене познімати, я скористався моментом. На виставі ув’язнених була одна жінка, син якої брав участь. Вона приїхала сказати, що його брата не стало. Я зробив її портрет і зрозумів, що можу так розповідати глибокі історії. Тоді я почав шукати історії, які можна приєднати до портрету.

У той же час, я співпрацював з різними митцями в Харкові. Знімав їх і робив вигляд, наче я знаю, що роблю. Наприклад, була зйомка з гуртом, для якої ми купили страшенно дешевий лінолеум на ринку, пофарбували його і стіни в чорно-білі смужки. На той момент мені здавалося, що я роблю божественні речі, які ввійдуть в підручники по фотографії.

На той момент мені здавалося, що я роблю божественні речі, які ввійдуть в ПІДРУЧНИКИ ПО ФОТОГРАФІЇ.

Коли я почав працювати в рекламному агентстві в Харкові – у мене там з’явилася маленька студія. Свою першу рекламну зйомку я б навіть мамі не показував.

Я закінчив університет і переїхав до батька в США в Цинциннаті, Огайо. Ринок фотографії там був десь як в Харкові, тому я почав займатися близьким до фото – продавав книжки. Потім почав працювати і в велосипедному магазині. Кого я тільки не зустрічав – питав, чи вони не знають фотографів. Я був дуже наполегливий, мабуть, як і всі українці, які потрапляють закордон і шукають роботу. Деяким фотографам я телефонував разів 20, поки вони не запросили мене прийти і поасистувати. В кінці дня мені дали 200 доларів, які я б в книжному магазині заробляв би 2 тижні.

Дуже швидко, мені набридло жити в провінційному Цинциннаті і я вирішив переїхати в Нью-Йорк. Була тільки одна проблема – у мене не було на це грошей. Але я все одно завалив речі в багажник, прив’язав матрас до даху машини і відправився в Нью Йорк. Коли я переїхав у Нью-Йорк, я відчував себе дуже бідним, але й дуже щасливим. Я знайшов своїх однодумців. Ми тоді не знали один одного добре, але вся ця атмосфера давала потужний поштовх вперед.

Перше, що я зробив, коли переїхав – написав оголошення у Craigslist: «Молодий фотограф шукає агентство». Потім я зрозумів, що Craigslist дивляться тільки такі ж фотографи, які шукають роботу. Був 2008 рік – розпал економічної кризи, роботи майже не було. Коли я телефонував і пропонував послуги асистента, то все що чув у відповідь: «Fuck you, no».

Я був дуже наполегливий, мабуть, як і всі українці, які потрапляють закордон і шукають роботу

На наступний місяць, після переїзду, я продав машину. Намагався знаходити роботу бартендером. Але як тільки мені казали: «Йди зроби Маргариту і робота твоя» – я просто виходив. Але мені щастило і я все одно знаходив роботу.

Перші два роки в Нью Йорку – випробувальний термін. Якщо ти пройшов через це і міцно стоїш на ногах – все буде добре. Якщо все ненавидиш – то це місто не для тебе.

Через 3-4 місяці я вже стабільно працював асистентом. Так я побачив майже цілий світ, хоча й працював по 6 днів в тиждень. Водночас, я дуже хотів знімати для себе. Так я придумував собі fake assignments, пробував їх потім публікувати десь, формував портфоліо.

Моє перше завдання від The New York Times було у 2010 році. Мені треба було зняти портрет мексиканської співачки. І після цього на мене просто почали сипатися завдання від видань, майже щотижня треба було щось зняти для NYT, Men’s Journal, Bloomberg Market. Куди б я не їхав – я завжди писав редакторам, що буду в тому місті і чи не потрібна їм звідти зйомка. Зараз я б, можливо, і не брав такі завдання, але тоді для мене це було великим привілеєм.

Бачення (візія) розвивається постійно. Бачення постійно піддається впливу. Якими б усталеними і розумними не були б для себе – ми постійно прогресуємо.

Мій портретний проект – «Ветерани» розтягнувся на 6 років та 24 країни. Для фотографа дуже важливо займатися персональними проектами. Я б не зміг залучити своїх клієнтів без них. Вони показують візуальний голос і також дають можливість вивчати цікаві вам речі.