Інтерв'юКому взагалі потрібна українська література? Інтерв’ю Олександра Михеда з батьком-літературознавцем

Подкаст The Village Україна «Станція 451» повертається із другим сезоном.

Він присвячений великим історіям в українській літературі. Цей сезон – особистий. До письменника Олександра Михеда в ролі ведучого приєднається його батько – Павло Михед – професійний літературознавець, професор, завідувач сектору слов’янських літератур Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка й людина, яка стала для Олександра провідником в українську літературу.

Другий сезон – це їхній діалог про літературу й не тільки. Перед записом пілотного епізоду вони зустрілися, аби поговорити про унікальність долі української літератури, 40 років дослідження творчості Миколи Гоголя і твори, без яких неможливо уявити рідну літературу.

Усе життя ти присвятив літературознавству. У тебе ніколи не було сумнівів, чим саме ти хотів би займатися?

Ніколи. Пам’ятаю, в п’ятому чи шостому класі, це 1960–1961 роки, ми писали твір «Ким я хочу бути?». Так ось, там я написав, що хочу займатися літературою. Тоді я ще не знав, яким це буде заняття. Я це писав і мені було так соромно! Здав учительці й одразу ж хотів його повернути. Я там говорив, що хочу писати історії, що я навіть пробував вірші писати. Тож це був ранній вибір. Відомий вислів: «Якщо не вдався до письменства, то стаєш або критиком (у цій ролі я побував на засіданнях літературної студії у студентські роки), або літературознавцем».

Що таке українська література? Що в ній є такого унікального, особливого?

Література – це насамперед слово. А життя українського слова було складним і драматичним. Бо десятиліттями взагалі головним завдання було вижити. Попри всі заборони, та й саме тому, головним завданням української літератури було волати світові, що вона є, що вона жива. Звідси і її сила, і її проблеми.

Адже деяких речей вона собі не могла дозволити – наприклад, якісь тонкі фонетичні вправи, шукати лише «музику у слові» та гру звуків. Українська література мала вузьке коло читачів, більшість з яких належали до простого люду. Вона творилася тією мовою, яку знали селяни. І звідси один із закидів до неї, мовляв, передусім це селянська література. Але важливо розуміти – це було умовою її існування, її виживання. Література шукала свого читача. Вона змушена була підлаштовувати під читача і вибір кута зору на світ, і свою естетику. Разом із тим, це дозволило освоїти й зобразити художньо-український світ. Цим, до речі, переймався ще Шевченко в російськомовних повістях. Це здійснила вже література другої половини ХІХ ст., незважаючи на всі перепони. За це їй упродовж майже всього XX ст. і донині докоряють народництвом. Хоча ще Іван Франко говорив, що «виключно народницькою українська література не була ніколи». Це був історичний етап розвитку і літератури, і суспільства в усій Європі.

І десь лише наприкінці ХІХ століття українська література звертається до універсальних, філософських проблем буття, формує нового інтелектуального читача.

Маєш на увазі Лесю?

Так, коли в драматургії Лесі Українки з’явилися ідеї великі, універсальні, філософські, якими займалася європейська література. Цьому передувало радикальне оновлення європейського театру. Ібсен, Метерлінк, Гауптман. Останнього Леся перекладала і була вдумливим читачем його творів. «Затопленого дзвону», наприклад.

Не хочу зараз повторювати банальні слова про тиск метрополії, це відомо всім. І про це варто не забувати – українська література формувалася в потужному протистоянні, під насмішками та зверхністю.

Ще один важливий фактор – величезний уплив української народної пісні, яка була спасителькою української мови. І це зовсім не перебільшення. Уявіть таку картину. 1813 рік, Кибинці, садиба Дмитра Трощинського (1749–1829) [аристократ козацького походження, меценат, який серед іншого допоміг Миколі Гоголю вступити до Ніжинської гімназії вищих наук], двічі міністра юстиції Російської імперії.

Дмитро Прокопович з’являється на сніданок о 12:00 дня, на ньому стрій міністра юстиції у відставці. При його дворі безліч людей, які мешкають там роками. Починається застілля, яке може тривати до вечора. А закінчується це гуляння, як правило, українською народною піснею, найчастіше – «Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі». І сидить двічі міністр юстиції Імперії й, не соромлячись, плаче вголос, слухаючи цю пісню на слова Івана Мазепи.

Не від віршів свого товариша Василя Капніста, і не від високої поезії великого державника, шурина Гавриїла Державіна, який, бувало, гостював у Кибинцях, а від горя тої чайки, долю якої оповів, імовірно, Мазепа. Погодься, сюжет епічної картини: Трощинський плаче, слухаючи пісню Мазепи.

Українська пісня демонструє таку вишукану, просто дивовижну роботу зі словом, що це слово пробивалося й тріумфувало, обрамлене в неймовірні мелодійні форми. Феномен поезії Тараса Шевченка – в його глибинному відчутті душі читача, сформованого піснею. І прикметно, що Михайло Максимович вважав талант Шевченка-співака його найвищим талантом. Не поетичний, не художній, а саме талант виконавця народної пісні.

І, зрештою, останнє щодо самобутності українського слова – це потужна лінія народної комічності від пародій барокових часів, яка вилилася в геніальну травестію «Енеїди» Котляревського. Сміх рятував українця, захищав його.

Сміх Гоголя підірвав і Російську Імперію. Росія не сміялася до Гоголя. Олександр Пушкін писав: «Мы все поем уныло. Грустный вой. Песнь русская». Проти гоголівського сміху все творче життя боровся геніальний Васілій Розанов, який як ніхто відчував матерію російського буття, відчував згубну силу Гоголя для Росії. А наприкінці життя, 1918 року, визнав: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю: «Ты победил, ужасный хохол».

Але ж при цьому українська література не породила якогось понад часового супергумористичного письменника, чиї твори пережили б час?

І це теж правда. Якби не Гоголь.

З якого року ти займаєшся вивченням творчості Гоголя?

Перший публічний виступ – 1979 рік, моя перша стаття про Гоголя з’явилася в 1983 році. А до цього був Василь Наріжний, попередник і предтеча Гоголя, перший російський романіст, який справив потужний уплив на російську літературу. Я перед ним у боргу, він вартий серйозної книги.

Що такого є в Гоголі, що ти продовжуєш ним займатися 40 років?

Гоголь – письменник-геній. Я переконувався в цьому тисячу разів. Мене від початку й до сьогодні дивує його погляд на людину. Кожного разу, коли він створює якогось персонажа, ти відчуваєш, що він його ніби роздягає, робить його, як казала моя односелиця, «голюсеньким і босюсеньким». І перед читачем постає вже не чиновник, вбраний в офіційний стрій, але персонаж такий беззахисний і недовершений, якийсь недолугий, наче щойно створений Богом. І десь у підтексті бринить велике питання: «Для чого він створений?». Гоголь своїм християнським поглядом пронизує єство людини.

По-друге, масштаб мислення Гоголя. Він бачить людину маленькою (при цьому сам він аж не такого видатного зросту та здоров’я), але плекає думку, що він може дати сучасній людині інше розуміння життя. Він зцілить її, він мріє про її Преображення. Трапиться якось «Светлое Воскресенье» (назва останнього розділу «Вибраних місць»), й людина збагне своє Боже призначення. Гоголь думав, що він на таке здатен. Потім це виллється в його апостольський проєкт [одна з найвідоміших гіпотез П. Михеда про те, що М. Гоголь свідомо та стратегічно готував своє явлення народові Російської імперії як новий апостол].

Але уявіть собі на мить: хлопчина зі звичайного середньовічного українського села й із не надто багатої поміщицької родини. І ось цей хлопчик приїздить до Ніжина в 12-річному віці, і всі регочуть із нього. Мемуаристи згадують, що він був предметом постійних насмішок, бо мав то немиті руки, то брудне волосся, то з вух текло через золотуху. Попри це, Гоголь виношує ідеї про своє особливе призначення, яке з роками переросте у своєрідне месіанство.

Про сімейну легенду Гоголів, пов’язану з історією його народження, ми, звісно, ще поговоримо, коли буде присвячений йому епізод. Але це месіанство, розуміння свого особливого місця в цьому світі було в ньому від самого дитинства. Його молодша сестра згадувала, що він часто повторював: «Не забувайте, як я прийшов на цей світ».

Скільки років ти пропрацював викладачем?

Тридцять.

Пам’ятаю, коли був малим, часто можна було почути вдома, як ти розповідав про особливе сприйняття літератури студентами. Мовляв, вони читали книжки не як художні твори, а як оповіді про когось близького або просто історії про живих, справжніх людей.

Я наслухався багато студентських історій. І з якогось часу, коли давав тексти для ознайомлення, я їх попереджав: література – це не лише насолода, радість, щасливі переживання. Часом література може стати електричним дротом під напругою, за який ти, звісно, можеш вхопитися, але він тебе так сіпне й так зачепить, що ти навіть й уявити не зміг би.

Така реакція на книжки випливає з особистого досвіду?

Література завжди апелює до досвіду. І буває так, що текст, як кажуть твої френди, «не зайшов». Не зайшов, тому що немає цієї теми у твоєму досвіді, вона проходить повз. Та, звісно, найцінніше – коли ти впізнаєш себе. І знову переживаєш уже відчуте.

Чи є такі тексти, до яких із віком змінилося ставлення?

Дотепер, коли перечитую Гоголя, постійно з’являються нові думки. Але бувають тексти, які боюся читати вдруге. Наприклад, «Робінзона Крузо». Бо в мене ж колись склалося світле враження про книгу, яку я першою прочитав, і я не хочу його змінювати. Люблю перечитувати Буніна, Григора Тютюнника, Коцюбинського, Чехова.

Давай спробуємо назвати десять творів, без яких неможливо уявити твою історію української літератури.

Не знаю, чи 10. Але там точно мають бути:

• «Енеїда» Івана Котляревського
• «Тарас Бульба» Миколи Гоголя
• «Гайдамаки» Тараса Шевченка
• «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, а може, «Записки о Южной Руси»,
• «Мойсей» Івана Франка
• ранній Тичина
• «Маруся Чурай» Ліни Костенко
• балади Івана Драча
• «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника
• «Московіада» Юрія Андруховича.

Усе це має суб’єктивне пояснення й моє сприйняття в певний момент життя.

Який твій улюблений епізод першого сезону подкасту «Станція 451»?

Перший епізод, про Мартіна МакДону. Він був зовсім неочікуваним, я вперше тебе побачив, точніше почув, в абсолютно новій ролі.