Інтерв'юЯк жити, якщо всі герої, а ти лежиш у трусах і не можеш встати? Розповідають психотерапевти

Упродовж року ми багато писали на тему психології та психотерапії у рубриці «Простими словами». Це були теми стосунків із собою та іншими, питання самооцінки та пасивної агресії, побудова власних внутрішніх кордонів, емпатія та прийняття інакшості. А наприкінці року вирішили провести фінальну розмову з психотерапевтами. Говоримо про те, що відбувалося протягом року в їхній практиці, і запитуємо про теми, які найбільше цікавили читачів.

Чи можна сказати, що в окремих випадках публічні обговорення власних проблем працюють проти людини?

Аліна: Це може створювати напругу в інших людей, які не вміють так красиво боротися зі своїми проблемами. Також це працює і проти людини, яка будує образ себе ідеальної, але ніяк не може до нього доскочити. У моменти відчуття цієї невідповідності можна зробити собі ще гірше.

Можливо, це звучатиме надто «туманно», але якщо вже хтось наважується на такий крок, варто зберігати якусь неоднозначність, не робити свої висновки абсолютними. Припускати, що можеш помилятися, неправильно трактувати, мати недостатньо інформації. Тобто «трапилося ось це, зробив ось це, такі от були труднощі, такі перемоги, побачимо, що буде далі». Класичний варіант сторітелінгу – шлях героя. І пости в інстаграмі (чи деінде) дуже цей шлях скорочують. Прокинувся – і вже герой. Але проблеми насправді значно складніші й живуть у багатьох контекстах, вони багато від чого залежать. А люди зазвичай це все залишають за межами своїх акаунтів.

Дивишся на такі історії у стрічці, і здається, ніби вони остаточні. Думаєш: ну все, криза позаду. А криза в цей момент може вийти на новий рівень. Ставлячи крапку, людина мовби не дає можливості статися іще чомусь – як хорошому, так і поганому. Тоді будь-яка нова подія – сюрприз. І думаєш: блін, я ж наче вже все пережив, пост написав, у чому проблема? Мало просто зробити корисні висновки. З ними варто пожити в нових умовах. Подивитися, як ці знання працюють і чи працюють узагалі.

Мати почуття – це нормально

А як щодо уваги до психотерапії з боку медіа? Здається, її стало більше. Наприклад, колишня очільниця МОЗ Уляна Супрун протягом року кілька разів звертала увагу на важливість відвідування психотерапевта. Чи стало у вас більше запитів через це?

Ілля: Уваги справді з боку медіа стало більше, йдеться не лише про емоції. Змінюється культура поведінки, з’являються усі ці тіндери, коворкінги, етичні та моральні питання. Людей усе більше цікавлять не лише факти, а й мотиви. Тож ЗМІ потрібні експерти, які могли б ці зміни пояснювати. Тому звертаються до психологів і психотерапевтів. Інформації у цьому напрямі стало справді в рази більше, і це круто, як на мене. А щодо запитів – за останній рік я відчув, що клієнти приходять краще підготовленими. Більше знають, щось уже читали й чули. Це конструктив. Тобто потреба в терапії формулюється чіткіше.

Аліна: У мене спеціалізація більш клінічна: тривожні розлади, неврози, травми. З цими проблемами як зверталися, так і звертаються. Але я точно помітила, що люди залишаються в терапії після розв’язання своїх проблем. Їм цікаво досліджувати себе та життя загалом. Психотерапевт – як новий косметолог.

Приємно також те, що люди починають приймати свої переживання. Не заперечувати, не втікати від них, а витримувати те, що відбувається. Це стосується не лише тих, хто ходить до психотерапевта, а й загалом всього оточення. Одна клієнтка, наприклад, розповідала, що раніше погіршення її стану всі сприймали досить критично і ледь не голову в каструлі ховали. Тепер ситуація змінилася. Вона отримує більше прийняття. Люди навколо наче перестали боятися сильних емоцій. Це частина якогось загального процесу психологічного навчання.

Ілля: А ще зростає популярність тілесно-орієнтованої терапії. Тобто люди вчаться працювати не лише з мисленням та емоціями, а й тілом. Це відбувається в комплексі. Спойлер: мозок міститься в тілі, когнітивні процеси пов’язані з тілесними, тому ця робота стає трендовою. Це може бути і йога, і ретрити, і робота з м’язами.

Болить нога – зламай палець

А ви чули щось про дофамінове голодування? Один з трендів року в США, до речі. Люди відмовляється від дрібних насолод на певний час, щоб повернути задоволення від них.

Аліна: Дофамін – це не зовсім гормон щастя, це гормон передчуття щастя. Коли людина планує відпустку чи уявляє покупку нової машини, у неї виробляється дофамін. А за почуття фізичного та психічного комфорту, що схоже на задоволення, відповідають ендорфіни. Вони можуть знижувати стрес.

Ілля: Як на мене, у цій відмові є сенс. Споживацька культура вчить людину, що потрібно перекрити проблеми задоволенням. Тобто гормон стресу – кортизол – вони намагаються перекрити дофаміном та ендорфіном. А це речі, які між собою не корелюють. Ніби зламати палець, щоб не боліла зламана нога.

Аліна: Погоджуся, що цей підхід не працює. Ендорфін – це, по суті, внутрішній опіат, що виконує функцію фактору, який обмежує стрес, однак із часом він починає вимагати постійного підвищення дози. Щоб не помічати стрес, потрібно завжди перебувати в задоволенні: дивитися порно, їсти шоколад, щось собі купувати. І кількість цього задоволення має пропорційно зростати. Це, своєю чергою, теж починає викликати стрес. З’являється культура залежності.

Навіщо відмовлятися від задоволення? Щоб переживати у природний спосіб напругу та вчитися її витримувати. Скажімо, йде людина додому з роботи, їй сумно, бо щось не виходить. Вона бачить у вітрині нове взуття і думає: «Куплю собі його, мені стане краще». Але краще стає лише на мить, а далі так само «нагрібає». Суть ретриту в тому, щоб залишитися в переживанні, пройти крізь нього «чистим», не вистрибнути зі своєї проблеми. Згодом, коли людина купує собі щось у магазині чи дивиться порно, вона робить це не тому, що їй сумно, а тому, що це приносить задоволення. Це як з рецепторами. Скажімо, якщо рік жити в Індії, звикаєш до гострої їжі. Та якщо потім поїхати на рік в Україну на бабусині вареники, а згодом повернутися в Індію, їжа знову буде гострою.