Перші сторінкиЯк нагодувати диктатора? Кулінарні історії про Садама Хусейна, Фіделя Кастро та Пола Пота

The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

В Україні виходить нова книга польського журналіста Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями». У центрі розповіді — історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — через спогади їхніх кухарів.

Автор мандрує чотирма континентами та п’ятьма країнами (Угандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) та розповідає про життя тиранів, яке раніше було прихованим. Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? І чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції?

Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові і ненависті під тиранією.

Широкі вулиці, на них — сотні зруйнованих бомбами, так і не віднов­лених будинків і військові чекпойнти через кожні кілька перехресть. Поміж ними снують жовтенькі, наче канарки, таксі, бо місто напо­лягло, що в цьому питанні воно є Нью-Йорком, і кожне таксі мусить різати очі кольором зрілих лимонів.

Після дворічних пошуків Хассан, мій перекладач і провідник, знайшов тут для мене останнього живого кухаря Саддама Хусейна. Кухаря звуть Абу Алі, і він довго боявся помсти американців за те, що готував для одного з їхніх найбільших ворогів, тому довгими ро­ками ні з ким не хотів розмовляти про диктатора. Хассан вмовляв його на розмову майже рік.

Врешті-решт він погодився, але мав умови: ми не ходитимемо містом, не готуватимемо разом, не відвідуватимемо його вдома, хоч я про це просив. Ми лише зачинимося на кілька днів у моєму готель­ному номері, Абу Алі розповість мені все, що пам’ятає, і на цьому ми закінчимо.

— Він і далі боїться, — пояснює Хассан. — Але дуже хоче допомог­ти, — додає він швидко. — Це добрий чоловік.

Тож ми чекаємо на появу Абу Алі, а Хассан пишається, що, хоч він супроводжував журналістів з усіх можливих країн, на всіх можливих фронтах усіх можливих іракських воєн — великих і малих — почина­ючи з вторгнення американців, продовживши громадянською війною і закінчивши війною з ІДІЛ — жоден із них не зламав собі навіть і ніг­тя. Щоб мені не стати безславним винятком у цьому списку, Хассан забороняє мені перейти самому навіть на інший бік вулиці.

Я не довіряю йому: одразу біля мого готелю розташовано авто­мобільний салон Jaguar, трохи далі — великий торговельний центр. Усюди повно поліції та охоронців зі зброєю. Місто здається без­печним.

— Я знаю, що всі дружні й усміхаються, — каже однак Хассан. — Але пам’ятай, що навіть один відсоток — це лихі люди. Дуже лихі. Для них самотній журналіст з Європи — легка мішень. Ніде, повторюю: Н-І-К-У-Д-И ти не виходиш без мене. Навіть удвох ми нікуди не ру­шаємо на таксі без ліцензії.

І додає, що ще кілька років тому іноземців тут масово викрадали. Зазвичай їх випускали одразу ж після того, як фірма, де вони працевлаштовані, виплачувала викуп. Але не всі повернулися.

А я — фрілансер. Навіть не буде кому за мене заплатити.

А попри це, природу ошукати неможливо. Я не вмію сидіти на міс­ці, тож щойно Хассан повертається до дружини, я виходжу на вечір­ню прогулянку районом, у якому мешкаю. Минаю кілька мечетей, крамниці з одягом, продавців мазґуфа — місцевого виду коропа, яко­го печуть на великих вогнищах. Я заходжу на морозиво до місцевої кав’ярні. Розмовляю з продавцем овець, яких він вирощує спеціаль­но на закінчення Рамадану, святого місяця посту. Я поводжуся так, як і в будь-якій іншій країні, в будь-якому іншому відрядженні. А Хас­сан нехай не перебільшує.

Пізнім вечором я повертаюся до готелю і ще довго записую вра­ження від цієї прогулянки. Засинаю далеко за північ.

Через дві години мене будить жахливий гуркіт. За якусь мить чую сирени. У моєму готелі вимикають світло й інтернет.

Лише вранці я дізнаюся, що за кількасот метрів від мого готелю терорист-самогубець убив понад тридцять осіб.

Наступного дня Хассан запізнюється більш ніж на дві години — піс­ля теракту в усьому місті посилено контроль поліції і, як наслідок, утворилися неймовірні корки. На щастя, спізнюється також і Абу Алі. Ми обоє чекаємо його у вестибюлі готелю.

— Таке життя страшне. Ніколи не знаєш, коли й де вибухне на­ступна бомба, — зітхає мій провідник. — З часу повалення Саддама все занурилось у хаос. Чимало колишніх офіцерів армії та спецслужб приєднуються до різних парамілітарних груп, аби врешті опинитися в ІДІЛі. Нині «Ісламська держава» слабка, але ще кільканадцять міся­ців тому здавалося, що вона може загрожувати навіть Багдаду.

До багатьох міст Іраку поїхати не можна. Наприклад, я хотів по­бачити Тікріт, де виростав Саддам, але Хассан попереджає, що це дуже небезпечно.

— Ти мусиш мати провідника, який заплатить бандам, що контро­люють місто, — пояснює він. — Але навіть тоді можуть бути проблеми.

Розмову перериває прихід Абу Алі. Вітаємся по-іракському — по­цілунком в обидві щоки. Піджак, під ним гольф. Сиве волосся, не­величкий животик і надзвичайно симпатична усмішка. Мені спадає на думку, що руки, які я потискаю, роками годували одного з най­більших диктаторів ХХ століття. Однак ми не маємо часу віддавати шану цьому моменту.

Абу Алі збентежений, видно, що почувається ніяково. Він не хоче, щоби хтось побачив, що він дає інтерв’ю, і щоби хтось випитував, хто він такий, якщо іноземець записує з ним розмову. Тож ми беремо ве­ликий дзбан свіжого помаранчевого соку, воду, попільничку і закус­ки. Їдемо ліфтом на третій поверх, там затягуємо штори. Я вмикаю диктофон.

Абу Алі:

Я народився в Аль-Хіллі, неподалік руїн стародавнього Вавилона, але коли трохи підріс, батьки переїхали до Багдада. Батько відкрив тут невеличку продуктову крамницю, а один із його братів, Аббас — ресторан. Він був розташований неподалік нашого будинку, тож я зазирав до нього майже щодня. Я любив те місце, і коли мені було п’ятнадцять або шістнадцять років, запитав Аббаса, чи взяв би він мене на роботу.

Аббас поставив мене на кухню до каструль. Я навчався готувати найтиповіші іракські страви: шиш-кебаб, куббу, долму, пачу. Шиш — це шматки м’яса, попередньо замариновані в часнику й інших припра­вах, печені на вогні й подаються з рисом або в канапці. Кубба — куль­ки з м’яса, помідорів і каші булґур, що подають у супі. Долма — м’ясо, змішане з рисом і загорнуте у виноградне листя.

Пача — це великий делікатес: суп із голови вівці з додаванням ніжок і частини шлунка. Кожен із цих складників готується окремо. Треба їх ретельно вимити і щомиті збирати жир й усі пластівці, що пла­вають на поверхні. Зі шкіри шлунка робиш кишеньки, в які закладаєш дрібно порізані шматки м’яса.

Пача готується на дуже повільному вогні, майже без приправ, мож­на хіба додати трохи перцю, солі, лимонного соку й оцту. Наприкінці змішуєш ці три відвари, додаєш кишеньки з м’ясом. Найбільший де­лікатес — це очі.

Готування вдавалося мені цілком добре. Клієнти мене любили, а я любив свою роботу. Але вже через кілька років я знав, що нічого нового в Аббаса не навчуся. І більше теж не зароблятиму, а я був мо­лодий і хотів купити автомобіль. Я мусив працевлаштуватися деінде.

Я прочитав у газеті, що Багдадський медичний центр — найбільша лікарня в місті — шукає кухарів. Я подався до них. Вони мали до мене лиш одне питання: чи вмію я приготувати рис для трьохсот осіб.

Чи я вмів? Я кілька років робив це щодня!

Мене взяли на роботу. Я купив автомобіль, але через кілька років роботи мені перестало цього вистачати. Я почав шукати щось інше. І знайшов добре оплачувану посаду в п’ятизірковому готелі. Я вже мав починати, аж раптом про мене згадала армія. Замість готелю я опинився в Ербілі, місті на півночі Іраку, де мешкають одні курди. Якраз там тривало повстання мулли Мустафи, одного з їхніх най­важливіших лідерів.

Замість почати роботу в готелі, я поїхав на війну.